Про баланс у висвітленні інформації про військо та війну, воєнкорів та військову журналістику розповів речник Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, полковник Антон Миронович.
Повномасштабна війна проти росії загострила питання поширення безпечної інформації в медіа, яка не нашкодить військовим або цивільному населенню. Водночас в українському суспільстві не згасає запит на інформацію щодо ведення війни українськими військовослужбовцями, що, відповідно, вимагає ретельної роботи фахівців зв’язків з громадськістю.
Встановлювати безпечну межу між дозволеними та забороненими матеріалами, розповідати правду та мотивувати до дій, мобілізувати суспільство та гарантувати громадськості перевірену інформацію – це далеко неповний перелік завдань пресслужб військових установ.
Речник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, полковник Антон Миронович в інтерв’ю для Гал-інфо розповів про особливості діяльності пресслужби Академії, роботу комунікаційних відділів військових установ, військових журналістів та воєнних кореспондентів.
Пане Антоне, передусім розкажіть у чому особливість пресслужби Національної академії сухопутних військ? Чим вона відрізняється від відповідної журналістської сфери в інших установах?
Національна академія сухопутних військ як і будь-яка інша установа Збройних Сил України є підзвітною для українського суспільства. Українські громадяни є платниками податків, розраховують на своїх захисників, хочуть бути впевнені в тому, що їхні гроші, їхні податки використовуються ефективно; що ті люди, які обрали військовий фах, долучилися до лав Збройних Сил, які захищають, воюють, навчають чи ще вчаться, роблять це правильно.
Тобто йдеться передусім не про журналістику. Наша робота передбачає підзвітність, наша мета – нормальне взаєморозуміння між цивільними і військовими, що лежить в основі функціонування демократичного суспільства, стандартів Північноатлантичного альянсу. І якщо ми прагнемо бути не просто вільною, незалежною й демократичною державою, а так само стати частиною західного цивілізованого світу, ми повинні ці ідеї сповідувати.
Фактично на цьому ґрунтується філософія інституційної комунікації – ми маємо бути максимально відкритими до суспільства, давати усю необхідну інформацію, але водночас ми повинні розуміти, що в нашій Академії, як і в будь-якому іншому армійському підрозділі, є військовою таємницею, де є обмеження доступу до певної інформації. Тому повинен існувати баланс: що ми можемо сказати, але так, щоб не нашкодити, особливо у часі війни. Адже загрози від російської федерації є не лише на фронті, на сході, півдні, у північних регіонах, але так само і тут, у тилу, навіть у Львівській області.
Як Ви віднаходите баланс між тим, про що можна говорити, а про що ні?
У нас є керівні документи Міністерства оборони, Генерального штабу, які регламентують, що ми можемо говорити, що ні, що ми можемо показувати, що ні. Також вагомим є власний досвід і власне усвідомлення, що в нас відбувається, що ми можемо показувати, як ми повинні про певні речі говорити. Але ми точно знаємо, що в жодному разі не можемо брехати! Деколи ми можемо не одразу надати всю інформацію, але в жодному разі ми не можемо збрехати, тому що один із головних принципів взагалі зв'язків з громадськістю – це є істина, це правда. Один раз збрешемо – суспільство назавжди втратить до нас довіру.
Чи проходять у такому випадку Ваші матеріали цензурування?
Цензури у нас немає, проте є перевірка. Якщо ми певну інформацію готуємо, то безперечно, вона має готуватися заздалегідь. Наприклад, зйомка вимагає відпрацювання певної концепції, плану, що ми можемо показати, що не можемо, як ми маємо показати, як не нашкодити, як досягти необхідного комунікаційного ефекту щодо обраної цільової аудиторії. У принципі, ми у пресслужбі як люди військові маємо доступ до певних таємниць та знаємо, про що можна говорити, а про що ні. Такі знання є обов’язковою вимогою для нас.
Крім того, є органи, які відповідають за дотримання державної таємниці, з якими ми консультуємося. Є також відповідні служби, відділи, що за своїми напрямками, за своєю специфікою діяльності також нас консультують. Вони більш компетентні в цих питаннях, тому часом без їхніх порад ми не можемо зробити все правильно.
