Про це розповідає колишній московський кореспондент «Молоді України» Богдан КУШНІР у своєму пригодницькому романі «Помста оперативника розвідки», який щойно надійшов до читачів. Книжку підготувало видавництво «Апріорі». Наші читачі мають можливість порівняти події в художньому творі з українськими реаліями нинішнього дня. Друкуємо уривок з роману.
Київ, посольство Росії
1.
У Москві мене підготували до найгіршого варіанта – вимушеного й поспішного виїзду з України. На особливий випадок передбачено спеціальну процедуру. З’являються служаки з тупими боксерськими обличчями і кажуть: «Пора, з цієї хвилини ти в нашому розпорядженні». Далі – випробувана технологія, питання техніки, як без зайвого шуму допомогти людині вислизнути з чужої країни. Та я такий упевнений у своїй місії, що й думати не хочу про несподівані прикрощі.
Київ – найгарніше місто світу. Тихе, спокійне, затишне, море зелені, десятки парків, Дніпро-красень. Де ще у світі знайдете ріку, що впродовж десятка кілометрів омиває столицю повноводним плесом, а на берегах – кафе та ресторани, ошатні пляжі, які органічно вписуються в міську панораму? Милуюся природою й після задимленої Москви почуваюся європейцем.
Українське міністерство закордонних справ узгодило мою кандидатуру. Я, Антон Чумак, віднині політичний радник посольства Російської Федерації в Києві. Освоюю просторий кабінет з вікнами, що виходять на подвір’я. Про мій особливий статус знає лише посол. Можу без жодних узгоджень залишати стіни посольства і зникати, куди хочу. Щось подібне до вільного відвідування на останньому курсі університету.
Кар’єрні дипломати дивляться скоса, що за птах з’явився. Офіцери київської резидентури пробують нав’язати контакти. Їм треба депеші слати до Москви. Гадають, приїхав столичний щиглик, якому можна крильця обчімхати. Тішать мене ці хлопчики своїми домислами. Не знають, що я вільний мисливець із віварію.
Мені заборонили взагалі контактувати з резидентурою. Існую сам по собі й навіть не можу скористатися потужною інформаційною підтримкою посольства. Виділили скромний, зате новенький автомобіль. Роблю звичні для дипломата візити до українських колег, спілкуюся з лідерами політичних партій, народними депутатами. Входжу в київське політичне середовище. Ставлю звичні запитання, які не викликають якихось підозр.
Українська контррозвідка губиться в здогадках, кого ж росіяни прислали до Києва: кар’єрного дипломата чи кадрового офіцера розвідки. Мій молодий вік не дозволяє впевнено відповісти, хто ж такий Антон Чумак. За офіційною об’єктивкою, випускник фізичного факультету Кубанського університету, закінчив дипломатичну академію, а тоді потрапив у міністерство закордонних справ. Через кілька років можна буде впевнено сказати, хто є хто. А наразі приглядаються до новака, який скидається на дипломата- кар’єриста. Проваджу нормальне як на мій статус і вік світське життя. Вивчаю київські ресторани, подумки визначаю, де можна зустрічатися з потрібними людьми. У мене медовий місяць стосунків з українською контррозвідкою. Хоча чудово розумію, що на вулиці Володимирській хтось уранці переглядає інформацію про те, як я провів учорашній день, де був, з ким зустрічався, кому потис руку, на кого довше, ніж належить, подивився у метро чи на офіційному прийомі.
Оцей хтось із перших днів, можливо, написав постанову про заведення на мене контррозвідувальної справи, а мета одна: підтвердити чи спростувати факт моєї належності до спецслужби іншої держави.
2.
Зовні я виглядаю спокійним і безтурботним, особливо коли бачу нового «об’єкта» – радника з економічних питань Георгія Кузнецова. Йому залишилося провести кілька днів у Києві. Дивиться у вічі й не здогадується, від кого залежить його повернення до Москви.
