В Українському католицькому університеті 11 травня відбувся круглий стіл «Пам'ять про Другу світову війну». Історики та публіцисти намагалися розвінчати деякі типові міфи про перемогу.
Пропонуємо увазі наших читачів тези з виступів історика, професора Ярослава Грицака, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України Василя Расевича та віце-ректор УКУ Мирослава Мариновича.
Також додамо, що мета круглого столу була означена як спроба змістити акценти з перемоги до пам’яті, віддати шану жертвам, поширити розуміння війни як трагедії, де немає переможців і переможених.
Історична пам'ять – це суміш правди, напівправди, брехні і напівбрехні
Ярослав Грицак. Перемога у Другій світовій війні союзників над Німеччиною була, нема чого заперечувати. І ця перемога абсолютно була на українські інтереси. Якщо б перемогла Німеччина, в України залишалося б набагато менше шансів на виживання.
Змістити акценти з перемоги до пам’яті – трохи дивна позиція, бо я вважаю, що не може існувати правильної пам’яті. Кожна пам'ять, а особливо колективна неминуче буде брехлива, неминуче матиме замовчування, маніпуляції. Історики можуть ту пам'ять лише розвінчувати. У нас в Україні є різні види пам’яті. Феномен пам’яті полягає у тому, що вона здебільшого ніколи не говорить про справжню історію. Пам'ять буває радше про забування, а не про згадування. Нація не може без того, щоб не забувати незручні для неї фрагменти. Французи забувають про Варфоломіївську ніч, натомість говорять про Жанну Д’арк. Кожна національна історія робить те саме. Тому історична пам'ять так чи інакше є сумішшю правди, напівправди, брехні і напівбрехні. Питання лише в тому, яка їхня суміш. Формула дуже проста – нам треба мати брехню, яка робить нас великими.
Василь Расевич. Пам'ять війни – це пам'ять про великі катастрофи і жертви. Вся картинка про війну, яку сьогодні нам подають є привабливою, красивою, але вона нівелює людські страждання, жертви.
Пам'ять можна змінювати, можна впливати, скеровувати. Сучасний російський кінематограф не перестає показувати, що російські війська виграють і вся правда знаходиться на російському боці. Сучасні російські фільми (до прикладу, «Монгол», «1612», «Адмірал») витворюють у російському суспільстві бачення про те, як важливо, щоб у державі був один лідер.
Мирослав Маринович. Є різні критерії оцінки, хто переміг, хто програв. За певними критеріями переможець багатіє, живе заможно, а той хто отримав поразку – бідніє. Після Другої світової все було навпаки. Ми коли говоримо про гітлеризм маємо на увазі середину ХХ ст. А комунізм ми беремо в образі, який існував наприкінці ХХ ст., вже той респектабельний комунізм, який виріз з жорстокого сталінізму. Ми бачимо, що в них була одна і та сама логіка, одна парадигма сприйняття світу. Ми не можемо чітко сказати, як би виглядав гітлеризм 90-го року.
Єдиний антигерой, який дійсно об’єднує всіх українців, – це Сталін
Ярослав Грицак. Я можу добре критикувати російську національну пам'ять, бо я бачу, де є її слабкі місця. Немає одної історичної російської пам’яті – є різниця між пам’яттю, яку творить Путін і яку творить Медвєдєв. Медвєдєв все більше відступає від тої пам’яті, де Сталін є герой, навіть робить зусилля, щоб Сталін був поза російською пам’яттю, що йде всупереч головному тренду, який зараз йде в російській політиці та історіографії. Офіційний Кремль нині відмовляється від Сталіна. Особливо це видно у політиці Медвєдєва, можливо, що це частика передвиборної боротьби між Медвєдєвим і Путіним. Путін ні разу не засудив Сталіна, Медвєдєв завжди Сталіна засуджує.
Це є нова позиція, і тут виникає великий парадокс, іронія. В Росії відпихаються від Сталіна, а до нас він стає ближчим. В Україні є свої герої і антигерої. Єдиний антигерой, який справді об’єднує всіх українців – це Сталін. Це важлива риса, яка відрізняє нас від росіян, які знають Сталіна як героя, великого будівничого. Цей зворот, який нині є, досить дивний і небезпечний.
Натомість Василь Расевич не погоджується із цією тезою. Він вважає, що нема підстав до такого розуміння особи Сталіна у російському політикумі сьогодні. «Такий поділ ролей між ними схожий на класичну російську історію про доброго і злого слідчого, як можуть розіграти надвоє російський народ і російське суспільство», – зазначив він.
Шлях до примирення – прості історії людей
Ярослав Грицак. Середній розмір пенсії у Російській Федерації – 2 300 рублів, що в середньому становить суму коштів, які видавала Росія на утримання одного військовополоненого у 1941 році. Дві третини росіян вважають вихід на пенсію катастрофою! Ймовірно, політики проголошуючи відчуття великої перемоги, намагаються виправдати оцю ситуацію.