І, зрештою, так, як це має бути у військовій організації, останнє слово – за командиром. Він має затвердити те, що ми йому пропонуємо для публікації у тій чи іншій формі: чи це у нас працюють журналісти, чи це ми самі як пресслужба генеруємо певний контент.
Разом з тим, якщо ми готуємо більш глобальний, матеріал державної ваги, то його повинні затвердити комунікаційні структури вищих органів військового управління. До прикладу, Командування Сухопутних військ, Генеральний штаб, Міністерство оборони України. Тому підтримуємо із ними постійний зв'язок, координацію, щоб у нас була політика єдиного голосу, щоб ми працювали в межах єдиних стратегічних комунікацій.
Сторінки Академії сухопутних військ не є особливо активними власне щодо висвітлення інформації про саму освітню установу. Які матеріали натомість готує пресслужба?
У цьому контексті слід зважати на ті умови, у яких перебуває наша держава, – сьогодні триває війна. До початку російської воєнної агресії у 2014 році ми були більш відкриті, у нас було більше інформації, ми могли розповідати, як, де і кого ми готуємо, яке є озброєння і якою є специфіка підготовки. Це було важливо, аби люди розуміли, бачили, надихались. Для них цікаво, як долучитися до наших лав. Раніше наша пресслужба готувала і щотижневу телевізійну програму на регіональному телебаченні, є у нас і друкований продукт – журнал “Офіцер України”. Наповнюємо соціальні мережі, а також комунікуємо через офіційний веб-сайт Академії.
Натомість з початку повномасштабного вторгнення росії до України наші комунікаційні можливості, з об'єктивних причин, суттєво обмежились. Це і зрозуміло. На державному рівні було переглянуто перелік інформації, яку можна оприлюднювати, відбувся певний перерозподіл уповноважених органів поширення чутливої інформації. Все з міркувань операційної безпеки. Слід розуміти, що ворог дуже активно відстежує діяльність тих, хто йому загрожує, зокрема шляхом моніторингу відкритих джерел інформації: медіа, соцмережі, блоги. Будь-яка необачна з нашого боку дрібниця може дати цілевказання, наслідки можуть бути катастрофічними.
Ми свідомі того, що не можемо сьогодні багато розповідати, показувати певні речі: де, що і як у кількісних та якісних показниках. Можемо часом лише фрагментарно оприлюднювати інформацію. Водночас шукаємо можливості донести до суспільства меседжі, що передбачені комунікаційними стратегіями на підтримку нашого навчального закладу, Збройних Сил України та й всіх Сил оборони держави. Сподіваюсь, що суспільство усвідомлює, що в умовах війни армія має бути більш закритою інституцією для того, аби вона могла ефективно виконувати свої завдання та нищити ворога. Переконаний, що наша перемога буде якомога швидше і ми зможемо більш широко відчинити для громадськості нашу інформаційну браму.
Важливо, що ми дуже активно намагаємося співпрацювати з представниками засобів масової інформації, адже я особисто вважаю, що медіа є найефективнішим каналом передачі інформації до суспільства. Я не розцінюю ЗМІ як нашу аудиторію, вони є каналом нашої комунікації з суспільством, нашими партнерами та нашою зброєю.
Щодо журналістики… Пане Антоне, Ви згадували, що у Вас освіта військового журналіста. Розкажіть трохи детальніше про неї.
У 2005 році я закінчив військовий навчальний заклад, де зараз прохожу офіцерську службу, за фахом “військовий журналіст”. Тоді тут була потужна журналістська школа, яку, на мою, думку, так і не вдалось відновити в інших освітніх установах. Потім певний період проходив службу на командних посадах, що стало дуже хорошим досвідом як для військового журналіста, так і для фахівця зв'язків з громадськістю. Я завжди кажу, що найкращий в армії фахівець з питань комунікації – це той, хто на власній шкірі зрозумів, що таке бути і підлеглим, і командиром, зрозумів, що таке озброєння, військова техніка, виконання завдань, спілкування з особовим складом тощо. Такий фахівець не зі здогадок розповідає про військове середовище.