Подумки даю йому прізвисько «касир». Через Кузнецова йшло фінансування політичних партій на півдні та заході. Кремль роздавав гроші, а Зербіно має повідомити, наскільки ефективно використали фінансовий ресурс.
Таким, як «касир», не страшно повертатися додому. Мають по кілька рахунків у банках. Звичайно, на підставних осіб. Так звані відкати – хвороба не тільки української влади, але й наших представників у цій країні. Друзі пишуть розписки на одну суму, а одержують удвічі меншу. І всім вигідно. От тільки результатів не видно, бо не вдається від агентів впливу вимагати як від розумників, якщо їм платять як дурням.
Кузнецов чемно вітається, перестрівши мене в широкому коридорі:
– Якими вітрами занесло? – розпитує на ходу, дивлячись у вічі.
– Північним, – багатозначно відказую, спритно оминаючи товсту тушу «касира», демонструючи незалежність і упевненість. Той продовжував стояти з простягнутими руками й застиглою усмішкою.
«Ого-го, птах високого польоту», – встиг, мабуть, подумати про новака Кузнецов. Ще жодний працівник дипломатичної місії не відважився проігнорувати сина заступника міністра фінансів, а якийсь вискочка демонстративно не звернув уваги на третю особу посольства, якою себе вважав «касир».
– Нічого, ми ще покажемо, хто є хто, – процідив крізь зуби радник і попрямував до кабінету посла.
Широкими сходами посольства йду на третій поверх до Леоніда Бакума, радника з політичних питань. У посольстві знають, що Леонід не лише дипломат, а й удав із управління зовнішньої контррозвідки. Ми встигли побалакати кілька разів у Ясенові, а тоді він дістав призначення до Києва.
Леонід Бакум – білорус, закінчив університет міжнародних відносин, після навчання залишили у Москві. Чорне волосся, привітна усмішка, більше схожий на вчителя, ніж на удава. М’який стиль спілкування – жодної агресії.
Я ціную Бакума за людяність і об’єктивність. Це не рвач і не сучий син, якого можна відразу купити. Живе скромно, на саму зарплату, й не намагається кудись влізти чи прикрити чийсь бізнес. Тут він замешкав у посольському готелі. Сім’я залишилась у московській двокімнатній квартирі, для якої господар не встиг придбати меблі.
Мені потрібна об’єктивна інформація про ситуацію в Україні. Агентурною розвідкою офіційно заборонили займатися, тому сподіваюся дізнатися про все від колеги.
– Радий, радий, – Леонід встає з-за невеличкого столу й міцно тисне руку. – Каву, чай чи щось міцніше?
– Розмова довга, – кажу.
– Почнемо з кави, сідай за журнальний столик, – запрошує Бакум.
– Можна говорити? – показую рукою на вухо.
– Все гаразд, тут мертва зона, навіть мобільні не працюватимуть. Починай без вступу, так легше орієнтуватися.
– Що з фінансами для поясу стабільності?
– Як всюди – розкрадають.
– Навіщо? Кому вигідно?
– Знаєш, чому розвалився СРСР?
– Усі вірили у світле майбутнє…
– Ось так і зараз. Усі вірять, що нинішня ситуація в Україні не зміниться.
– До чого ведеш?
– Наших співробітників охопила лінь. З нами рахуються на Півдні, Сході та в Центрі України. Якщо нам добре, то навіщо працювати на перспективу?
– Ситуація може змінитися. Будь-який український лідер не відмовиться від спроби вирватись із сфери нашого впливу.
– Ми, як ті гирі, маємо тягнути кожного, хто захоче вирватися, назад у казан, – сміється Леонід. –В Україні ще модно і престижно залишатися з Росією.
– Чому?
– По-перше, фінансові потоки: газова труба працюватиме не одне десятиліття. По-друге, запасний аеродром: якщо прокрався, можна сховатися в Росії. По-третє, дешеві ринки збуту…
– Гаразд. Як поводяться наші друзі, що мають впливати на політику Києва?
