Протягом останнього тижня Україну найбільше сколихнули чергове падіння рейтингів влади, чутки про заміну Гончарука на когось з «старих еліт», посилення загрози коронавірусу та контекст децентралізації.
«Врятувати Зеленського», або останній шанс зберегти легітимність
За 5 місяців Зеленський та команда втратили переконаність суспільства, що країна рухається у правильному напрямку. Тепер людей, що не схвалюють курс влади у два рази більше, аніж його схвалюють (за одним з опитувань, бо за іншим поки незначний позитивний баланс). Приблизно стільки ж людей вже не вірять в здатність влади подолати наявні в державі проблеми. А рівень підтримки уряду Гончарука вже майже у межах статистичної похибки (6-8%). Уряд та контрольований Зе-парламент вже у зоні переважної недовіри. «Слуга народу» втратила аж 9% рейтингу. Тенденції стійкі і очевидні. З такими темпами оплески швидко зміняться на колективні крики «ганьба».
Причини? Наслідок відтоку запозичених на президентських виборах різнобарвних електоратів та соціальних груп, провальної комунікації з суспільством, скандальних податкових, земельних та інших ініціатив, «зашкварів» у фракції та довкола впливу олігархів, дискредитації опонентами, відсутності прогресу щодо питань миру, тарифів, «посадок» екс-ТОП-чиовників. До всього цього додались ще «плівки Гончарука» та провальна діяльність його уряду, Оман, Богдан і інші свіжі «зашквари».
Єдиним «живим» від «зеленого тріумфу» залишався персональний рейтинг Зеленського. Але цього тижня і він похитнувся. З часів президентської кампанії Зеленський розгубив вже понад 25% підтримки з яких 10% за останній місяць. Такі ж цифри і з рівнем довіри, що вже майже впав нижче позначки у 50%. На 4% більше людей вважає, що Зе займається більше приватними справами власного оточення, а не державними інтересами країни. Сьогодні Зеленського на президентських виборах підтримали б лише 40-47%, тобто він би вже не виграв потенційні дострокові вибори в один тур. Хоч певно виграв би другий.
Сталось те про що усі говорили: в певний момент рейтинг президента почав наближатись до показників першого туру президентських виборів. І якщо його не зупинити, то падіння може бути ще більш болючим. Це останній дзвіночок для нової влади. Усі держоргани вже «впали». Далі буде Зе особисто. Якщо весна не принесе кардинальних змін, то нас може очікувати повноцінна посадка рейтингу. Рейтинг може врешті стати чутливим. Чутливим до того, що замість «Зе стане вироком системі, олігархам» може бути «система та олігархи стали вироком для Зе». Вирок цей може виглядати як падіння рейтингу і втрата владного впливу. Або як чергове погодження «олігархічної альтернативи».
В Зеленського залишається декілька варіантів як рятувати свій рейтинг. Або робити серйозну кадрову перестановку в комаді і починати впроваджувати обіцяну ним на виборах політику, зокрема, в частині реформ, соціально-економічній сфері і т.д., тобто відмовлятись від неприйнятних у суспільстві податкових, земельних чи інших ініціатив. Або оголошувати про повне перезавантаження влади на дострокових виборах різних рівнів. Або реально починати ТОП-посадки представників екс-режимів від найвищих і найвпливовіших. Чому Зеленському потрібно швидко щось робити з рейтингом? Бо через падіння рейтингу почне «розклеюватись» команда та фракція у парламенті, зменшиться легітимність миротворчих на Донбасі та окремих реформітських в уряді та парламенті ініціатив, зростуть ризики великих протестів, зменшаться електоральні перспективи на усіх виборах. Для режиму Зеленського його особистий рейтинг – це єдиний клей і цемент.
Хто сьогодні підбирає рейтинги Зеленського? По-перше, проросійські сили. І це найбільша загроза для не лише найближчих виборів, а великої перспективи. Після провалу великої надії загроза проросійського реваншу в Україні часто наростає. І з цим потрібно щось робити. Представники цих сил явно піднімають голову. По-друге, рейтинг також дещо набирає партія Порошенка, що поїдає «Голос», та Тимошенко, що підбирає «лівий електорат» Зеленського. При цьому, як Зеленського та і усі інші парламентські сили рятує цілковита відсутність реальної політичної альтернативи у замкнутій політичній системі.
