Навесні 2005 року всі без винятку незалежні і абсолютна більшість придворних політологів на численних прес-конференціях прогнозували, що після поразки на виборах 2004 року Віктора Януковича чекає політичне забуття. Сьогодні, 19 жовтня 2009 року, офіційно розпочалася президентська виборча кампанія 2010 року і лідер Партії регіонів є беззаперечним фаворитом.
Немає сенсу переповідати чому сталося так, що сьогодні чинний Президент має за різними даними від 3% до 7% підтримки, а опозиційний Янукович до 30%. Така метаморфоза, якщо відштовхуватися від політичного розкладу початку 2005 року, ще раз підтверджує гіпотезу про непередбачуваність української політики. Втім, як і те, що українські політичні експерти іноді бувають надто категоричними у своїх оцінках та прогнозах. Адже цілком очевидним навіть 17 січня 2005 року, день інавгурації Віктора Ющенка, було що понад 44% виборців, які проголосували за Віктора Януковича нікуди не щезнуть за 6 років. Тим більше ніхто, крім Януковича та Партії регіонів з її величезним фінансовим та організаційним ресурсом, не зможе настільки потужно зайняти сформовану у 2004 році нішу проросійського кандидата та відповідної політичної сили. А українофобів-русофілів, особливо на вотчині Віктора Януковича – ПіСУАРі (Південно-Східній Українській Автономній Республіці, яка після Помаранчевої революції не відбулася формально, але відбулася ментально) завжди вистачало.
Між нинішньою та останньою президентською виборчою кампанією вже є багато спільного. Наприклад, як у 2004-му, так і тепер, вибір відбувається між двома кандидатами. Якщо тоді існування такої альтернативи виглядало природнім, то тепер нав’язування вибору між двома найрейтинговішими виглядає скоріше наслідком вдалої політтехнології штабу Юлії Тимошенко. Таким чином Прем’єр-міністр відсіяла свого головного конкурента у першому турі Арсенія Яценюка.
Ще одним моментом, який споріднює обидві виборчі кампанії є наявність технічних кандидатів. Щоправда, цього разу навряд чи варто очікувати появи екзотичних персонажів на зразок Романа Козака, Олександра Базилюка, Дмитра Корчинського. Та й загалом слабко віриться, що за посаду Президента формально боротимуться 24 претенденти як у 2004 році. Зіграв свою позитивну роль як і матеріальний бар'єр у вигляді 2,5-мільйонів гривень застави для кандидата в Президенти, так і небажання провідних політиків надто витрачатися на малоефективних технічних кандидатів. Серед технічних кандидатів можна поки що виділити тільки Інну Богословську з боку Віктора Януковича та Сергія Тігіпка з боку Юлії Тимошенко. Однак, технічність Тігіпка на даний момент виборчих перегонів можна поставити під сумнів. По-перше, ймовірно що екс-керівник Нацбанку самостійно фінансує власну виборчу кампанію, принаймні, інформація про фінансування його кампанії штабом Тимошенко досі в пресу не потрапила. По-друге, знаючи амбіції Тігіпка, можна бути впевненим в тому, що участь у президентських виборах, він розглядає як сходинку до здобуття більшої електоральної підтримки з прицілом на майбутнє. Хай там як, але екс-банкір, ліберал Тігіпко буде відбирати голоси у екс-банкіра, ліберала Яценюка. А вигідно це насамперед Юлії Тимошенко.