Згодом я вже працював в пресслужбі. Спочатку був просто офіцером пресслужби, а потім вже нею керував. Окрім того, у 2012 році також закінчив навчання на Курсі зв'язків з громадськістю для Збройних сил Канади за стандартами НАТО, мав можливість подивитися, як наші колеги, партнери з провідних країн Північноатлантичного альянсу реалізовують зв'язки з громадськістю, які, до слова, є невідривною частиною їхньої управлінської діяльності.
Це не журналістика, це робота пресофіцерів, які є повноцінною частиною військового керівництва, штабу, організації. Пресофіцер бере участь у всіх заходах, йому довіряють, з ним радяться. Взагалі пресофіцер за стандартами НАТО – це помічник командира з питань зв'язків з громадською. Це той, хто завжди поруч, хто завжди може надати фахову пораду щодо ефективних комунікацій, зорієнтувати, виправити і, скажімо, налаштувати на правильну комунікаційну діяльність.
Яка ситуація в Україні з такою комунікаційною діяльністю? Чи є нам до чого прагнути?
Безперечно, нам є до чого прагнути. Так, дуже багато зроблено впродовж останніх років, зокрема завдяки окремим фахівцям, які сьогодні займають керівні посади в Генеральному штабі. До прикладу, полковник Богдан Миколайович Сеник , який зараз виконує обов'язки начальника Головного управління комунікації Збройних Сил України, розробив досить велику кількість керівних документів, настанов з питань зв'язків з громадськістю, які дуже тісно перегукуються з надбаннями, підходами, стандартами НАТО, а також узагальнюють наш, український, досвід.
Звичайно, важко так одразу все це робити, тим більше в умовах повномасштабної війни. Це залежить від багатьох чинників: громадської зрілості, розуміння командирів, начальників, рівня підготовки фахівців зв'язків з громадськістю на різних ланках управління. Це складний шлях, але ми ним йдемо доволі впевнено. А ті виклики та загрози в інформаційному просторі, які нам диктує війна проти рф, нас до того підштовхують.
Протягом кількох років Ви були речником пресцентру штабу АТО. Як, на Вашу думку, змінилось висвітлення воєнних дій з початку повномасштабної війни?
Я почав свою кар'єру речника штабу АТО в зоні бойових дій у 2015 році. На той час, а це перші роки війни, все було досить непросто. Люди потребували інформації, а отримували її, фактично, від волонтерів. До прикладу, була така група «Інформаційний спротив», яка надавала інформацію про перебіг війни. Керував нею Дмитро Тимчук. А от відомчі структури, які відповідали за інформування суспільства, за зв'язки з громадськістю, тоді ще не були настільки ефективними, як хотілось, відбувалось їхнє становлення. До допомоги почали підключатись іноземні партнери, які давали фахові поради настанови, інструкції, координували, ділились досвідом. Поволі цей комунікаційний локомотив починав набирати обертів.
Через рік-два вже досить активно працював інститут речників різного рівня відповідальності та повноважень: Міністерства оборони, Генерального штабу, штабу й Антитерористичної операції, інших відомств, які вже більш докладно інформували суспільство про перебіг бойових дій, інші важливі процеси у військовому середовищі.
Сьогодні ми бачимо, що українське оборонне відомство, Збройні Сили України намагаються якомога оперативніше і найповніше надати інформацію українському суспільству. Залучають для цього медіа, влаштовують брифінги, оприлюднюють щоденні зведення, які є досить насиченими, грамотними. Важливо, що вже визначилась чітка термінологія, є структура подачі інформації, працюю координація комунікаційних зусиль у межах єдиних стратегічних комунікацій держави. Є розуміння та досвід, що цікаво журналістам, що не варто комунікувати взагалі, як зробити новину новиною, що лежить у площині суспільного інтересу та достукатись до умів та сердець представників наших цільових аудиторій.
Тобто вже є опрацьований формат, вироблені алгоритми, які дійсно ефективно працюють в умовах цього запеклого інформаційного протистояння, де путінська росія намагається впливати на важливі для неї цільові аудиторії, а це і росіяни, і українці, і міжнародна спільнота, всіма можливими шляхами: заходи інформаційно-психологічних та інформаційних операцій, всі можливі прояви пропаганди, залучення соціальних мереж, блогерів, ботів, своїх агентів впливу навіть всередині українського суспільства. На жаль, є і такі.
