«Все буде добре» - запевняють творці вистави з такою назвою, прем’єра якої відбулася цими вихідними в Першому театрі для дітей та юнацтва.
Для глядачів, які купують квитки на вистави тому, що сподобалася назва, цього разу буде несподіванкою дізнатися, що, здавалось би, за оптимістичною і життєствердною фразою захована справжня драма людей, яких вигнала зі своїх домівок війна. Але про все за порядком.
Режисерка Лариса Діденко, взявши в команду художницю Наталю Тарасенко і шість молодих актрис Першого театру (Наталю Алексеєнко, Анастасію-Марію Хавунку, Надію Лисак, Анну Ковтуненко та Ірину Занік), вирішила створити виставу, яка, попри важку тему, не лише нестиме людям надію, що таки все буде добре, але й нагадуватиме про тих, хто в часи великої війни не своєю волею опинився за межами рідної країни. І п’єса Наталії Уварової для цього завдання підійшла якнайкраще. Адже заснована вона на серії документальних інтерв’ю з українськими біженками у Польщі.
Щоб налаштувати глядачів на сприйняття драматичних подій, які розгортаються під час вистави, для них підготували своєрідний коридор, окреслений червоно-білими обмежувальними стрічками, і ведуть через другий поверх театру, через балкон, знову через перший поверх і вхід з фоє на сцену. Поки глядачі здійснюють цю ходу, актриси на сцені уже переміщуються кожна в своєму просторі, і ти розумієш, що оцей шлях – це можливість хоч трохи відчути атмосферу, в якій відбуватиметься дійство. Бо героїням довелося пройти значно довшу й важчу дорогу, рятуючись від обстрілів і окупації.
…Коли глядачі нарешті зайняли свої місця (крісла в два ряди розташовані в ар’єргарді сцени), кожна з героїнь починає розповідати свою історію про те, як змінилося її життя після 24 лютого 2022 року. Власне, на ім’я згодом називаються лише дві жінки – полька Ула (Анастасія-Марія Хавунка), яка прихистила в своєму домі біженку з Бучі, яку звати Юля (Наталя Алексеєнко). Всі решта розповідають свої історії, називаючи міста, з яких вони виїхали: Біла Церква, Харків, Запоріжжя, Мелітополь. Ми не знаємо, як кожну із них звати, але розуміємо, що таких «безіменних» жінок тисячі, і в них є не лише імена, але й було своє життя, яке ніяк не готувалося до війни.
«Ми просто жили. Раділи, сумували, кохали, навчалися, одружувалися, народжували дітей, будували кар’єру, облаштовували свої домівки… Щоб одного дня це все було зруйновано». Біженка із Запоріжжя (Ірина Занік) розповідає, що, опинившись у Польщі, в 40 років довелося життя починати спочатку. «У мене нічого свого тепер нема, навіть трусів. Одну пару маю на зміну». Такі інтимні відверті деталі ще більше вражають, адже дають чітке уявлення того, що, залишивши все в Україні, більшість людей таки справді опинилися «голі, босі й додому далеко». І більшості з них доводилося працювати прибиральницями, офіціантками, посудомийками по 15 годин на добу, щоб продовжувати жити.
Таким, як Юля, можна сказати, пощастило. Її прийняла в своїй домівці польська жінка на ім’я Ула. На запитання, навіщо вона це робить, Ула відповідає: «Бо я теж є жінка, людина». До слова, треба відмітити бездоганну польську мову актриси Анастасії-Марії Хавунки, яка зуміла показати не тільки щирість, співчуття, але інколи й сумніви і внутрішню боротьбу.
Юля знайшла в особі Ули подругу, з якою було легко говорити на різні теми – від жахіть, які принесла війна в Україну, до простих жіночих секретів: чи пасує червоне плаття, а до нього – червона помада, і як важливо залишатися жінкою в найтрагічніших епізодах життя. Коли Юля, отримавши звістку про загибель під Харковом свого 21-річного колишнього учня, починає стирати з губ червону помаду, яку щойно нанесла, Ула її зупиняє словами про те, що в окупованій фашистами Європі 30-40 років минулого століття червона помада служила жінкам символом спротиву фашизму. А тепер вона має стати символом спротиву російському фашизму.
Велику роль у виставі відіграє пластика, пересування в сценічному просторі, танці (балетмейстер – Людмила Пернепесова). Мовою тіла й музичного супроводу (композитори Богдан Сегін і Анастасія Лозова) актриси передають той трагізм випробувань, що випали на їх долю, який іноді важко передати словами.
Майже півтори години глядачі занурені в історію, яка досі пишеться, бо війна триває, і треба пам’ятати, якою ціною дається нам наша свобода. Але велика дяка творцям вистави за те, що глядач виходить з театру із впевненістю, що все буде добре. «Я не знаю коли, не знаю як, але знаю, що все буде добре», - вселяє в українців надію полька Ула.
Людмила Пуляєва
