Восьмий рік в Україні триває війна. Не конфлікт, як можна почути на зросійщених телеканалах, не розподіл портфелів, як дехто дозволяє собі казати, а справжня кровопролитна війна.
Вона забирає життя та здоров’я героїв, проте є дещо, що вона ніколи не зможе забрати у нас, українців, - нашу честь і гідність. І ми обов’язково здобудемо перемогу над країною-агресоркою, котрій ці поняття невідомі.
Що ж змінилося за ці роки і як тепер живуть солдати на фронті? Про це і не тільки ми говоримо з тим, хто побував у пеклі на початку російсько-української війни, з військовим 51 ОМБР (окремої механізованої бригади), нині медиком танкового батальйону 14 ОМБР імені князя Романа Великого Тарасом Самчуком.
Із бармена в медики з 1 хвилину
Про те, як він опинився на війні Тарас розповідає із гордістю. Пригадує, чи йти на фронт, розмірковував одну хвилину.
«Раніше до війни працював барменом. А коли Росія напала - зрозумів, що треба йти воювати, це моє покликання. Я ж присягу давав, коли служив строкову службу. Тому, не вагаючись, 20 березня 2014 року подзвонив у військкомат і відмітився. Чекав, доки зі мною зв’яжуться. Мені подзвонили, здається, 8 квітня, я був на роботі. Все полишив і пішов додому збиратися.
Дорогою зайшов у перукарню, підстригся налисо, купив пляшку шампанського і торт. Зібрав рідних і повідомив їм, що йду служити в армію. Вдома на мене чекав уже зібраний речмішок. Я склав його, щойно подзвонив у військкомат. Тому все було готово до поїздки.
Родичі й друзі реагували по-різному. Дехто абсолютно не розумів, нащо я пішов на війну, казали, щоб я втікав у Польщу, називали дурнем. Інші - допомагали, підтримували.
Пригадую день польових зборів: усе було поспіхом, ще й погода сира. Нас привезли на полігон, то буржуйки є, а труб нема - то навпаки. Словом, романтики не було. Усе скромно, бідно, проте найближчими днями усе виправляли», - розповідає Тарас Самчук.
Він додає, що у нього була відповідальність перед своєю країною, а все решта – то можна пережити.
«Цитрамон» рятує
Ще зі шкільних років Тарас Самчук любив медицину. Ходив на гурток юних медиків та отримав спеціалізований диплом вже під час служби. Багато вчився, читав, переймав досвід – і любов до цієї життєво важливої науки дала свої плоди.
«Пригадую, як мобілізували й згодом дізналися, що я розбираюсь в медицині, вмію надавати першу допомогу, навіть зашивати, то хтось із хлопців ненароком сказав, що цитрамон рятує, далі я отримав позивний «Цитрамон», - каже Тарас.
Навчання з НАТО
Із нововведень за останні роки Тарас Самчук називає обов’язкові заняття з тактичної медицини. Адже усе призабувається, а тактична медицина такого не пробачає. Тому треба поновлювати знання і практикуватися.
«Заняття проводяться щотижня відповідно до розкладу бойової підготовки, де вказана кількість годин на вогневу, тактичну, медичну, технічну, зі зв'язку, розвідувальну, інженерну та інші підготовки. Я, як медик підрозділу, проводжу навчання тактичної медицини з особовим складом. Приїжджають інструктори, волонтери з тактичної медицини, також проводять заняття, обмінюємося досвідом.
Кожен солдат має свою аптечку, яку він завжди носить із собою. І коли медик надає допомогу солдатові, то він, насамперед, використовує його аптечку. І це не тільки медики, а всі так роблять. Своя аптечка для себе.
Також у нас часто на Яворівському полігоні проводяться навчання із військами НАТО.
Я сам не був на цих навчаннях, в останній момент не вийшло. Але ось товариші розповідали, що військові НАТО ділилися цінною інформацією, новими підходами. А також казали, що вони пишаються нашими військовими, адже українці мають велику практику. Співпраця виходить хороша. Усі задоволені», - продовжує пан Тарас.
Про сепара Вітальку
Він розповів кумедну історію про одного чолов’ягу, який «випадково» забрів у бік позицій українських військових.
«Ще перед Іловайськом ми озброєні облаштувалися біля залізничної дороги, бачимо - йде мужчина в наш бік.
Ми його зупинили перевірили паспорт. А паспорт новенький-новенький. Там всієї необхідної інформації не було, а на вигляд чоловікові років 40-45. Питаємо в нього: куди йдеш? Каже: іду на електричку, хочу поїхати в Харцизьк до сестри.
Погано сепаратист підготувався, уже кілька місяців потяги там не їздять, давним-давно ведуться бойові дії. Ми доповіли командуванню про те, що спіймали таку особу. Тому він став нашим полоненим.
Питаємо його: хто президент України? Він каже: Ющенко. А хто прем'єр-міністр України? Він каже: Турчин. А хто президент Росії? Він відповів. То хто в рідній державі керує – він не знав? Ми ще його питали чи знає Гімн України, сказав що ні, зате гімн загарбників знав добре. Непорядок. Я вирвав листочок і з блокнота і написав йому Гімн України та дав вчити. Сказав, що через пів години прийду і перевірю. Він вивчив за годину.