– Українській контррозвідці не треба нічого робити. Досить прийти на прийом у посольстві Росії й сфільмувати одразу всіх агентів впливу, коли вони наминають чорну ікру чи ласують щучими головами під хроном. Щоб потиснути руку російському послові, вишиковується стометрова черга з впливових політиків і міністрів. Співпрацюють відкрито і не ховаються.
– Хто нагрів руки на фінансових потоках?
– Це не новина. Так було раніше, так є тепер, так буде й завтра.
– Ти хочеш сказати…
– Проблема надумана. Фінанси для впливу на підконтрольні держави впродовж усіх цих років використовувалися так, як заманеться тому, хто ділить ці гроші...
– А чому спохватилися?
– Хтось розігрує хитромудру комбінацію. Спочатку сказали красти, а тепер стараються схопити за руку злодія.
– Навіщо?
Леонід крадькома поглядає на годинник. Я вже звівся був із м’якої софи, але колега махає рукою і каже:
– Відставити зайві рухи, зараз дівчата стіл накриють. Так легше спілкуватися.
До просторого кабінету, обставленого сучасними дорогими меблями,заходять дві стрункі білявки, швидко застеляють червону скатертину і розкладають просту закуску – рибу, ковбасу, сир, овочі. Леонід видобуває з сейфа моє улюблене 67-градусне віскі й наливає чарки. Я пробую заперечити, але намарно: два колеги з віварію на чужій території не можуть розійтися на сухо. Та й п’ятниця сьогодні. Як кажуть українські колеги, треба гідно закінчити тиждень.
3.
Після двох тостів намагаюся повернутися до нашої теми, але чую одне й те ж. Бакум під шофе й далі песимістично говорить про наші перспективи в Києві:
– Попутники, поки вигідно, їдуть з нами в одному вагоні. А пропаде зацікавленість, то зійдуть на першій же зупинці й навіть не подякують.
– Леоніде, – по-каверзному питаю, – який висновок зробив би полковник Зербіно, якби сидів поруч?
– Шеф любить надуживати несподіваними висновками, – здалеку веде Бакум. – Ми працюємо з такими людьми, з якими комфортніше і зручніше.
– Конкретніше, будь ласка, – наполягаю я.
– У будь-якому регіоні ставку робимо на заможних людей. Вигідно: затрати невеликі, а масовку вони завжди зберуть. До простих людей не доходимо. У кризових ситуаціях наш вплив буде нульовий.
– Що ж робити?
– Російський бізнес увійшов в Україну.
– Що ми запропонували? Кращі технології? Більші зарплати?
– Примітивне виробництво і дорогий газ. Ставка на агентів впливу, як модно нині говорити, – це вчорашній день.
– Шуму багато, а користі? – ставлю риторичне запитання.
– Конкуренти працюють інакше? – відповідає Бакум.
– З впливовими політиками, а не «собакевичами», – не стримую емоцій. – Порівняй обличчя наших і їхніх?
– Глибокий аналіз, – підсміхається Бакум. – А й справді, якщо не «Шариков», то любитель хлопчиків або рвач.
– Самодостатні грають свою гру, – примирливо кажу, щоб перевести розмову в спокійне русло, а у зручну мить знову вистрілити несподіваним запитанням.
– Ударна сила – це десяток успішних компаній, – каже Леонід.
– Ти про що?
– Про тих, що розкрутили бізнес за наші гроші.
– Але рядові опери не мають до них доступу?
– Це стратегічний резерв, на випадок надзвичайної ситуації.
– Поки не вдарив грім, поводяться як доброчесні громадяни своєї країни. Та чи пам’ятають, на чиїх капіталах сидять?
– Вони виконають будь-яку команду. Якщо треба, то перевернуть країну догори дриґом,
– Або збанкрутують і потягнуть економіку на дно?
– Але перед тим вивезуть капітали в офшори, – сміється Леонід. – Пригадуєш, як в Інституті розвідки нам читали технологію Жовтневого перевороту? Все зробили заможні бізнесмени, а вождь пролетаріату виявився ширмою. Справжні технологи залишалися і померли в тіні, маловідомі й забуті.
