Що дивляться на світових театральних аренах, та як посунути звідти росіян в проєкті #ВідвертаРозмова_з український театральний режисер Євген Лавренчук.
Євгене, нещодавно у “Українській правді” ви написали статтю на тему імперськості світової опери та впливу росії на неї.
Насправді Європу та й світ загалом не цікавить “російське”, “українське”, та й будь-яке інше. Їх цікавить бренд. От як ми купуємо щось брендове, в культурі це так само працює.
На той момент, коли умовний театр “Соврємєннік” поїхав зі своїми виставами за кордон, то Чехов, чи тим більше Пушкін, вже 80-90 років, як були брендом. Тобто вони не везуть “кота в мішку”, а вони везуть вже брендовану власну продукцію. І тому вона там продається.
От ми говоримо про українську оперу, а ми багато знаємо до прикладу норвезьких опер? Або шведських чи іспанських? Тобто ми знаємо Ріґолетто, Набукко, Аїду – стандартний набір, куди входить, зокрема і російська опера, і опера Вагнера, і так далі. Але все те, що стало брендом.
Фактично, до прикладу, в тій же Німеччині так само погано продається щось сучасне німецьке. Для продажу цього сучасного треба використовувати зовсім нові маркетингові інструменти.
Та ж Метрополітен Опера, яка цього сезону робить ставку на сучасну американську оперу, задля цього розробила спеціальну маркетингову кампанію.
Тобто тут неважливо – опера, театр, будь-що інше – люди купують бренди. І якщо ми на сьогодні не створили цього бренду….. Але це теж нормально, ми власне ще країну не отримали, то які можуть бути бренди?
Тобто ми раз отримали країну – не справились. Другий раз в 2014 році отримали – знову не справились Зараз, сподіваюся, остаточно отримаємо. Бог любить трійцю. І вже тоді тільки, повноцінна країна, а не сателіт якийсь, почне виробляти свої бренди. Бо бренд розробити це вже щось таке з ситого, успішного життя. Бренд не будується в ситуації турбулентности.
Але ж в історії України були достойні автори?
Чи були достойні автори, достойний контент для бренду? Так, безумовно. Але бренд – це не просто артефакт. Це артефакт, запакований в певну цінність. Цінність, в якій глядач споживаючи знаходить резонанс до своїх цінностей, які він не зміг для себе сформулювати, і завдяки цьому сам стає кращим.
І відповідно зараз ми стартуємо з нуля?
Мало того – гірше, ніж з нуля. Ми стартуємо з мінусових величин. Тому що в нас, всередині країни, досі є свої рудименти – внутрішні вороги, які всі наші досягнення знову перетворюють на нулі.
Тобто світ не асоціює того ж Чайковського, як росію? І пояснити чому Чайковський це погано ….
Це вже надто тонкі налаштування. Ми це зрозуміли і то не одразу. До 1991 це взагалі не розуміли до 2014 також. Добре що вже тоді були дисиденти, які це розуміли і у свій час увійшли в Верховні раду і стали основою. Бо ми б сьогодні не отримали цієї в хорошому сенсі країни.
І скільки часу Україні може знадобитись на розбудову та створення власних світових брендів?
Тут в мене будуть оптимістичні думки. Це не буде так, як ми часто кажемо про Мойсея, згадуємо про три покоління. Зараз швидкість, час скорочується і людина швидше досягає всього, ніж колись.
У нас є приклади Чехії чи насамперед Польщі. Або навіть Німеччини з ГДРівським бекграундом. Вони навпомацки йшли до того шляху європеїзації. У нас все для того вже готове. У нас готово ментально. Слава Богу, ми не втратили своєї такої європейської пасіонарності, небайдужості. Я думаю, що нам для цього потрібно буде 8-9 років.
Ми вже багато роботи зробили. Дивіться, як ми подавили реваншистів в Українському культурному фонді. Навіть в Міністерстві культури вже мімікрують під прогресивність і під таку європейську орієнтованість. Це мене страшенно тішить.
Плюс, безумовно, не для Львова буде сказано – толерантність до ЛГБТ-спільноти, толерантність до будь-якої інакшості, це дуже важливо.
Чи правда, що на світовій арені, зокрема мова про театральні, культурні фестивалі, там велике засилля саме росіян?