Цікавим і дещо несподіваним аспектом виборчої кампанії є розкол вже маргіналізованих дрібних національно-демократичних партій щодо підтримки кандидата на президентських виборах. Більшість західноукраїнських осередків НРУ, УНП, ХДС схиляються до того, щоб підтримати на виборах не своїх лідерів відповідно Тарасюка, Костенка та Стретовича, а Віктора Ющенка. І це попри те, що центральний провід партій де-факто вже визначився з участю згаданих політичних лідерів у президентських виборах. Проте рухівці в останній момент, попри рішення одеського з’їзду, вирішили таки не висувати свого кандидата і підтримати Юлію Тимошенко. Якщо раніше нацдемократи розколювали себе і своїх прихильників, виставляючи на президентські вибори майже з десяток кандидатів, як у 1991 році, то тепер вони розколюють себе зсередини, остаточно знищуючи власні партії. Конференції львівських обласних організацій НРУ та УНП вже офіційно підтримали Віктора Ющенка як кандидата в Президенти. І навіть, якщо їм не вдасться відстояти своїх позицій на загальноукраїнських з’їздах партії, то на місцях рухівці та уенпівці віддадуть свій ресурс Ющенку та «Нашій Україні».
Напевно, найголовнішою проблемою цієї виборчої кампанії стане тематика гасел, з якими кандидати боротимуться за найвищу посаду в державі. Багато говорилося про те, що повторення поділу України на Схід і Захід через другу державну мову, НАТО, УПА вже не буде. Справді, використання технології поділу суспільства за мовними, етнічними та зовнішньополітичними орієнтаціями відкинуло Україну з точки зору суспільного консенсусу на 20, а може більше років назад. Але питання суспільної злагоди для українських політиків в період виборчої кампанії не має жодного значення – доведено виборами 2004 року. Тому не може бути впевненості, що штаб Януковича, чи інших проросійських кандидатів не порушать тем, що роз’єднують суспільство. Свіжий приклад Інна Богословська із своїм гаслом про спільне управління Україною та Росією Севастополем. Зрештою, згадаємо, що радикалізація та «русифікація» кампанії Януковича після яєчного теракту в Івано-Франківську 2004 року, призвела до зростання його рейтингів. Отже, в суспільстві є запит на українофобську-русофільську ідеологію. Цей момент, особливо, якщо рейтинги Тимошенко та Януковича будуть наближатися, політтехнологи останнього цілком можуть використати. Наразі боротьба кандидатів, які де-факто розпочали кампанію задовго до її офіційного старту, не кажучи вже про період, з якого можна агітувати, – 14 листопада, точиться лише навколо соціальних та економічних питань.
Якою вийде Україна з президентських виборів 2010 року? Від відповіді на це питання залежатиме характер політичного процесу наступні 5 років, а можливо, доля демократії. Принаймні, надконфліктний характер минулих президентських виборів, фактично, призвів до колапсу інститутів влади, підриву й без того невеликої зовнішньополітичної ваги України. Відповідальність за перебіг кампанії повинні взяти на себе не тільки політики, але й суспільство, не піддаючись на популістичну та радикальну риторику кандидатів.
Що може зробити суспільство, щоб не дати вкотре розсварити і обманути себе? Перший варіант, радикальний – проігнорувати вибори. Якщо на виборчі дільниці прийде менше як 50% виборців, то вибори будуть нелегітимними. Формально закон не вказує, щоб вибори були визнані дійсними потрібна явка не менше як 50% усіх виборців. Однак згідно з усталеною європейською практикою Президент не може вважатися легітимним, якщо у виборах взяли участь менше половини усіх виборців. Такого лідера не приймуть в жодній демократичній країні. Таким чином суспільство нарешті поставить на місце політиків. І нові вибори відбуватимуться за новими законами не тільки юридичними. Правда, такий розвиток подій виглядає фантастичним.
Більш приземлений варіант через громадські організації, неформальні утворення змусити політиків накласти табу на певні контраверсійні теми – мова, історія, НАТО та інші. Однак, щодо ефективності такого шляху також існують сумніви. Найголовніше, після виборів громадянське суспільство (розвинуті та ефективні громадські організаціє є його виявом) повинно чинити постійний тиск на деградовану владу, щоб вона врешті згадала про елементарну справедливість та стратегічні цілі. Але якщо суспільство не намагатиметься щось змінити, тоді ми заслуговуємо на ту владу, яку маємо.
Петро Марич, Інформаційна агенція "Гал-інфо".
Джерело зображення - ut.net.ua
