Міська рада польського міста Лігница 26 січня 2009 року надала частині вулиці з безликою назвою Панцерна, на якій міститься українська установа, ім’я Тараса Шевченка. І одразу місцеве шумовиння, для якого великий Кобзар виявився польонофобом, організувало збір підписів про заміну назви вулиці Шевченка, не мало не багато, на вулицю Жертв ОУН-УПА…
Кожна неупереджена людина, що стежить за розвитком українсько-польських стосунків, впродовж останніх двох-трьох років час від часу отримує свіжі докази їх фактичного і водночас тенденційного погіршення.
Напевно, ніхто би не звертав особливої уваги на неперервний провокаційний галас у радикальних, в більшості маргінальних, польських мас-медіа невгамовного краківського ксьондза Тадеуша Ісаковіча-Залєского, представників товариств різних «мілосьнікув», в першу чергу Львова і т.зв. південно-східних кресів, вроцлавського товариства вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів чи польських комбатантських (ветеранських) організацій, якщо би тільки антиукраїнські істерія та провокації у Польщі були плодами виключно їх діяльності.
Для них час остаточно зупинився ще у сорокових роках минулого століття. Чисто по-людськи мені жаль цих в абсолютній більшості похилого віку панів, хоча усвідомлюю, що їх словесна риторика ускладнює дорогу, яку треба пройти обом нашим народам собі назустріч до справді реального прощення і поєднання.
Але, на жаль, останнім часом тривожними симптомами віє від окремих рішень органів польської влади.
У минулому році, коли у зв’язку з 65-річчям волинських подій антиукраїнська істерія у Польщі досягла чергового піку, до честі Сейму РП він на догоду позавчорашнім силам не дав втягнути себе у їх брудну гру. Однак, на превеликий жаль, це несподівано сталося 15 липня цього року, коли посли польського Сейму без дебатів, стоячи, тривалими оплесками за лічені хвилини в діях ОУН і УПА під час польсько-української братовбивчої війни на Волині бездоказово знайшли ознаки геноциду.
Першими, однак, були депутати сеймику Нижньоcілезького воєводства з центром у Вроцлаві. 29 вересня минулого року цей воєводський представницький орган прийняв ухвалу № ХХХ/455/08 у справі вшанування 65-річчя мордів – геноциду польського населення на Волині – південно-східних кресах Речіпосполитої Польщі у 1942-1947 роках. До слова, саме у Вроцлаві, на терені Нижньої Сілезії після репатріації з України у 1944-1946 роках осіло багато колишніх т.зв. кресов’яків, зокрема колишніх львів’ян. Саме у Вроцлаві споруджено і з неймовірною помпезністю було відкрито скандальний пам’ятник з відверто антиукраїнськими акцентами.
Без жодних недомовок в ухвалі Нижньоcілезького сеймику дії членів ОУН і УПА на Волині і т.зв. південно-східних кресах Речіпосполитої названі геноцидом.
А зовсім нещодавно, в кінці жовтня, своїх сусідів підтримали депутати сеймику Опольського воєводства, яке також у великій мірі заселене колишніми кресов’яками і їх нащадками. Лексика опольських депутатів за суттю така ж, як і вроцлавських. Хоч би: «Сеймик Опольського воєводства засуджує злочинців, які здійснили геноцид на громадянах ІІ Речіпосполитої …». Звісно, що цими злочинцями вже у першому абзаці ухвали названо не нацистів чи енкаведистів, а членів ОУН і УПА. І вже за звичною схемою бездоказові твердження про геноцид, підсолоджені тезою ухвали, з якою з одним суттєвим доповненням можна погодитися: «…встановлення історичної правди про трагедію поляків на східних кресах ІІ Речіпосполитої є необхідне для поєднання між польським і українським народами». А суть доповнення в тому, що слова про встановлення історичної правди в усіх її аспектах повинні стосуватися не тільки поляків, а й однаковою мірою і трагедії українців як на західноукраїнській землі, зокрема на Волині, так і на українських етнічних теренах Закерзоння (Холмщина, Надсяння, Західна Бойківщина, Лемківщина). Адже результати сумлінних дослідників подій на Волині однозначно свідчать, що на цій багатостраждальній український землі у ці роки точилася жорстока братовбивча боротьба за політичне і державне майбутнє цієї території. Найвища пора дати також об’єктивну правову оцінку не одній сотні смертних вироків, винесених українцям на Закерзонні лжесуддями районних військових судів оперативної групи «Вісла», відповісти, на чиїй совісті смерть замучених українців у концтаборі в Явожно та інших тодішніх польських тюрмах. Нарешті українська спільнота роками чекає від польського Сейму, уряду, найвищих керівників держави в цілому офіційної політичної і правової оцінки злочинної за своєю суттю і методами проведення депортаційної акції «Вісла».