– Ми виявилися не готовими до комерціалізації служби? – питаю.
– Особливо у віварії, де Зербіно зібрав романтиків, схожих на нього самого.
– У стратегічній розвідці смітять грошима, а ми зачищаємо.
– Завжди так було: що багатша країна, то сильніша служба. Але сила не дає бажаних результатів. Ситі байдужіють, стають циніками й не можуть об’єктивно оцінювати ситуацію, – силкуюся витягнути Леоніда на відвертість.
– Політика з позиції сили в цій країні приречена, і наша служба краще, ніж інші, відчуває небезпеку. Якби ж то до нас прислуховувалися…
– У час «Х» дасться чути інстинкт самозбереження, і збудована піраміда розвалиться, не залишивши жодного сліду…
– Так траплялося на переломних етапах історії, – погоджується колега. – І пояс стабільності виявився не чим іншим, як виправданням, що ми натхненно працюємо над розширенням російського впливу.
– Нікого не цікавить правда, – підтримую я Леоніда й питаю: – А знаєш, як виглядатиме завтра найефективніша технологія?
– Цікаво, цікаво. Яких це ти технологів начитався?
– Між країнами стираються бар’єри. Як тільки вийде на вулицю сто тисяч людей, жодні технології не зарадять. Для перевороту в райцентрі доволі десять тисяч, в області – сто тисяч, а в столиці – півмільйона. Вони мовчки стоятимуть з плакатами в руках, на яких напишуть вимоги, чому чинний режим мусить піти у відставку. Стоятимуть день, два, три, тиждень. І нічого з ними не вдієш.
– Небезпечна технологія. Вона й сліду не залишить від наших старань, – киває головою Бакум.
– А що робити?
– В Україні ніколи не повинно бути краще, ніж у Росії, інакше коефіцієнт корисної дії нашого впливу дорівнюватиме нулю, – відказує Леонід і пропонує перевести дискусію на приємніші теми.
Знайомий спосіб. Коли всі аргументи вичерпані, а нових нема, краще перейти на інші проблеми. Схожими пасажами нас нашпигували психологи. Такий метод нічого особливого не несе, тільки дає змогу гідно зійти з дистанції або ухилитися від удару.
Ми засиділися допізна. Закінчили робочий тиждень аж у суботу вранці, як інколи це робили у віварії, бо на вечірці найлегше вирішити усілякі дражливі питання. Зрештою, і стрес треба зняти. Можна і в спортзалі, але п’ятниця у всіх посольствах світу – особливий день. Дипломати розслабляються за чашкою кави й під час невимушених дискусій.
Вийшли з посольства, коли починало світати, вранішні промені сонця пробивались крізь дерева і засліплювали невиспані очі. Після гарячої дискусії й безсонної ночі не ризикнули сідати у свої автівки. Попрямували пішки до зупинки метро. Київ дихав прохолодою та свіжістю, щойно оживав після довгої ночі. На двох молодих дипломатів ніхто не звертав уваги, біля посольства не виявилося чергової машини служби спостереження. Українських колег не цікавило, що вранці роблять два бойові штики полковника Зербіно.
Богдан КУШНІР.
Про автора
Богдан Кушнір закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. У 1995-1996 роках – власний кореспондент «Молоді України» у Москві. Викладав в університеті паблік рилейншз та журналістське розслідування. Останніми роками працює в парламентській газеті «Голос України».
Автор документальних книг «Як нам бути з Росією»(1996) та «Помилка Солженіцина»(2010), ідея яких, як і гостросюжетного пригодницького роману народилася під час роботи українського журналіста в Москві.
У Львові книгу «Помста оперативника розвідки» можна придбати в «Українській книгарні»(пр-т Шевченка,8), газетних кіосках «Інтерпрес» та в торгових точках видавництва «Апріорі».