Між урядом «слайдиків» та урядом «Тігіпків-Хорошковських-…»?
З чинним урядом усе зрозуміло. Відставки Гончарука хочуть 44% українців. Пропонувати слайдики, фоточки та піарчики замість реальних рішень з самого початку було програшною стратегією. Поки хтось виробляв слайди в країні запроваджується тотально-репресивна податкова політика, а економіка «ухандохується» з високими темпами. Уряд, НБУ та інші органи продовжують намагатись переконати українців, що економіка не «ухандохана», а рівень життя на високому «марокканському рівні», хоча у січні українська промисловість впада на 5,1%, а у порівнянні з 2015 роком стало втричі більше українців, які платять за «комуналку» більше половини доходу. В усіх влад є вічний і універсальний спосіб вирішення усіх економічних проблем. Радикальні реформи? Деолігархізація? Ні. Створення мільярдних, до прикладу, тютюнових пільг для «великого бізнесу» однією рукою та знищення малого і середнього бізнесу іншою рукою. Звичайно ж, за рахунок менших і бідніших соціальних груп. Адже соціальні стандарти при цьому нікуди не зростають, а парламент узаконює процедуру верифікації соцвиплат (що, по суті, незаконний збір персональних даних). Кабмін ось запланував обмеження державної підтримки аграріїв і це при тому, що парламент продовжує розгляд «ринку землі».
Уряд треба змінювати. Але на кого? Проблемою для Зеленського є те, що цей «слайдовий уряд» має всі шанси обвалити Зе-рейтинги напередодні місцевих виборів, а заміна виглядає складною проблемою. Єрмак як кандидат відпав, бо більш потрібний в ОП та в переговорах з РФ. Вітренко поховав себе судом щодо премій. Рашкован та Ковалів надто близькі до МВФ. Аваков просто надто токсичний і не факт, що йому потрібно. Дубілет має «коломойський шлейф» і не факт, що йому то потрібно. Баканов теж не надто показав себе. А замінити Гончарука, якого захищає Захід, на «Гончарука-2» не факт, що принесе бонуси.
На жаль, пошук кандидатур у новий уряд Зеленський та команда здійснюють на «звалищі старих політиків». Невже президент піддався на маніпуляцію: «Або неприємний сильний голова уряду, або розгрібання браку результатів слабкого голови уряду»? Багато ніби-то адекватних людей кинулись захищати і припідносити Тігіпка. Незалежно від його шансів бути кудись призначеним. Віце-прем’єр і міністр часів Януковича, функціонер «Партії Регіонів» і голосувальник диктаторських законів 16 січня вже став прийнятним? Олігархічні та міжнародні контакти зіграли свою роль? Раз в Зеленського вже настільки далеко починають йти від своїх передвиборчих обіцянок. То можна вже в абсолютному вимірі проти цих обіцянок йти. Призначати лише «старих». Так, до прикладу, на МЗС розглядають Демченка, ще одного чиновника часів Януковича, який правда встиг попрацювати і за Ющенка, і за Порошенка.
Тігіпко не відповідає вимогам суспільства. Складається враження, що це тестування громадської думки перед призначенням іншої людини, а самого Тігіпка можливо розглядають на віце-прем’єра. А тим часом, серед кандидатів на заміну Гончаруку вже ніби-то нема Авакова, Єрмака, Вітренка та Гайдука і ніби-то є Хорошковський, Баканов, Дубілет, Дубина, Рашкован, Ковалів та ін. Зрозуміло, що «процес кипить», а усі тиснуть і пропонують свої кандидатури. А що в підсумку вирішить Зеленський ніхто не знає і не спрогнозує, адже Зе хоче одночасно і результат, і компроміс, і щоб уряд «не перетягував ковдру». А вирішення ще й затягує розгляд земельного законопроекту в Раді.
