Кожна зміна влади чи то виконавчої, чи то законодавчої, чи будь-якої взагалі, разом з надіями несе й загрози. Ми, українці, ставлячи позначку в бюлетні, зациклено прагнемо одного – кардинальних швидких змін.
Ми завжди хочемо альтернативи і стрімголов сліпо чіпляємось за будь-які обіцянки швидких змін. Більшість з нас впевнено повторює собі, що "ось цей буде нормальний і ми ніколи не боятимемось за країну".
Такі надії і побоювання завжди супроводжують українців у момент вибору. У 2004 році ми не знали, що робити без міцної руки Кучми, у 2010 боялися, що "двічінесудимий" приєднає нас до Росії, а в 2014 – небезпека для цілісності була як ніколи близькою. Проте наша країна вижила тоді, продовжує розвиватись зараз та впевнений, що розвиватиметься й надалі.
Чи є подібні думки зараз? Звісно. Нас лякають, що вже до кінця року України може не стати, нас позбавлять безвізу, децентралізації, згорнуть реформи і взагалі станеться тотальна зрада. Такі "всепропало" меседжі культивує не тільки табір Президента, а й його суперники. По іншу сторону барикад - фанати Зеленського стверджують, що ще п'ять років такого правління і Україна розвалиться. "Все, дореформувалися, досить, пора мирно піти", - кажуть опоненти Президента.
Але, на мою думку, і ті, і ті помиляються та перебільшують. Будь-яку загрозу український народ може відбити або ефективно їй протистояти, але тільки будучи консолідованим. Українці не раз демонстрували свою рішучість не тільки в підручниках історії, а й під час недавніх подій на Майдані. Чи то буде проблема внутрішня, чи то зовнішня, у будь-якому випадку її можна буде вирішити у єдності народу. За п'ять років після Майдану українське суспільство зробило великі кроки на шляху до демократії та громадянського суспільства. Виявляти помилки влади і корупцію, критикувати за невиконані обіцянки та обвалювати рейтинги політиків - цього українці навчилися дуже добре. Нинішнє становище Президента – промовистий приклад.
Проте, громадянам, покладаючи великі сподівання на політиків, варто пам'ятати про небезпеки та ризики. Часто за сподіваннями та обіцянками ми не бачимо суті. У 2010 році за "порядком та стабільністю" ми не побачили цензури та русифікації, у 2014 році за "життям по-новому" ми не помітили кумівства та корупції, і цього разу також багато речей вперто відмовляємось усвідомлювати.
Перша каденція Петра Порошенка добігає кінця. Його політика та ймовірний курс на наступні п'ять років є більш-менш зрозумілими. У цьому випадку очікування та страхи визначити легко, адже ми маємо з чим порівнювати. Проте є інший кандидат - не такий зрозумілий, не такий однозначний і не такий прогнозований. А все тому, що він вперто ігнорує спілкування з журналістами та своїм опонентом. Команда Зеленського розуміє, що це не той випадок, коли кандидат має говорити, а швидше навпаки - вигіднішим є його мовчання. Виборці Зеленського як ніколи наївно бачать надії, вперто нехтують прискіпливістю та аналізом фактів, а тому взагалі не помічають загроз.
У чому загрози президентства Зеленського?
- Гуманітарна політика. Мова, культура, історія, релігія - ці поняття вкрай рідко фігурують в риториці команди Зеленського, а сам кандидат про це взагалі мовчить. Це пов’язано з небажанням виплеканого образу "слуги народу" розгубити свій строкатий електорат, де поєднались і сепаратисти "з-за парєбріка", і патріоти, і молодь, і люди середнього віку. Абсолютно різні громадяни за соціальним статусом та ідеологічними маркерами, для яких будь-яка конкретика з боку Зеленського щодо мови чи історії може стати відштовуючим фактором. Головна особливість його політики – відсутність того, що може роз’єднати суспільство, тому виборці Зеленського здебільшого керуються принципипом "какая разніца".
Проте є активна меншість, якій небайдужа гуманітарна політика майбутнього президента. Який статус матиме українська та російська? Чи буде прийнято "Закон про мову"? Історична політика? Діяльність РПЦ в Україні? На ці питання відповідей немає.
З часів Майдану цим темам приділили більше уваги, ніж за всі роки незалежності. Вперше ми отримали хоч якусь проукраїнську історичну доктрину, квоти для україномовного продукту, декомунізацію, україноцентричність у державній політиці тощо. Але зараз певності, що Зеленський у випадку перемоги займеться цими питаннями, немає. Його штаб каже, що подібне треба "винести за дужки" поки не закінчиться війна. Схоже ми чули в 2014 і в 2015 році, коли історія, мова та релігія були для когось «не на часі».
Якщо говорити про Зеленського-не-політика, то особливо патріотичною риторикою він ніколи не відзначався. Його творчий бекґраунд - це суцільно російськомовний контент з доволі спотвореним та стереотипним зображенням українців. Державною мовою Зеленський розмовляє лише з підготовкою, а найчастіше просто поєднує в одному реченні російську та українську перетворюючи їх на суржик.
- Оточення Зеленського. Про те, що відомий олігарх Ігор Коломойський має величезний вплив на Зеленського відомо всім. На цю тему були численні журналістські розслідування, знайдено докази, справдились всі припущення. Польоти в Женеву, охоронці, адвокати, автомобілі, бізнес, телеканал… Список довгий. Навіть піарщик "ЗЕ" Сергій Лещенко відверто розповів про те, що зв’язок між олігархом та кандидатом ніхто не приховує.
