Відомий у минулому ватерполіст львівського «Динамо», призер Олімпіади Віктор Бередюга сьогодні тренує молоде покоління гравців у Польщі. Під час одного з візитів до Львова тренер поділився з кореспондентом Гал-інфо спогадами та порівняв ситуацію у цьому виді спорту в обох країнах.
В історії львівського та українського ім’я Віктора Берендюги є унікальним. Відомий ватерполіст за свою кар’єру виграв стільки кубків та медалей, що про нього можна сміливо писати книгу. Він став одним з небагатьох львів’ян, кому вдалося стати призером Олімпійських ігор та у складі львівського «Динамо» виграти бронзу чемпіонату СРСР.
Втім, бронзу на Олімпіаді у Сеулі (1988) відомий у минулому ватерполіст не вважає найбільшим успіхом у своїй кар’єрі. Завершивши кар’єру професійного гравця, Віктор Берендюга перейшов на тренерську та наукову діяльність. Уже тривалий час він працює в Лодзі, де навчає азів гри у водне поло молоде покоління. До рідного Львова приїжджає кілька разів на рік. Цього разу навідався не з порожніми руками – на престижний міжнародний турнір пам’яті відомого плавця, ватерполіста та спортивного діяча Вадима Мартинчика Берендюга привіз своїх вихованців 2002 року народження. Саме зі спогадів про цей турнір і розпочалася наша розмова.
- У фінальному матчі меморіалу Вадима Мартинчика ми мінімально програли команді зі Львова, - розповідає він. – Вважаю, суперник грав виваженіше і мав більше фарту. Щодо турніру, то стовідсотково впевнений, що наша молодь розвивалася б краще, якби таких турнірів проводили набагато більше.
- Як часто Вам вдається приїжджати до Львова? Скільки років уже працюєте у Польщі?
- У Польщі працюю 15 років. Хотів би приїжджати до Львова якомога швидше. На жаль, бракує часу, оскільки працюю не тільки у клубі, а ще й у школі. Це основна робота, оскільки там координую деякі навчальні проекти. Робота тренером – це моє хобі. Для прикладу, зараз взяв відпустку на основній роботі і привіз команду на турнір до Львова. Нас часто запрошують до Львова, але не завжди є можливість приїхати.
- Коли завершили кар’єру гравця і як виник варіант переїхати в Польщу?
- У 1995 році, коли завершив кар’єру професійного гравця, отримав запрошення від поляків працювати з дітьми. Відмовлятися не став. Стараюся дітей навчити того, що свого часу вчили мене. Якщо б було більше можливостей для тренувань, то результати були б кращими. В тиждень ми тренуємося лише чотири рази. Було б більше тренувань і можливості грати на змаганнях, прогрес дітей був би очевиднішим. На жаль, маємо те, що маємо, і нарікати тут ні на що не треба.
- Чи у є Вас пропозиції очолити професійні польські ватерпольні клуби?
- Пропозиції є, але це мені накладається на основну роботу. У школі у мене державна робота, а водне поло – це не футбол, баскетбол чи волейбол. Будучи тренером будь-якої команди, великих грошей не заробиш.
- Які місця згадуєте, коли приїжджаєте до Львова? З ким зустрічаєтесь найчастіше?
- Звісно, зустрічаюся з друзями, з хлопцями, з якими грав раніше. От зараз знайшов час показати нашим хлопцям з Польщі, яке Львів красиве місто. Мали ми екскурсію, хлопцям дуже сподобалося. Незважаючи на те, що ми посіли друге місце, а не перше, хлопці їдуть додому з хорошим настроєм. Прекрасно знаю, що у Львові є багато місць, які закарбовуються в пам’яті надовго.
-З ким найбільше спілкуєтеся зі своїх «динамівських» одноклубників?
- Не можу когось виділити. Найтепліші стосунки у мене з Олександром Богдановим. Ми подібні один на одного навіть візуально (сміється). Якщо приїжджаю до Львова, то перш за все зв’язуюся з ним. Зустрічаємося з Павлом Прокопчуком, з Миколою Смирновим. З останнім трохи менше, оскільки у нього бізнес і він постійно зайнятий. Львів дуже люблю, але через роботу приїжджаю рідко. Якщо відверто, то не виключаю варіанту, що до Львова повернуся знову. Моя львівська ностальгія – відкритий басейн «Динамо» на вулиці Стуса. На жаль, він зараз занедбаний.
- За кар’єру Ви виграли багато трофеїв та медалей. Якими досягненнями пишаєтеся найбільше?
- Найбільш пам’ятна медаль - з Універсіади у канадському Едмонтоні. Це був мій перший крок до збірної Радянського Союзу. Олімпіаду в Сеулі згадую не часто. Чомусь для мене вона не була пам’ятною. Більше пригадую чемпіонат Європи 1987 року, на якому ми перемогли у Страсбурзі.
- Якими були виступи за львівське «Динамо»?
- Завжди була добра команда. В команді всі були дружніми. На початках серед майстрів було важко. Втім, перша бронза на чемпіонаті Радянського Союзу - це був незабутній успіх. Для Львова це було велике досягнення. Чемпіонат СРСР можна сміливо було прирівнювати до чемпіонату Європи.
- Чи слідкуєте за тим як зараз виступає львівське «Динамо»?
- Стараюся, але не завжди це вдається. Вважаю, в Україні кращий рівень професійних команд, аніж в Польщі. Не знаю, з чим це пов’язано, але це моя думка. В Україні гравці, мабуть, індивідуально сильніші. Не даремно у чемпіонаті Польщі зараз виступає багато гравців з України. Впевнений, що вони своєю грою додають у кожну команду щось нове. Також вважаю, що тренерський цех в Україні сильніший, аніж в Польщі.
- У Львові та інших містах України є одна, здавалося б, вічна проблема – басейни…
- А думаєте, у Польщі її немає? Ми тренуємося у маленькому нестандартному басейні. На невеликій території у воді майже 20 дітей, це багато, але з цим нічого не вдієш. У Польщі, як і в Україні, басейнів замало.
Богдан Пастернак Гал-інфо