Ризики посилення «старих політиків» підозріло співпали з іншим. На цьому тижні Україну ще на один крок підштовхули до скасування закону про люстрацію. Ходили чутки про рішення Конституційного суду, а тепер і Європейський суд з прав людини «вдарив». Вже реагує Мін’юст і далі буде. Відкриття «люстраційного шлюзу» може мати непередбачувані наслідки. Мова не про окремих екс-регіоналів, а про повноцінний вплив на українську політику проросійських сил. Що мають і гроші, і медіа, і нарощують владу з рейтингами. І подякувати за це варто усім владам, що лише зміцнили проросійський табір власними з ними співпрацями, що поступовим знищенням чергового шансу породжували розчарування і сприятливе поле для контрнаступу. І так званій проукраїнській опозиції, що вже давно не є якісною альтернативою.
Незрозуміла ситуація розгорнулась і з публічними пропозиціями Зеленського до олігарха Ахметова. Окрім аваковозалежності нас тепер може очікувати повноцінна ахметовозалежність як ознака, що поєднює чинну та екс-владу? Потенційна заміна «придворності» Коломойського на Ахметова через показові дії у вугільній сфері – це зовсім не деолігархізація. Так само не деолігархізація «розберусь з Антимонопольним» замість його реформи. Замість «зробимо їх разом» виходить «вони знову нас зробили». Де вони – це вже не лише традиційні олігархи, але й майже старий політичний пул з «звалища». Не дивно, що такі сигнали до різних договорняків спричинили ситуацію, коли 83% українців вважають, що боротьба з корупцією у владі провалилась. Ще й очевидено, що в старих призначенців будуть проблеми з новим парламентом, а українці заслужено перестануть помічати різницю між «старими» та «новими». Особливо коли настане «пройшла друга весна, а ми далі не саджаємо».
Спочатку Зеленський спирався на своїх, але не завжди професійних (як з учасником «Ліги сміху», що очолив одне з РДА). Потім почав спиратись на багатьох не своїх, але часто теж непрофесійних. Настав час професійних олігархічних кадрів? І це замість того, щоб залучати незалежних і незаангажованих представників професійних середовищ в країні. Без квот.
Не можна тут оминути увагою інший шокуючий епізод. Самопідпал чоловіка під Офісом президента не є прямою виною Зеленського та його команди. Але це вина системи, яку поки Зе-президент не взявся змінювати. А це означає що такі самопідпали можуть стати «чорними лебедями» для рейтингу і влади Зе, як колись подібні інциденти запустили «Арабську революційну весну» на Близькому Сході. Все це може призвести до ще більшого «спалення» рейтингу та політичних представників влади «зеленого періоду». Що запустить «спалення» політичних мостів у команді, до прикладу, між Разумковим та Зеленським, чи між Аваковим та Зеленським, чи між урядом і Зеленським. В принципі, там вже все тримається на дуже хиткій потрісканій основі. Важко триматись на фактично віртуальній і досить фінансово закритій партії.
Між «кононавірусом тіла» та «коронавірусом децентралізації»
Звернення Зеленського за підсумками «коронавірусного безладу» було бездоганним, бо йому на фоні хаосу, паніки і всього іншого знову вдалось постати «людиною над зіткненням», «норміс-заспокоювачем», а також підтвердити образ «людини-миротворця». Хоч з комунікацією і виконанням обіцянок виборців у влади проблеми, але з текстами працювати вони не розівчились. Та незважаючи на ніби-то підсумовуючий характер промови навряд тема є закритою. І мова не про покарання «санжарських та інших провокаторів». «Коронавірус» умовно «вбив» дуже багато мізків в Україні. А, оскільки, загроза нікуди не зникла, то нас очікують нові випробування. Поширення вірусу в Італії створює ризики для України. Вже не кажучи про нові евакуації та ризики поширення вірусу в Україні. Бо за дискусіями про поведінку людей у деяких областях чи за політичними маніпуляціями на тему, ми так і не виробили спільної стратегії протидії наявним загрозам. Зате влада «під шумок» використала можливість, щоб додати бюрократії через відновлення діяльності санітарно-епідеміологічної служби.