Мимоволі напрошується питання, на догоду яких сил (не виключено, що й зовнішніх) польські «борці за історичну справедливість» то тут, то там повторюють тезу про те, що доля поляків на західноукраїнських землях у 40-х роках минулого століття – небачений в історії геноцид беззахисного цивільного населення. Хоча в ухвалах і Сейму, і сеймиків одночасно висловлюється шана польським воякам кресової самооборони, Армії Крайової (АК), Батальйонів хлопських (БХ), які, будучи досконало організованими і добре озброєними, діяли на Волині і в цілому на західноукраїнських землях. Хіба вони не були безпосередніми учасниками українсько-польської збройної боротьби? Чомусь автори офіційних ухвал забувають, чи свідомо замовчують, про польську поліцію, яка з весни 1943 року вірнопіддано пішла на службу до нацистських окупантів і спільно з ними прославилася жорстокими антиукраїнськими діями на Волині.
Пересічна людина у Польщі, яка виростає у світі таких міфів і стереотипів, не виключено, що непомітно для себе повірить, що нацистський та комуністичний геноциди мільйонів людей справді не були найстрашнішими злочинами в історії людства. Бо ж був ще страшніший геноцид, здійснений українськими націоналістами.
В це ж русло антиукраїнської істерії вписується і локальна історія з двома новими перейменуваннями вулиць у місті Лігниця Нижньосілезького воєводства.
У Лігниці діє найстарший у повоєнній Польщі український комплекс загальноосвітніх шкіл імені Богдана-Ігоря Антонича. Спочатку все виглядало дуже благородно. Міська рада Лігниці після тривалих старань місцевої української громади 26 січня 2009 року надала частині вулиці з безликою назвою Панцерна, на якій міститься ця українська установа, ім’я Тараса Шевченка. І зразу місцеве шумовиння, для якого великий Кобзар виявився польонофобом, організувало збір підписів про заміну назви вулиці Шевченка, не мало не багато, на вулицю Жертв ОУН-УПА. Тимчасово ця затія виявилася безуспішною. Але у Польщі також періодично відбуваються вибори, і владні мужі дорожать своїм електоратом. То ж місцеві слуги народу 28 вересня цього року вирішили, що крім вулиці Тараса Шевченка у Лігниці все таки буде вулиця Жертв геноциду ОУН-УПА. За таке рішення проголосували представники всіх трьох основних польських політичних сил у міській раді.
У жовтні у Лігниці відбулося урочисте відкриття вулиці Тараса Шевченка. Крім представників польської влади, місцевої української громади, хору лігницької української школи в урочистостях взяли також участь Генеральний консул України у Кракові М. Бродович, греко-католицький владика кир Володимир Ющак, священики греко-католицької і православної церков. На офіційних урочистостях у Лігниці, як повідомляє варшавське «Наше слово», вголос ніхто не згадував про другу з відверто провокаційною антиукраїнською назвою свіжу лігницьку вулицю. Один з учасників урочистостей навіть назвав Лігницю містом толерантності. Але, як на мене, коли можновладці цього міста одночасно назвали дії тих, хто боровся за своє право бути господарем у власній хаті на своїй рідній землі геноцидом, то про толерантність у такому випадку говорити не зовсім доречно. Кажуть, що є ще шанс на зміну цього рішення лігницьких депутатів нижньосілезьким воєводою.
А поки що можна тільки приєднатися до тверезих слів віце-мера Лігниці Ришарда Бялека, сказаних ним після вересневого рішення лігницьких депутатів про появу у їх місті вулиці Жертв геноциду ОУН-УПА, що ця ухвала є політичною провокацією.
Чи не забагато таких антиукраїнських політичних провокацій трапляється за останні роки у сусідній Польщі?
Володимир Середа, голова об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння».
