Англійське прислів'я «The pen is mightier than the sword» (Перо могутніше за меч) ніколи не було настільки актуальним, як у добу поширення інформаційних технологій. Пітер Дікінсон, британський журналіст і видавець журналів «Business Ukraine», «Lviv Today», а також колумніст «The Odessa Review», роздумував над цією проблемою на шпальтах аналітичного видання «Аtlantic Сouncil».
Міжнародні ЗМІ відіграли ключову роль у підтримці гібридної війни Росії проти України. Так само вони можуть повернути ситуацію у зворотний бік, якщо застосують термінологію, яка буде чітко відображати справжні реалії. Чи існують терміни для справжнього опису подій на сході України? Чому російська агресія для багатьох громадян у світі залишається неочевидною? Чому міжнародні ЗМІ такі обережні, коли говорять про роль Москви у конфлікті в Україні?
Причина – не у відсутності доказів. На сході України, від перших днів бойових зіткнень, було виявлено достатньо підтверджень російської присутності. Майже всі перші лідери сепаратистських «республік» були громадянами Росії. Міжнародні журналісти бачили, як український кордон перетинали конвої з російською зброєю, брали інтерв'ю у російських офіцерів у зоні конфлікту. Навіть прокремлівські журналісти в Україні не раз помилково показували техніку на території країни, яка знаходиться виключно на озброєнні армії РФ.
На підставі доступної в Інтернеті інформації приватні розслідувачі зібрали переконливі докази артилерійських обстрілів українських позицій, які здійснювали з російської території, а селфі російських солдатів, викладені в соціальних мережах, лише підтверджували їхню присутність в Україні. Відомі й випадки захоплення цілих груп російських військових глибоко всередині української зони бойових дій – від деяких із них Кремль просто відрікся, а про інших стверджував, що вони «заблукали».
Крім того, існує окрема тема російських «добровольців» і «відпускників», збірної «солянки» з російських військовослужбовців, які воюють разом із ветеранами армії, найманцями, вкрай правими фанатиками і кримінальниками. Номінальні лідери бойовиків багато разів підтверджували, що разом їх є приблизно п'ятдесят тисяч – чимала цифра, якщо згадати, що Ігор Гіркін (Стрельцов), який і створював ранню стадію сепаратизму, зізнався у травні 2014 року, що він насилу назбирав на Донбасі лише тисячу сепаратистів.
Зі сказаного можна зробити висновок про штучно створене повстання, інспіроване кремлівськими агентами і переважно російськими силовиками під безпосереднім керівництвом Москви. Тим не менше, більшість міжнародних новинних агенцій продовжують перестраховуватися. Вони повідомляють про «внутрішні проросійські сили», незважаючи на те, що подібні терміни стосовно російських громадян є безглуздими. Такі авторитетні агенції, як BBC або канадська CBC, визнають присутність російського фактору, але продовжують розповідати про «громадянську війну в Україні».
Є безліч причин, чому західні ЗМІ виявилися настільки зашореними у виборі своїх інформаційних формулювань. Одним із ключових чинників стала прихильність до «об'єктивності», що характерно для західної журналістики (принаймні, в теорії). Зазначене західне прагнення висвітлювати події «з обох сторін» Кремль майстерно використав і домігся зміщення акцентів у суспільному консенсусі, нав'язавши свою власну інтерпретацію у висвітленні подій. Класичним прикладом можна вважати зображення кремлівської агресії як українського народного повстання проти авторитарного київського режиму після фашистського перевороту в Україні під керівництвом ЦРУ.
Маючи справу з такою разючою різницею в інтерпретаціях подій, неможливо знайти між ними осмислений баланс. А тому іноземні журналісти змушені або виносити на публіку власні судження, або дотримуватись стандарту суворого нейтралітету. Переважна більшість вибрали нейтралітет – вчинити інакше означало б відмовитися від основних етичних обов'язків сучасної журналістики. Проте, відмовившись робити власні висновки на підставі здорового глузду, західні ЗМІ зробили Кремлеві безцінну послугу.
