Нещодавно мені прийшло sms: «Надя, ви ще волонтерите?» Я волонтерю. Порилась от трохи у своїх папках. На фото багато всякої роботи: придбання та відправка в АТО рацій, бензопил, запчастин до машин: стартерів до КАМАЗ та УАЗ, літніх шин, робота над пошиттям брезентових чохлів для протитанкових гармат.
А також відправка передач та посилок з формою, взуттям, цигарками, продуктами тим, хто цього реально потребує (добробати, капелани), поїздка в АТО, ярмарки «Запорізький пампух» та «Волонтерські вареники ZP», акції «Фото на честь героїв АТО», «Ти ж моє серденько», уроки мужності тощо.
Не менше залишилося поза кадром: люди, зустрічі, дзвінки, перемовини, поїздки, покупки, прийняття рішень, продукування ідей, ефіри, вечірні бесіди з тими, кому потрібен твій голос на фронті, пошуки контактів, коли у слухавці лунає схвильований голос матері демобілізованого сина: «Надя, срочно нужен психотерапевт! Не психолог, а именно психотерапевт!», чи прохання дружини: «Муж вернулся с войны ещё в феврале и утверждает, что до сих пор не получил атошные, помогите узнать, может он обманывает!?», або миттєва реакція, коли о четвертій ранку з глибокого сну тебе повертає у реал несподіваним проханням мобільний телефон: «Я из 55-ки, через 40 минут буду проезжать через Запорожье, вынесите к поезду 50 грн., потому что мне не за что купить билет в пункте пересадки», а ти живеш на протилежному кінці міста від залізничного вокзалу, але все одно залагоджуєш це питання.
Чи коли біжиш на зупинку з повними торбами, щоб доїхати на «Нову пошту» (я волонтер без машини, отож, нерідко доводиться тягати свій волонтерський скарб у руках), а тут дзвінок, і несміливий голос з трубки, яку ти притискаєш вухом і біжиш далі, повідомляє: «Я Женя из 55-ки, я сейчас в госпитале, вы можете меня проведать? И ещё, у меня завтра день рождения…» А ти взагалі не уявляєш, хто цей Женя, накуповуєш їжі (бо ж він в палаті не один), подарунків, їдеш в госпіталь, заходиш і тільки тоді впізнаєш хлопця, з яким одного разу перетнулася в «Солдатському привалі» і дала йому свій номер.
Або коли перед самим Новим роком добираєшся по бездоріжжю в село якимись балками і яругами, бо там дають матраци та ковдри, щоб відіслати в АТО тим, хто мерзне на кістку в наметі посеред степу, а потім проводжаєш із сім’єю старий рік за дві хвилини до Нового без традиційного олів’є і оселедця під шубою, та безмірно щаслива, що добула понад норму із замовленого солдатами.
Чи коли бігаєш кабінетами, підписуючи документи на черговий ярмарок та підключення електроенергії, домовляєшся з артистами і майстрами, шукаєш приміщення, морозильні камери, столи, намети, солдатські термоси, польову кухню і, о Боже! машину з фаркопом, і розв’язуєш ще безліч малих і великих завдань.
Чи коли домовляєшся з воєнкомом про нагородження грамотами найактивніших благодійників, просиш спочатку 10 грамот, а присилаєш 15 імен, а тобі пропонують нагородити їх наступного разу, та ти так переконливо просиш, що нагороджують усіх. Бо іншого разу буде така сама ситуація, бо в твоїй команді справжніх друзів армії, які жертвують своїм часом і коштами для перемоги, дуже багато, і найменше, що ти, волонтер, можеш для них зробити, це подякувати у такий спосіб, адже без них ти мало що важиш і небагато можеш.
А ще коли вчиняєш шарварок на автовокзалі, бо водій-сепаратист єдиного рейсу «Запоріжжя-Маріуполь», який заїжджає у Володарське, не хоче брати жодної коробки пиріжків, не те, що наших мішків із замороженими варениками та банками куті на Свят-вечір, ні так, ні за гроші, та врешті примушуєш водія здатися і запихаєш усе, що привезла з друзями для хлопців, яким півтори години їхати з позицій, щоб ту передачу забрати, не тільки зачепивши своїм словом за якісь душевні пружинки водія, але ще й на прощання втиснувши в крісло дебелого пасажира-ватника на його обурливе запитання: «Кто вы такая, шо вы здесь камандуете?» сакральною відповіддю: «Я волонтер!»
Або коли привозиш у військову частину нові вивіски (аракал), а з воріт виїжджає повен «Урал» солдатів, і поки машина на хвильку зупиняється, бачиш, які вони молоді, красиві і усі такі рідні, що ти не можеш з ними не привітатися, не побажати щасливої дороги, а вони діляться, що контрактники, що їдуть на навчання, а потім в АТО, і що перемога буде обов’язково за нами. А я кричу, що я волонтер, що ви воюйте, хлопці, а ми тут будемо вам допомагати, скільки треба, поспіхом диктую свій номер, кажу: «Надія, волонтер» і вже звично бачу посмішки, і чую вигуки: «Все буде добре!»