Пізніше звикся до нас і запропонував допомагати: води нагріти, каву зробити. Коли виходили з оточення, то його не було як із собою брати – відпустили.
Про допомогу і небайдужих селян
На початках війни з їжею було скрутно, не завжди вистачало у повному обсязі, адже були труднощі з підвезенням. Але українці своїх у біді не кидають, чимало допомагали місцеві жителі східної України. Для прикладу, було таке, що з сусіднього села одна бабуся зі своїм сином носили їсти. Смажені на сковорідці пампушки приносила, свіже молоко, помідори. А нам вприкуску до нашого сала добре було. Щодня щось смачненьке приносила. А ми до них у село бігали помитися, гостинно приймали.
Потім, коли ми опинилися в іловайському котлі, жінка приходила, вибачилася, казала, що не буде більше пампушок – борошна вже нема. Далі ми виходили з оточення, формували колони, а продукти, які у нас залишилися - віддали тій бабусі. Там, якраз серед усіх харчів, було і борошно. Сподіваюся, що з бабусею все добре», - розповідає військовий.
Медичне забезпечення поліпшилося
Зі слів Тараса Самчука, медичне забезпечення української армії за минулі кілька років значно покращилось.
«Якщо порівнювати медичне забезпечення 2014 року і 2021, то цей період - це прірва. У 2014 році медичних препаратів був жорсткий мінімум. Майже не було ніяких таблеток і ампул. Коли ми виїжджали в зону АТО, то нам видали по одному гумовому джгуту і по одному ІПП - індивідуальному перев'язувальному пакету.
ІПП складався з бинта 10см × 5м і двох ватно-марлевих компресів-подушечок розміром одна 18cм × 16см, яка пришита до бинта біля його вільного кінця, іншу можна пересувати вздовж бинта, має розміри 16см × 16см.
А зараз видаються аптечки із великим набором медикаментів. ІПП замінили на ізраїльський бандаж. Також в аптечці є кровозупинний засіб, бинти, ножиці маркер обов'язково, щоб записати точний час, коли накладений джгут. Ця інформація є життєво необхідною. Оскільки якщо не запустити кров у певний проміжок часу, вона починає розпадатися, стає отрутою і коли кровообіг відновлюють за лічені секунди починається рух крові по тілу. Тоді людина помирає або від зараження крові, або нирки відмовляють. Тому пишуть точний час, коли наклали джгут, аби лікар, якому далі передають хворого знав, що робити – чи відновлювати кровообіг, чи ампутувати кінцівку. Краще втратити, приміром, руку, але жити далі.
Також до нової аптечки входить турнікет для зупинки кровотечі. Раніше був лише джгут. Навіть хорошої якості джгути рвалися. Взагалі їхній строк придатності невеликий.
Зараз і з евакуацією стало набагато краще. Раніше могли тримати поранених від однієї до трьох діб. Кілька років тому сформували ЛСБП – лікарсько-сестринські бригади підсилення. Є госпіталь - він в тилу. А ближче до лінії розмежування є місцеві лікарні. Виділяють одну операційну і кілька палат, щоб там працювали саме військові лікарі з пораненими.
Я у 2019 їздив у відрядження у Попасну (Луганська область). Нас два медики та водій. На наше ЛСБП привозили поранених, бригада медиків їх приймала, швиденько рушали в операційну, стабілізували стан бійця. Далі, залежно від ступеня поранення, везли реанімобілем у Часів Яр або Бахмут. У Бахмуті була санавіація і при потребі могли доставляти у Харків, Київ чи Дніпро», - веде розмову Тарас Самчук.
«Тепер не мерзнемо»
«У порівнянні з минулими роками, то забезпечення амуніцією і харчами зараз набагато краще, я задоволений. Раніше на цілий рік давали берці, бушлат і кепку. А зараз видають берці, штани, кітель, футболки, труси, шкарпетки, кепку, шапку зимову, перчатки, бойову сорочку, термобілизну, шарф-трубу, бушлат, ватні штани, кальсони. Повністю вдягають. Тепер ми не мерзнемо.
На рахунок їжі, то годують добре, додалися овочі та фрукти - все сезонне. Перловка майже зникла. З'явилися в меню салати, котлети, майонези, йогурти, печиво, шоколадки.
Через пристойне забезпечення одягом і харчами психоемоційний стан хлопців значно покращився. Бійці служать, контракти продовжують», - каже військовий Самчук.
І додає, що роль волонтерів все одно залишається дуже вагомою для солдата.
«Дуже приємно, коли приїжджає хтось із гостинцями: з кутею чи пасочкою, або ж із каструлькою вареників. Той, з ким можна побалакати, хто розкаже щось хороше звідти – з мирного життя, де спокійно і тихо, де дружини накривають на стіл, матері печуть пиріжки, а діти бавляться у дворі.
У нас є всі шанси перемогти окупантів, так і буде. Вірю в це!», - каже Тарас Самчук.
Вадим та Анна Панафідіни, для Гал-інфо
