"Науково-педагогічна громадськість України застигла в очікуванні: з 1 вересня цього року для здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук кілька статей доведеться обов’язково публікувати за кордоном у виданнях, які реферують міжнародні бази даних. Отже, витрати на публікування, зокрема у зв’язку з необхідністю перекладу, зростуть. Щасливими вважають тих здобувачів, які встигли «прошмигнути» в кандидати чи доктори до цієї «фатальної» дати..., " -розмірковує професор Зіновій Партико.
"Чим же ж були викликані такі дії української Державної атестаційної комісії МОН України (для «непосвячених» уточнимо, що раніше цю організацію називали Вищою атестаційною комісією (ВАК) при Кабінеті Міністрів України)?
Причина була не одна, а, скоріш за все, кілька. На нашу думку, до них передусім належала та, що рівень дисертацій, які захищали в цілій низці галузей знань, м’яко кажучи, «не відповідав» вимогам сучасної науки, зокрема тим, які панують на міжнародному рівні. Друга причина, мабуть, була та, що з’явилася ціла низка дисертацій, які мали ознаки або плагіату, або замовних, тобто виконаних за плату на замовлення (довести такі факти, як правило, складно).
Така «пошесть»– мати диплом кандидата чи доктора наук– свого часу охопила не тільки Україну, а й Росію та інші країни, що входили колись до складу СРСР. Та й– чого гріха таїти?– інші країни світу теж не були позбавлені цієї «пошесті» (приклади подамо нижче). Третьою причиною було, можливо, те, що в Україні сфера присвоєння вчених звань через відсутність державного фінансування все більше й більше зазнавала корупційних змін (річ у тім, що, наприклад, державна плата за опонування під час захисту дисертації була явно не еквівалентна праці, вкладеній опонентом у експертизу наукового результату здобувача). А корупція матеріальна все більше й більше тягне за собою корупцію в ділянці наукової етики й моралі.
Добре, якщо ця етика й мораль в декого ще не до кінця роз’їдена «іржею» вседозволеності. Адже– пригадаймо!– міністр оборони Німеччини та президент Угорщини через виявлення плагіату в їхніх дисертаціях кілька років тому добровільно подали у відставку. Але ж це там, у них, у Європі, але не в Україні...
Звісно, існують й інші засоби захисту від псевдонауки, плагіату й замовних дисертацій. Так, у цілій низці країн Західної Європи та Північної Америки існують громадські організації науковців, які за найбільш одіозні наукові результати, оприлюднені в дисертаціях, присвоюють науковцям так звані Шнобелівські премії. Присвоєння таких премій відбувається за участю ЗМІ (радіо, телебачення, преси). Як правило, «здобувачі» премій на такі вручення не з’являються (іноді замість них громадські організації виставляють їхні фото). Проте в нас таких організацій поки що немає, як немає й таких традицій. Але громадянська свідомість у нашому суспільстві постійно та явно зростає, отже, потрібні й такі організації, адже, хоч якими б досконалими були бюрократичні вимоги, оцінити наукові результати вони дають змогу далеко не завжди.
Як відомо, ще раніше ВАК (тепер– ДАК) запровадила вимогу, щоб ще до захисту докторських дисертацій здобувач обов’язково опублікував монографію. Проте, як можемо судити про це зараз, і цей захід також не дав суттєвого ефекту. Монографій по докторських дисертаціях в Україні стало багато, «план» перевиконується, але українські лауреати Нобелівської премії так і не з’являються.
На нашу думку, існує ще один спосіб того, як зменшити в Україні кількість дисертацій, які не впливають на рівень науки, а лише ведуть до зростання зарплати здобувачів наукових ступенів.
Як відомо, за чинним українським законодавством, що регулює рівень заробітної плати, присвоєння наукового ступеня опосередковано веде до збільшення заробітної плати здобувача. Щоб реалізувати таке зростання, «новоспеченому» кандидатові чи докторові потрібно присвоїти в університеті звання доцента чи професора (присвоєння цих звань за чинним українським законодавством відбувається, зокрема, саме на цій юридичній підставі). Тому університети через відведений термін (для кандидата– один, а для доктора– два роки) і після проведення претендентами відкритих занять подають в МОН України заявки на присвоєння «новоспеченим» кандидатам і докторам відповідних звань– доцента й професора. Перевіривши подані документи, МОН присвоює претендентам відповідні звання.
Думаємо, не треба бути Лобачевським, щоб зрозуміти: для скорочення кількості дисертацій, які мало впливають на рівень науки, з чинного законодавства потрібно видалити пункт про те, що, зокрема звання доцента присвоюють тим, хто має ступінь кандидата наук, а звання професора– тим, хто має ступінь доктора наук. Адже (скажемо правду!) ступені кандидата й доктора– це ранги наукові, які визначають, якщо можна так сказати, наукову «майстерність» людини, а звання доцента й професора– ранги педагогічні, які визначають вміння давати людям знання, а, крім того, ще й виховувати їх. Зрозуміло, що зв’язок між цими рангами є, але чи настільки він сильний? Чи не переоцінюємо ми його?