Станом на сьогодні структура системи зв'язків з громадськістю в Збройних Силах України потрохи розширюється у правильному напрямку, фахівці набираються досвіду, знань, їхня робота вже підкріплюється дієвими нормативно-правовими актами, наповнюється необхідними підходами, стандартами.
Аби бути військовим журналістом, необхідно мати спеціальну освіту? Випускник факультету журналістики не зможе ним стати?
Я візьму на себе відповідальність поставити під сумнів взагалі саме поняття “військового журналіста”, хоча і маю диплом про вищу освіту саме з такою дефініцією. Хто такий журналіст? Яка сама етимологія цього слова? Це людина, яка в першу чергу, освічена, творча, має професійну підготовку або, навіть, природний талант. Так? Але вона має бути і незалежною. Тобто над нею не має бути керівника, який диктує їй, що і як писати, ставити чіткі вимоги. Журналіст має бути об'єктивним та незаангажованим у своїх судженнях, висновках, інституційно незалежним. Але виникає запитання, чи може людина бути незалежним журналістом, якщо над ним, людиною в погонах, стоїть інша людина в погонах?
Я вважаю, що майбутнє не за військовими журналістами, а за висококваліфікованими фахівцями з комунікації, зв'язків з громадськістю. Журналістські знання та навички, безперечно, є ефективними інструментами в руках військового фахівця з комунікації, за допомогою може якісно зібрати інформацію, проаналізувати її, створити якісний інформаційний продукт. Але не більше. У моєму випадку вкрай важливим є правильно спланувати роботу, зрозуміти, що від нас вимагає керівництво, чого вимагає ситуація, хто є нашими цільовими аудиторіями, коли ми хочемо досягти визначеної мети, якими каналами комунікації це краще робити, яким має бути тон та формат.
У тоталітарному Радянському Союзі, коли правила єдина комуністична партія, військові журналісти, фактично, були професійними пропагандистами. Вони не були незалежні ні у своїх думках, ні у своїх діях. Тому сьогодні, в принципі, професія військових журналістів і не є притаманною для наших колег з Північноатлантичного альянсу.
Цікаво, але у них посада військового журналіста – це посада сержанта. Тобто пресофіцер планує, організовує, надає вказівки, а журналіст-сержант їх виконує: йде на певний захід, робить необхідні фотографії, пише матеріал у визначеному жанрі. Все решта - відповідальність його начальника з підрозділу зв’язків з громадськістю.
А якщо говорити про воєнних кореспондентів, тобто журналістів, які їдуть на територію, де ведуться бойові дії, то яка освіта має бути в них?
Абсолютно правильно провести чітку межу між військовими журналістами і воєнними кореспондентами. Воєнний кореспондент – це представник цивільного засобу масової інформації, який займається журналістською діяльністю на тематику війська, війни, працює безпосередньо в зоні бойових дій. Воєнний кореспондент повинен орієнтуватися у військових питаннях, мати додаткові знання для виконання своїх професійних завдань в зоні бойових дій або висвітлення подій на військову тематику.
Наприклад, людина, яка сьогодні навчається у Львівському університеті на факультеті журналістики, може обирати галузь своєї діяльності наперед: чи буде працювати на телебаченні, радіо, у друкованих медіа тощо. Окрім цього, свідомий студент обирає тематику: чи він буде політичним оглядачем, спортивним журналістом, писатиме про культуру тощо. У такий же спосіб варто, аби людина могла обирати для себе військову тематику.
Але для цього студент має розуміти, що таке військо, які є види озброєння, як воно застосовується. Тобто йдеться про основні поняття, починаючи від розуміння, чим відрізняються повноваження Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, начальника Генерального штабу; яка різниця між Повітряними силами, Сухопутниими військами, Військово-морськими Силами, які є військові звання; де чиї межі повноваження. Це, на мою думку, необхідний мінімум для того, щоб людина була ефективним воєнкором або журналістом, який працює з військовою тематикою.