Це так. Навіть більше скажу, зараз туди повтікали так звані “хороші рускі” наприклад. І що їм робити? А вони час не гають. Вони прекрасно зрозуміли ситуацію. Я навіть не скажу, що вони перефарбувалися, вони просто підлаштувалися. І швидко позаймали місця. Тим більше зв'язки у них завжди були.
Коли ми тільки заходимо і знайомимося ламаною мовою рівня B1 чи, в кращому випадку, B2, намагаємося щось про себе розповісти, дати флешку з актуальною українською драматургією, музикою, чи просто з сиреною записаною на віолончелі. То у них там вже давно все схоплено.
Вибачте, але весь світовий театральний ринок рівнявся на Чеховський фестиваль, на фестиваль-премію «Золота маска». Я вже мовчу, ким це засновано. Навіть не хочу такі прізвища називати. І точно не рівнявся на Київську Пектораль і чи на фестиваль-премію Гра.
Можливо, якби Сергій Владиславович Проскурня, царство йому небесне, мав можливість продовжувати свою діяльність “Мистецьким березілям” на такому рівні, як це він робив. Якби в нас KropFest був, особливо такий як перший фестиваль. Якби наш фестиваль “Золотий лев” був таким, яким його задумував Ярослав Федоришин, з приїздом найкращих, то безумовно щось би було.
Але ж воно все партизанським шляхом робилося, на колінках – це недопустимо для фестивалів такого рівня. А ці фестивалі – такий твердий клас “Б”. І це дуже високий рівень, бо фестивалів класу “А” можна на пальцях однієї руки у світі перелічити.
Але і це що було, якось планомірно, “вдало” занепало і перестало існувати.
А “Золота маска”, NET Festival чи “Черешневий ліс” або багато-багато інших фестивалів в росії, на які приїжджали, вибачте Роберт Вілсон, Крістоф Марталер, Піна Бауш і так далі? І звісно в них були зв'язки.
І та ж Марина Давидова, я все-таки назвав це прізвище, яка була дуже непоганою критикинею в москві, коли виїхала з росії, ніби вимушено, ніби через погрози, після 24 лютого 22 року, виставила себе жертвою. Перше, що вона зробила – в театрі Odeon в Парижі станцювала перформанс під музику Андрія Хливнюка “Ой, у лузі червона калина”. Такий собі стриптиз душі.
І тепер вона стала програмним директором Зальцбурзького фестивалю. А це є твердий фестиваль класу твердої “А”. Тобто таких фестивалів у світі є лише декілька.
І от вона одразу почала туди тягнути інших рускіх: Кирила Серебреннікова, Дмитра Чернякова, Тімофєя Кулябіна, Дмитра Кримова і так далі. А що ж їй робити, коли це все її друзі? Вона їх любить. Я тут прекрасно її розумію. Просто це відповідь на те, що ми приїжджаємо, а там вже рускі сидять.
Тобто вони й далі використовують свою імперську методичку. Просто перемалювались?
Так. Вони перемалювалися, вони стали жертвами. Я ще в 14 році казав, що вони будуть говорити “ми не зналі, ми не понімалі”.
Дивна ситуація, коли росіяни і в ролі агресора, і в ролі жертви. А де ж ми?
А ми будемо “бандерівці”, радикали, “правий сектор”, не знаю що там ще. Будемо “фашистами”, будемо не толерантними. А західна цивілізація, західна свідомість налаштована на толерантність, на розуміння, прийняття та прощення всіх живих істот.
Їм простіше жаліти тих рускіх, які “не знали”, щоб нічого не змінювати?
Та звісно. Вони тих рускіх прирівняють до Мандельштама, до Гумільова, до Сахарова. До жертв режиму.
І що нам залишається в цій ситуації робити?
Нам залишається скоротитися можливістю. В Європі є свої цінності. І тут важливо нам, які їх розділяють не номінально, а прямо дослівно, дати це зрозуміти. Що ми своїм мистецтвом, своєю діяльністю поділяємо їх цінності та вирішимо їх справи.
А росія буде захлинатись у власних випорожненнях. І з плином часу стане чимось таким що ніхто й згадувати не буде – така мертва зона, болота і так далі. Я щиро вірю що так буде.
Розмовляв Маринюк Андрій