На наш погляд, звання доцента й професора доцільно присвоювати за інші речі. Наприклад, звання доцента можна присвоювати за одноосібно підготований збірник вправ, збірник задач, укладений навчальний словник; участь у авторському колективі, що підготував навчальний посібник чи підручник (з грифом МОН України, отриманим у порядку, який існує зараз); створення тесту з навчальної дисципліни на 400 запитань, який пройшов апробацію на ста студентах і використовується в кількох університетах країни впродовж хоча б кількох років. Звання професора можна присвоювати, наприклад, за одноосібно підготовлений навчальний посібник чи підручник (так само з грифом МОН України).
На нашу думку, таке рішення наполовину скоротить потік дисертацій у ДАК. Адже зрозуміло, що в Україні значна частина здобувачів захищають дисертації не тому, що так палко люблять науку й прагнуть займатися лише нею, а тому, що, працюючи в університетах, хочуть мати вищу зарплату, а для цього їм необхідно стати доцентом чи професором. А ці звання, як говорилося вище, можна здобути, ставши, зокрема, кандидатом чи доктором наук. Та й керівництво університетів явно вимагає від своїх педагогічних працівників, щоб вони якомога швидше ставали доцентами й докторами, оскільки оцінювання рівня університетів залежить, зокрема, й від кількості в них саме доцентів і професорів.
Чи може таке запропоноване нами рішення призвести до якихось негативних наслідків? Що стосується науки, то, зрозуміло, що– ні (загальний середній рівень дисертаційних досліджень, навпаки, стане вищим, оскільки кількість захищених дисертацій скоротиться). Що стосується університетської освіти, то зростання кількості навчальних видань зашкодити студентам також не зможе (у навчальних виданнях знань забагато не буває: хочеш– читай додаткові відомості, не хочеш– не читай), а, швидше, навпаки: стане більшим вибір видань, стане більше словників, більше університетських тестових завдань тощо. Позитивним наслідком буде й те, що звільниться дорога в науку для молодих талановитих науковців, яким зараз із різних причин доводиться долати наявні перешкоди з доволі великими труднощами.
Звісно, проти запропонованого рішення можна висунути контраргумент: в низці країн Заходу присвоєння вчених звань доцентів і професорів відбувається за тією схемою, яка в нас є зараз! Це справді так. Проте ті, хто висовує цей контраргумент, не враховують, що там (у країнах Заходу) та в нас (в Україні)– різні умови. Там університети– на відміну від наших– є не тільки навчальними, а й паралельно великими науковими установами, оскільки їх фінансує, зокрема й держава, й промисловість та інші організації різної форми власності. А в нас, в Україні? На жаль, в Україні університети на наукові дослідження отримують з державного бюджету або нуль, або мізер (його дають кільком найбільшим університетам держави). Так звана держбюджетна тематика, образно кажучи, вже давно почиває в Бозі, а промисловість фінансує українські університети вкрай мало (низький рівень заробітної плати в Україні у порівнянні із Заходом дає олігархам змогу безтурботно отримувати надвеликі прибутки й без капіталовкладень у науку). Тобто суми тут– не до порівняння. Крім того, там, на Заході, викладачі паралельно ведуть і викладацьку, й наукову діяльність. У нас же наукова діяльність в основному лише імітується, оскільки фінансові ресурси на це практично не виділяють, а працювати задарма– охочих мало.
То що– запитають мене опоненти– після прийняття запропонованого автором цієї статті рішення кандидатів і докторів доведеться приймати на роботу на посади асистентів? Та зовсім ні! На яку посаду брати кандидата чи доктора (на посаду доцента чи професора)– це вже справа ректора університету. Для цього лише рівень зарплати працівника університету, який має, наприклад, звання доцента, й працівника, який працює на посаді доцента, повинні бути однаковими. Беруть же ж у нас за чинним законодавством заслужених чи народних художників або артистів на посади доцентів і професорів (без наявності наукових ступенів)! І нічого страшного після цього не відбувається. Запровадьмо лише цей принцип більш широко.
Маємо надію, що запропоноване рішення зможе хоча б частково розв’язати той гордіїв вузол, який утворився в питанні підготовки кадрів і в ділянці кадрів наукових, і в ділянці кадрів педагогічних. Слово– за Міністерством освіти і науки України.
Що ж до необхідності публікувати результати наших здобувачів наукових ступенів у зарубіжних виданнях, то це– наша розплата за нами ж самими створену ситуацію в нашій українській науці. І той вихід, який прийняв ДАК МОН України, далеко не найгірший. А чи найкращий– побачимо років через десять".
Зіновій Партико, професор кафедри видавничої справи, редагування та української філології Інституту журналістики та масової комунікації Класичного приватного університету, доктор філологічних наук.
Фото: chas-z.com.ua