Вже майже в половині країн Європи зафіксовані перші випадки коронавірусу. Україна виявилась однією з найбільш панічних у реакції на звичайну медичну евакуацію, а тому можна лише здогадатись про можливі хвилювання, якщо в Україні буде зафіксований перший випадок. Наскільки розумію, то на кордоні зараз здійснюють перевірку температурного режиму. Але як же інкубаційний період? Хіба нема потреби державі частково перекривати кордони, припиняти транспортні сполучення у якості превентивного заходу? Як мінімум з тими країнами, де зафіксовані інфіковані. З тими, де великі українські діаспори. Президенту не варто тішитись, що 74% українців не підтримали «коронавірусні протести». Якщо загроза стане реальною, то ця цифра зміниться в момент. І перебування міністра Скалецької в зоні обсервації тут не заспокоїть.
Як не дивно, але тема коронавірусу дуже тісно переплелась з темою децентралізації. Чи правильно розумію, що деякі «еліти» з регіонів «коронавірусного повстання» вважають недостатніми повноваження, які їм намагався надати Зеленський у його конституційно-децентралізаційному законопроекті? Законопроект був і є важливий не тільки через бан російського плану з «особливим статусом», але й через необхідність контролю інститутом префектів загроз у регіонах як у безпековій сфері, так і у сфері локального егоїзму. Вже не кажучи про те, що найбільшими «захисниками» реформи децентралізації влади є цілком централізовані вождистські партії.
Навіть перший конституційний законопроект від Зеленського щодо децентралізації не містив особливого статусу Донбасу, а сам проект передбачав меншу централізацію, яка була в проекті Порошенка. Після публічної критики законопроекту президент перевніс його з важливими і суттєвими правками, що ще покращили документ. Були поправлені норми щодо повноважень префектів, строків повноважень голів і депутатів громад. Непідтримка документу сьогодні ж не тільки зриває реформу децентралізації в Україні та відкладає її у «довгий ящик», але й сприяє шансам на включення в майбутньому в документ «путінських хотєлок» у вигляді «особливого статусу Донбасу». Це питання реформи і безпеки. Зеленський демонстративно документом показав Путіну «середній палець». Добре, що влада врахувала помилки попередніх законопроектних кампаній і почала широкий діалог в регіонах та містах. Тому може бути вдосконалена процедура припинення повноважень міських голів чи місцевих рад та встановлені додаткові гарантії незалежності префектів. А тоді законопроект треба впевнено та шаленою кількістю голосів підтримувати.
Тема миру перестає бути джерелом рейтингової стабільності для Зе
На жаль, на Східному фронті ситуація без змін. Агресія РФ триває. Але змінюється ситуація з соціологічним сприйняттям війни в Україні. Вже 70% українців не бачать успіхів влади у завершенні війни на Донбасі, хоча очевидно що команда Зеленського прикладає надзусилля у цьому напрямку, хоч і досягла малого прогресу. Тут українці хочуть значно більшого за можливе.
Інформаційна війна РФ продовжує отруювати суспільство, адже вже 41% проти 40% підтримують прямий діалог з окупаційними адміністраціями «ЛДНР», що неприйнятно і ніяк не вкладається в конструкт російської агресії проти України. В питанні відновлення торгово-економічних та фінансових контактів, то більшість українців проти (48% проти 35%). При цьому, 41% проти 36% підтримує відновлення виплат пенсій на окупованих територіях, що суперечить не лише національним інтересам країни чи логіці антидержавних «Мінських домовленостей», але й нормам міжнародного права. Поруч з тим, на щастя, 62% українців не підтримують «особливий статус Донбасу» в Конституції. Загалом же, лише 44% українців за роки війни зрозуміли, що мова саме про війну і агресію РФ, бо 19% далі говорять про «сепаратистський заколот», 14% про «громадянську війну», а 10% особливо «мудрих» про війну США та РФ. 56% українців виступають проти силового вирішення деокупації територій. При цьому, 10% готові обміняти Крим на поступки РФ на Донбасі. Критична ситуація. Яку канал для окупованих територій чи кодування «1+1» не вирішить.
Олексій Роговик,
політичний експерт та голова аналітичного центру Free Voice IAC,
спеціально для «Гал-Інфо»
