19 вересня міський голова Львова Андрій Садовий та Міністр оборони України Степан Полторак урочисто оголосили про підписання меморандуму щодо переведення на баланс міста житлових будинків, які раніше належали оборонному відомству. Львівських військових потрібно гаряче привітати: незабаром всі включені до угоди будинки одержать з міського бюджету фінансування на капітальний ремонт. Ключове слово у попередньому реченні – «усі включені». Понад 100 родин військових, в тому числі 20 учасників АТО, дія угоди не торкнеться.
Казарма
Стандартна радянська будівля. Три поверхи. Коридор. Спільна кухня і спільний санвузол. Уздовж коридору – казарми.
На території військового містечка за адресою Авіаційна, 1 таких будівель три. У 90-ті роки, коли армія стрімко впадала у кому, призов було скорочено, а довжина черги військовиків на одержання відомчого житла намертво зупинилася на відмітці 5 тисяч, начальник гарнізону видав своїм підлеглим (умовно легальний) дозвіл стихійно займати казарми для тимчасового проживання. Так би мовити, до з’ясування обставин.
Важко сказати, чи військовики усвідомлювали, що немає нічого більш сталого, ніж тимчасове, але виходу не було. Невдовзі на Авіаційній, 1 оселилося кілька десятків родин; на сьогодні їх понад 100. Для багатьох це був справді прийнятний вихід, адже коли обираєш між вулицею та поганим помешканням, то питання, що вибирати, є риторичним. Утім, «меншеє зло» не перестає бути злом.
Сказати, що будівлі, заселені військовиками, були некомфортним житлом – не сказати нічого. На колишні казарми, що перебували (й перебувають донині) на утриманні Міноборони, впродовж двох десятків років не надходило ані копійки. Обслуговуванням будинків й прибудинкової території – в силу власних можливостей – переймалися військовики. Їм почасти вдалося покращити внутрішній побут – сяк-так зробити ремонт інтер’єрів, придбати найнеобхідніші меблі. Та проблема із їхнім житлом є системною: перебої з електрикою та водою, відсутність опалення (взимку температура не перевищує 18°C), аварійний стан даху й підвалу. Відтак – страшна сирість, невитравний грибок, густий сморід.
У 90-ті роки понад три чверті мешканців України зазнали глибокої скрути. Регулярні вимкнення електроенергії, перебої з водою, вкрай погане опалення стали вірним супутником українців і в Києві, і у Луганську, і в Рівному. 90-ті, проте, мали дуже істотну й гарну властивість – вони закінчились. Для більшості. 105 родин, що замешкували приміщення на Авіаційній, 1 у місті Львів, застрягли у 90-тих аж дотепер.
«Про нас знову забули»
На другому поверсі однієї з будівель проживає 12 сімей. Біля кожної двері стоять сушарки – мешканці намагаються як не просушити, то бодай провітрити сиру білизну, що мало не проростає грибком.
Світлана Прокопчук, мешканка однієї з кімнат, дістає із дитячої шафи пропахлі сирістю речі доньки.
«Ми змушені були поставити собі у кімнату газову плитку з балоном. Цього не можна робити за правилами пожежної безпеки, але нема ради. Якщо світло вимикається на 3-4 дні, неможливо ні їсти приготувати, ані зігрітися», – розповідає вона.
Подружжя Світлана та Олександр Прокопчуки мешкають тут 10 років. Винайняти краще житло родина не в змозі, адже чи не ввесь заробіток йде на лікування хворої доньки, яка набула інвалідність через недбалість лікарів. Олександр вважає, що це не є наслідком специфічної неуваги до дітей військових – аналогічна халатність може коштувати здоров’я будь-кому у Львові.
Лариса, дружина військового пенсіонера й мати трьох дітей дошкільного й шкільного віку, розповідає, що вони стоять в черзі на одержання відомчого житла 25 років.
«Останні роки ми навіть не подаємо документи. Це марно», – скрушно знизує вона плечима.