Або як переконуєшся, що так мало треба для щастя, коли зранку захисник на передку набирає твій номер і розказує, що він сьогодні стояв вночі в дозорі, холод, під ногами багнюка, «а я тебе згадував і подумки дякував за взуття, яке ти мені купила, адже ногам було сухо і тепло, як у вусі. Стояв і молився за тебе». А то всього-на-всього так звані «дутики»… Або коли вдається купити форму мультикам 68 розміру капелану, який їде на фронт, але ніде не міг її знайти, та й не мав за що, бо ж недешева. І тоді радіємо, наче діти.
Або коли з такою ж навіженою посестрою чекаєш на виписку добровольця з дніпропетровської лікарні, у якого стегно розгорнуло осколком, як червону троянду, а йому ту квітку після кількох операцій вправні лікарі загорнули у болючий пуп’янок, так що перед далекою дорогою мусить колоти знеболювальне, а потім заїжджаєш з ним до побратимів в Мечникова, а там повна палата таких: з простріленими хребтами, без ніг, з пробитими стегнами, і ти йдеш від ліжка й до ліжка, тремтячим голосом знайомишся, і щось говориш-говориш, аби лишень не заплакати, бо перед тобою Герої! Відтак жартуєш, тицяєш гроші, фотографуєшся, обмінюєшся контактами, пропонуєш допомогу і тікаєш з палати тихо поплакати…
А потім, пересівши у Запоріжжі в іншу машину, везеш із бойовою подругою бійця далі, до його рідного дому, а нога до вечора уже розболілася в нього нестерпно, а водій блукає забутими селами, і тоді ти виходиш у вітер і темінь, хоч в око стрель, і на перше-ліпше світло у вікні гукаєш: «Люди, що це за село?», а вікна миттю гаснуть і в цій, і в сусідніх хатах. Та ти не здаєшся: «Люди, ми заблукали, яке це село?», кричиш так, що брешуть уже всі собаки на кутку, але ти мусиш, бо з усіх надписів, на які натрапила фара, тільки й знайшлося: «Клуб». І врешті виходить до воріт смілива українська молодиця, каже, що «то Кінські Роздьори», розказує, як нам звідси вибратися і куди їхати далі, і от ти з полегкістю сідаєш в машину, вмощуєш ту зранену ногу собі на коліна і під загальний сміх промовляєш: «Є два місця, де неодмінно треба побувати: Париж і Кінські Роздори. Так-от, панове, в Роздорах ми уже були».
Чи твої емоції, коли привозиш у бібліотеку в музей ящик від патронів, який до тебе обіцяло безліч людей, а привезла тільки ти з побратимом-волонтером, бо директор за кілька днів перед цим попросила, сказавши: «Надія, на вас остання надія, в прямому і переносному значенні».
І ще багато чогось такого волонтерського… Бувають і сльози, і розчарування. Але не можливо змінити увесь світ, як і людей, бо у кожного своя правда. Я не зроблю так добре ту роботу, яку роблять інші волонтери, так само, як за мене ніхто не зробить мою. Давно виробила правило: ворог у нас спільний, а ми, хоч і різні, та все-таки завжди мусимо бачити те, що нас єднає. Бо нас єднає любов до України.
Дякую усім, хто був і є зі мною у всі ці моменти, хто підтримує і допомагає. Дякую щиро Тала Лимонова Леонід Колбасін Irina Makovetskaya Ярослав Мотрич Наталія Мотрич Helen Shevhuk Вікторія Артюшенко Валентина Коршенко Костянтин Мороз Макаренко Юлія Tata Gevorkyan Inna Gapon Жаннета Малярова Ольга Біличенко Лариса Євсєєва Наталія Ямпольська Olga Brown Angella ElBaruni-Pavlic Tatiana Savostina Анатолій Сердюк Svetlana Nesterenko Сергей Брегеда Tatiyna Sedova Євгенія Капля Джуракулов Умид Таисия Мельниченко Сергей Лавров Олександр Константинов Irina Strizhevskaya Світлана Луценко Галина Павлів Тетяна Григоренко Константин Поцелуйко Інна Сидоренко Kostya Bonzhuk Galina Goncharenko Olexiy Moseyko Наталія Бабенко Олег Григоренко Елена Козлова Валентина Пономарьова Світлана Доліннікова Кривоносова Тамара Левит Olga Vakalo Костянтин Мороз Olga Kameneva Natasha Sazonova Людмила Прит Vyacheslav Voronin Оксана Гізбрехт Валентина Малихіна Наталья Пакуля Анна Еременко Оksana Jazenko Ирина Бельченко Елена Кошевая Светлана Тоцкая Kate Klochko Гнаровська Сільська Рада Любов Камінська Сергей Шулдык Александр Тищенко Елена Ярошенко Макс Зайченко Ігор Артюшенко Fotograf Fotograf Людмила Носенко Світовит Пашник Наталья Гладкая Владимир Головешко та багато інших...
Надія Мороз, Запоріжжя