Таку фахову освіту, принаймні базові знання, цивільні заклади вищої освіти надавати не зможуть. Чи можуть долучатись до навчання таких спеціалістів військові освітні заклади? Чи це має бути виключно самоосвіта студента?
Самоосвіта – це найголовніше. Взагалі для кожної амбітної людини, яка хоче зробити нормальну кар'єру, досягти успіхів на своїй професійній ниві, самоосвіта – це наріжний камін. Якщо говорити про освіту в навчальних закладах, я особисто не бачу проблеми, щоб ввести в цивільних вишах, де є журналістика, спецкурс чи окремі дисципліни на цю тематику та залучати до занять відповідних фахівців. Було б дуже класно, якби такі дисципліни або спецкурси проводилися в інтеграції з військовими навчальними закладами. Адже є кадровий потенціал, можна було б показувати зразки озброєння, на макетах різні речі, студенти могли практикуватись у журналістській майстерності, спілкуючись зі справжніми військовослужбовцями, писати про них і про те, що вони роблять.
Повернімось трохи до роботи Вашої пресслужби. Наскільки емоційними можуть бути Ваші тексти, якщо взагалі в них є дозволеною емоційна складова?
Емоційна складова у текстах потрібна. Це те, що зацікавлює людей, викликає ті емоції, які спонукають їх до дій. Вона потрібна, наприклад, коли ми пишемо про наших героїв, військовослужбовців, тих, хто з нами служить, хто вчиняє героїчні вчинки, про тих, хто просто виконує щоденно важку, буденну, але дуже потрібну для армії роботу. Тексти повинні викликати емоцію у героїв публікацій, у їхніх рідних і близьких, у всіх читачів, аби вони ними пишалися, а також у людей ззовні, молоді, яка ще обирає свій майбутній шлях. Можливо, хтось хоче слідувати прикладом того воїна, офіцера, курсанта, сержанта, навчатися на військового, долучитися до лав Збройних Сил.
Якщо ми говоримо про складніші форми, як-от відео, то маємо розуміти, що у ньому повинен бути динамічний відеоряд, якісний звуковий супровід, аби воно привертало увагу, викликало позитивну, мотиваційну емоцію.
Взагалі це все про мотивацію, про мобілізацію людей до захисту Батьківщини. Адже це почесна місія кожного громадянина України, а не лише тих, хто вже в армії служить. Почалась війна, і ми бачимо, що вчорашні айтівці, інженери, продавці, трактористи, водії, також захищають нашу Батьківщину. На жаль, такі реалії і ми в цих реаліях перебуваємо.
Емоційно ми маємо спонукати до цього, дати розуміти, що треба захистити свою рідну землю і своїх дітей сьогодні. Якщо ти цього не зробиш, завтра ворог прийде у твій будинок, у твоє місто, і він просто знищить все, що ти любиш, про що ти піклуєшся, що для тебе неоціненно.
Які ще обов'язки виконує пресслужба Національної академії сухопутних військ?
Сьогодні спектр нашої діяльності є дуже широким. Ми не просто пишемо, знімаємо і робимо журналістські матеріали. Перш за все, ми маємо планувати свою діяльність, відштовхуючись від того, у яких умовах живемо та служимо. По-перше, здійснюємо аналіз інформаційного простору: постійно відстежуємо, що відбувається у нашій інституції, поблизу неї, у Львівському регіоні, в інших силових відомствах, на війні, які головні тенденції, які виклики та загрози постають перед суспільством, чого потребує громадськість. Відповідно, від цих показників ми вже відштовхуємося і плануємо наші інформаційні кампанії, відпрацьовуємо комунікаційні стратегії. В армії навіть у відділі зв’язків з громадськістю повинно бути планування. Є календарні плани, за допомогою яких ми плануємо передусім основні заходи.
Сьогодні також важливо правильно організовувати кризові комунікації, оскільки чи не щодня з’являються різні спроби дискредитації в очах українського суспільства Збройних Сил України, окремих підрозділів, вищого військового керівництва. Розуміємо, що особливо це вигідно ворогу у часі війни.