Утім лякають кілька речей. Суспільство має коротку та вибіркову пам’ять. Коломойський дуже легко перестав бути олігархом-рейдером, який приносив збитки державі. Тепер це бізнесмен, який "захистив Дніпропетровську область, а злочинна влада віддячила йому тим, що забрала бізнес". Подібне часто пишуть в коментарях прихильники "ЗЕ". Мовляв, байдуже, що наш кандидат "ходить" під олігархом, він просто хоче повернути своє. Дивує блискавична переоцінка цінностей і готовність людей обирати контрольованого кандидата, цілком розуміючи це. Дехто ще пробує довести, що після перемоги Зеленський позбавиться впливу олігарха і ніхто не заважатиме йому керувати країною. Звісно.
Крім Коломойського, Зеленському допомає абсолютно "нова" незаплямована команда. У цій команді колишній "регіонал" і принципово російськомовний Дмитро Разумков, сумуючий за Радянським Союзом Харебін та особистий адвокат Коломойського Богдан. Також чутки про поміч з боку Портнова та Лукаша. Але, звісно, це все прізвища, які ні про що не свідчать. Сумнівних осіб в штабі затьмарює світло зірки Зеленського, яка обіцяє змінити країну. Але після виборів ми ризикуємо отримати далеко не чесного та принципового президента, а слабкого керівника, без політичної волі. Шансів на те, що Зеленський, як він обіцяв, посадить всіх олігархів за стіл і скаже "досить" - дуже мало. Натомість вимальовуються сприятливі умови для встановлення контролю над несамостійним главою держави. Ми зараз прекрасно бачимо, що Зеленський нічого не робить без своїх численних радників, які змушені виправляти його помилки. І навряд чи буде спроможний виконувати функції Президента самостійно.
- Зовнішня політика. Коли вам кажуть, що зовнішньополітичний курс країни не можливо різко змінити, згадайте, через що розпочався Євромайдан. Звісно, очікувати чогось схожого від Зеленського – це найгірший варіант з усіх можливих. Проте його абсолютне незнання механізмів світової політики та купа сумнівних радників за спиною, має насторожувати. Маючи під боком сусіда, який не хоче задовольнятись Донбасом та Кримом, для України небезпечно отримати непідготовленого президента.
У Зеленського є дві версії розбудови зовнішньої політики. Перша – його власна, де з НАТО треба "домовитись по-тихому", в Європейський Союз вступати через референдум, а з Путіним сісти за стіл і "посередині зійтись" за рахунок того, щоб "винести за дужки" мову, історію та релігію. Друга версія дипломатії "ЗЕ" – версія його штабу, який пропонує логічні очікувані гасла, які практично копіюють програму Порошенка. Вони мало відрізняються від нинішньої зовнішньої політики. Проте це слова штабістів Зеленського, а не його власні. Його слів виборці й досі не почули, через відмову спілкування з журналістами, які не входять у число лояльних.
Не варто забувати, що напередодні виборів політики можуть обіцяти що завгодно.
Звідси і виникають побоювання, що Зеленський не проявить політичної волі у зовнішній політиці. Він не коментує свої конкретні кроки на міжнародній арені, хоча це не відлякує його "ядерний електорат". Він взагалі нічого не говорить, окрім завчених фраз, які написали для нього фахівці. Подібна невизначеність викликає сумніви та страх. Адже відсутність конкретики з боку Зеленського дозволяє йому після виборів формувати українську дипломатію по-своєму. Або за нього це робитиме команда "любих друзів" одного відомого олігарха.
- Аудит Національного банку України. Ідею провести перевірку реформи банківського сектору озвучив вже згаданий Разумков. Мотивацією стала необхідність "оцінити дії сьогоднішнього керівництва структури, щоб приймати кадрові рішення".
Що за цим ховається? Найперше – у випадку перемоги Зеленського, його команда призначить на посаду голови НБУ людину, яка буде лояльною до влади. Підставою для зміни керівництва будуть порушенн, які знають "незалежні" аудитори. Також ні для кого не є секретом те, що саме Нацбанк був ключовим у процесі націоналізації ПриватБанку. Про зв’язок між колишнім власником банку та Зеленським ми вже згадували, тому припустити наслідки, коли аудит "випадково" знайде порушення під час передачі Привату державі, легко.
Крім того, аудит НБУ - це втручання в його роботу та загроза для незалежності структури. По-перше, механізм перевірки банально не передбачений законом про Нацбанк України. По-друге, НБУ має залишатись непідконтрольним ні суспільству, ні будь-якій владі, в тому числі Президентові. Аудит – простий спосіб порушити незалежність найпрозорішого, згідно з дослідженнями, Національного банку світу.
Дистанціювання НБУ від гілок державної влади було ключовим пунктом реформи банківського сектору. Успішність цієї реформи визнавали США, ЄС та МВФ. Прозорий Національний банк - один із аргументів для закордонних інвесторів та ще одна причина міжнародної спільноти підтримувати українські реформи.
Звісно, анонсовану "ЗЕ!Командою" перевірку Нацбанку радо підтримає наш "зубожілий" народ, для якого саме регулятор є винуватцем того, чому долар не по 8 грн. Що може бути краще, ніж покарати клятих банкірів, які п’ять років грабували українців?