Крім цього, міжнародні журналісти беруть до уваги і те, що відбувається на політичній арені. Заперечення Росії її участі в конфлікті додаткових пояснень не потребує, але частина відповідальності тут лежить і на Україні. Київ відмовився офіційно запровадити воєнний стан і вирішив трактувати конфлікт як антитерористичну операцію. Для цього існує цілий ряд юридичних та стратегічних підстав, і не в останню чергу – бажання зберегти міжнародні канали фінансування, при цьому не даючи Кремлеві підстав для повномасштабного військового вторгнення. Тим не менше, така українська позиція сприяла створенню для західних ЗМІ ще більшої плутанини.
Складніше зрозуміти міжнародних політичних лідерів, їхнього небажання називати речі своїми іменами. Деякі з них відверто висловились проти російської військової агресії, тоді як інші вважали за краще обмежились загальними припущення про «російську участь», закликаючи обидві сторони припинити військовий конфлікт. Можливо, у такий спосіб вони намагались зберегти для Росії шлях для виходу із конфлікту та уникнення посилення військової конфронтації.
Однак не можна сказати, що прогрес реального сприйняття і відображення цих подій є відсутнім. У перші дні конфлікту багато ЗМІ описували бойові зіткнення як виключно внутрішню справу України, використовуючи такі терміни, як «українські повстанці» і «антикиївські сепаратисти». Поступово ця термінологія змінилась на «підтримувані Росією сили» і «проросійські сили».
У цьому процесі державний департамент США зробив спробу змістити акценти: навесні 2015 року в інформаційний обіг запровадили фразу «об'єднані російсько-сепаратистські сили». На жаль, цей технічно точний, але лінгвістично незграбний термін не посприяв зміні сприйняття того, що відбувається. Цей термін не тільки не вносить ясності, а створює нові питання: Чи Росія присилає на Донбас тільки військових радників? Які пропорції учасників цих об'єднаних сил? А тому сторонні спостерігачі можуть дійти висновку, що роль Росії у збройному конфлікті не вирішальна.
У світлі проблем, породжених гібридною участю Росії у міжнародних конфліктах, світове співтовариство потребує нового лексикону. Концепція російської гібридної війни стала загальноприйнятою за останні роки, однак і досі вона не призвела до появи недвозначної термінології, здатної точно описати дії Росії у східній частині України.
Для опису військових підрозділів у Східній Україні одним із нових термінів міг би стати «гібридні російські сили». Це вказало б на загальну відповідальність Росії, визнаючи при цьому, що мілітарні угрупування, про які йде мова, є неоднорідними і відрізняються від звичайних збройних сил. Аналогічно і ситуацію, яку різні джерела називають «українською кризою» або «українським конфліктом», правильніше було б називати «російською гібридною війною».
Отже, із аналітики британського журналіста Пітера Дікінсона можна зробити такі висновки:
▪ сучасні ліберальні етичні обов'язки журналістів – це поверхова освіченість і заохочення не вникати у суть глибинних суспільних процесів;
▪ в Україні відсутня концепція продуктивної інформаційної контрпропаганди, а не лише достовірного інформування, яке в умовах гібридної агресії не спрацьовує;
▪ відсутність необхідних фахових навичок у міністра Міністерства інформаційної політики для напрацювання комплексної інформаційної протидії агресії РФ;
▪ пролонгація незрозумілої наполегливості президента України у підтримці недостатньо ефективного керівника Міністерства інформаційної політики.
Президент Порошенко фахово працює, зокрема, у сегменті зовнішньої політики, здобуваючи одну перемогу за іншою й покращуючи імідж України. Тому дивним є нерозуміння президента, що фахівець з інформаційної безпеки країни – це одне, а рекламісти, які дивом потрапили на передову інформаційного зудару з Кремлем – дещо інше. Як і Василець із Тімоніним – заарештовані прокремлівські сепаратисти, які були у складі громадської ради Міністерства інформаційної політики України.
Ярослав Левків