На жаль, останнім часом все частіше стикаємось із такими викликами та загрозами, а тому мусимо творчо, навіть деколи рішуче вживати необхідних заходів у плані кризових комунікацій: робити спростування, заяви, використовувати наші довірливі стосунки з представниками медіа, аби розповідати світові правду, комунікувати задля забезпечення позитивного балансу та запобігання іміджевим втратам. Часто на інформаційні фейки ворога ведуться навіть авторитетні ЗМІ, що дуже прикро, бо це вказує на те, що вони не завжди перевіряють правдивість інформації, виникають багато маніпуляцій на чуттєві для суспільства теми.
А суб’єктами таких інформаційних кампаній, на жаль, можуть бути навіть ті, хто мав би також захищати українське суспільство. Не буду приховувати, але останні пів року наш навчальний заклад піддається небаченому до цього інформаційному тиску та організованій дискредитаційній кампанії з боку окремих народних депутатів та деяких громадських активістів, порядність та доброчесність яких вже давно викликають серйозні сумніви. Такі прикрі реалії…
На жаль, ми ховаємо своїх побратимів. І тоді також має бути правильне розуміння, як ми маємо це показати. Не завжди рідні хочуть надавати публічного розголосу про те, що хтось з їхніх близьких загинув. Для них це дуже особиста річ. Тоді ми також виступаємо консультантами з питань комунікації. Якщо вони хочуть, щоб знали, що їхній син, дочка, брат, чоловік загинув як Герой, хочуть, щоб ми максимально про це розказали, то, відповідно, ми можемо у цьому допомогти. Якщо вони не хочуть надавати цьому публічності, то ми також можемо їм порадити, як це правильно зробити.
Тобто Ваша пресслужба також тісно взаємодіє з родинами військовослужбовців?
Так, у нас активно проходить комунікація з родинами, з сім'ями. Ми дуже тісно співпрацюємо з органами морально-психологічного забезпечення, які опікуються станом особового складу, щоб наші інформаційні продукти також лежали в одній площині. Також працюємо з військовими капеланами, з органами цивільно-військового співробітництва. Навіть у плані публічної дипломатії, якщо якісь заходи відбуваються за участі представників іноземних армій, урядів інших держав, ми також маємо координувати свої спільні зусилля.
Скажімо, це не просто журналістика, це складний комунікаційний процес, де ти маєш бути трохи і психологом, і філософом, і, обов'язково, політологом, розумітися в різних сферах діяльності, і так, відповідно, вже будувати свою роботу. Така непроста специфіка нашої професії (сміється).
Ви любите свою роботу?
Дуже люблю! Я думаю, що це найкраща спеціальність взагалі. Я ніколи, жодного дня не пошкодував, що свого часу, тоді ще в 16-річному віці, обрав саме військову журналістику, яка потім переросла у діяльність зв'язків з громадськістю, комунікації. Багато зустрічаєш цікавих людей, дуже багато спілкуєшся з журналістами, з високопосадовцями, як українськими, так і іноземними. До прикладу, коли візьмеш інтерв'ю у якогось дуже відомого американського генерала, який фактично є легендою (а у моєму творчому доробку низка таких інтерв'ю), ти розумієш, що недаремно став на цей шлях, недаремно працюєш, служиш в армії, у такому специфічному роді військ – зв'язках з громадськістю, комунікаційних військах, назвемо це так (усміхається).
А ще вихідних у нас майже немає, навіть в мирний час. А коли державні свята чи якісь події, то це найбільш насичені дні! Взагалі ти маєш постійно тримати руку на пульсі: зранку до ночі відстежувати коли та що відбувається, моніторити новини, інформувати свого командира, давати йому фахові консультації. Скажімо, це складно, але дуже почесно!
Чи не втомлює такий робочий ритм?
Будь-якій людині притаманно хотіти відпочинку. Але я з власного досвіду скажу, що якщо дуже багато відпочиваєш, то потім дуже складно працювати (сміється). Тому повинен бути баланс, як от баланс думок за стандартами журналістики. Треба правильно відпочивати та ефективно працювати!
Розмовляла Марічка Твардовська