Зневірені в тому, що Міноборони збудує будинок і переселить їх у комфортні квартири, військовики уже навіть не згадують про цю вимогу. Нині їхні прохання скромніші. Впродовж років вони домагаються двох наймінімальніших рішень:
1) переведення їхніх будинків на баланс міста із тим, щоб одержати фінансування на капітальний ремонт;
2) приватизації їхніх помешкань та занесення відповідної інформації в паспорт.
Річ у тім, що усі понад 100 родин – дотепер – мають в паспорті спільну адресу прописки: Авіаційна, 1. Це адреса військового містечка. У документах не вказано навіть номер будівель – не те, що окремих помешкань. Грубо кажучи, 105 родин безнадійно зависли не тільки у часі (у 90-х), але й в просторі. Вони побоюються, що у разі якихось незрозумілих речей, втратять навіть той мізер, який нині мають.
«Розумієте, це порочне коло, – каже підполковник запасу Віктор Дричик, який кілька років оббиває пороги різних інстанцій у пошуках справедливості. – Щоб перепланувати казарми й перетворити їх на придатне до проживання житло, треба одержати фінансування від міста. Та щоб одержати фінансування від міста, треба спочатку набути статус житлового будинку чи бодай гуртожитку».
Проте казарми не можуть набути такого статусу, бо не відповідають низці істотних технічних критеріїв.
За словами Віктора Дричика, в результаті меморандуму 19 вересня весь відомчий житловий фонд буде переданий на баланс міста. В якості компенсації місту Міноборони зобов’язалося передати всі вивільнені військові містечка для продажу на аукціоні, кошти від якого будуть спрямовані на облагородження переданих житлових будинків. Але казарми на Авіаційній, 1 не потрапили під дію угоди. Вони не належать до житлового фонду.
«Про нас знову забули. Після 20 років проживання, після десятків звернень в органи влади, цю територію не включено у меморандум. Не включено тому, що наші будівлі визнані такими, що тимчасово використовуються для житла. Тимчасово – це уже більше, як 20 років», – сумно каже він.
Місія здійсненна
Тиждень тому, аби допомогти військовикам, на Авіаційну, 1 завітали кандидат на міського голову Львова Володимир Гірняк і кандидатка у депутати на окрузі №11 Ірина Сердюк. Маючи намір надати проблемі розголосу й посприяти у її вирішенні, вони уважно оглянули будівлі та поспілкувалися з мешканцями, що прийшли на толоку. Слід зазначити, що прийшло небагато – трохи більше десятка родин. Решта, за словами військових, бояться висовуватися, аби не було іще гірше. Кажуть, що не мають тут навіть прописки, тож їх виселити – не є проблемою. Аби було бажання.
«Люди просять тільки одне: дайте нам прописку. Просять в держави хоча б адресу. Як можна не реагувати на такі речі? Навіть нормальна реєстрація дасть людям змогу почуватися впевненіше, тому в першу чергу потрібно зайнятися їх реєстрацією», – зазначила кандидат від «Громадянської позиції» Ірина Сердюк.
За словами Володимира Гірняка, очікувати на нове житло нині марно, проте дві речі є реалістичними.
«Ми спочатку думали, що ці будинки можна включити в перелік будинків, які зараз приймаються в комунальну власність згідно з меморандумом. На жаль, це зробити неможливо, бо ці будинки мають статус казарми. Це не житлові приміщення. Тому найперше слід попрацювати над тим, щоб надати цим приміщенням статус гуртожитку, або, можливо, одразу перевести у житловий фонд. По-друге, потрібно подбати про те, щоб люди отримали свої помешкання у власність й могли їх приватизувати», – наголосив він.
«Уже від завтра починаємо готувати необхідні для цього документи й тиснути на начальство гарнізону та міську владу, щоб вони знайшли спосіб зареєструвати людей та надати їм статус житлового приміщення. Проектна документація для перепланування будівель у мешканців є, питання лише в коштах, які місто або Міноборони мусять знайти. Ненормально, що у державі, яка воює, військові живуть між землею і небом. В тому числі учасники АТО», – резюмувала Ірина Сердюк.
Сергій Стуканов.