Як сприяти історичному примиренню при такому рівні неправди і напівправди? Рецепт – ніколи не говоріть при спробі примирення високими словами, ніколи не вживайте небезпечних слів (наприклад фашизм, комунізм, геноцид), в такий спосіб ви не досягнете примирення. Говоріть просто, розповідайте прості історії людей, історії, які показують складності особистої пам’яті, яка при цьому заперечує колективну пам'ять.
Василь Расевич. Важливо показати людям, а особливо непрофесійним історикам, що Велика вітчизняна війна – це міф, який складав Сталін під час Другої світової війни, щоб показати вітчизну як радянську державу, а переможцем у цій війні – радянський народ. Такого народу вже не існує, тому сумнівною залишається теза вітчизняної війни. З точки зору історичної правди, треба показати, що існує два виміри війни – технічно-стратегічний, де кажуть, що Сталін великий полководець і що переміг Радянський Союз завдяки різним стратегіям. Але є інший вимір – морально-етичний, у якому історію Другої світової розглядають як спільну перемогу антигітлерівської коаліції. Якщо ми не будемо наголошувати на перемозі, власне, антигітлерівської коаліції, то ми будемо святкувати вічно сталінську інтерпретацію великої перемоги.
Герої роз’єднують, жертви об’єднують
Ярослав Грицак. Насправді у світі є мало гарних ідей, всі ідеї, які можуть допомогти, вже давно сказані. Є ідея примиряти пам'ять. Є іспанська модель – заборона на пам'ять, вживання пам’яті у політичному смислі. Є загальноєвропейська модель, вона зовсім недавня – європейці розуміють, що треба зробити спільну Європу, яка має дуже різні пам’яті, які між собою неминуче конфліктують. Пам’яті окремих країн не можливо поєднати, але можна знайти спільний знаменник, до якого ці пам’яті можна звести. Головна мета, яку поставили європейці – треба об’єднатися. Ніколи більше Європа немає стати джерелом великого воєнного конфлікту, і тому ідея була така – перенести акценти з перемоги, з героїв, на акценти війни як трагедії, на акценти війни як причини численних жертв. Герої роз’єднують, жертви об’єднують. Шукаймо спільних жертв!
У Німеччині після війни запровадили практику не говорити про війну. В той момент, коли суспільство переживає велику травму і трансформацію, про історію краще не говорити, бо історія ділить, вона тяжка. Замовкнемо, коли нам тяжко. Німці зараз є чемпіонами по засудженні власної історії, жодна нація так далеко не пішла в засудженні своєї історії, вважаючи, що її історія була ненормальна. Ніде не стоїть стільки табу щодо минулого як в німецькій історії. Зокрема, міф, який заборонявся, – про страждання німців наприкінці війни.
Сьогодні у цій країні починається зворот, який говорить, що треба ставити питання про німців як також про жертв війни. Це те, що вдалося австрійцям.
Я не кажу, що пам'ять європейців ідеальна. Спільна пам'ять, яка об’єднала єврейську спільному – пам'ять Голокосту.
Мирослав Маринович. Замовчування нагадує ситуацію в Україні з дисидентами одразу після проголошення незалежності України. Тоді дисиденти прийняли рішення не згадувати про минуле, підвести риску і будувати спільно майбутнє. Виявилося, що ефекту це не дало, це не дало можливості запустити верховенство права. Бо минулі злочинці, перефарбувавшись, продовжували робити злочини. Це було двічі – у 1991 і у 2004.
У тезі, що жертви об’єднують, ми знаходимо богословську основу – там, де страждання, там Христос, а Христос єднає. Але в останні місяці правда про Голодомор проявляє тенденції до роз’єднання останні кілька місяців.
Різні уяви і різні пам’яті важливі у вертикальній позиції. Коли ми розуміємо, що ми є грішні і, ми є люди, ми всі з помилками стоїмо перед одним Богом, тільки тоді з’являється можливість примирення. Наші суспільно-політичні речі ми не розв’яжемо без залучення богословського, духовного діалогу.
Поразка національного табору в Україні – це поразка Львова
Ярослав Грицак. Дуже легко сприймати міфи про велику перемогу, граючи в одні ворота. При цьому поразка національного політичного табору в Україні – значною мірою поразка Львова, бо Львів її спричинив. Тому що він намагається впроваджувати дуже пусту пам'ять за взірцями, які схожі до кремлівських. У Львові ми бачимо мало ліберального, мало європейського. Власне, ми теж хочемо мати героїв, доки це буде, я сумніваюся, що примирення можливе. Натомість нам треба розвивати власне політичне ставлення до своєї історії, до історичних пам’ятей, у які ми ніби віримо.
Бандера роз’єднує, а Голодомор об’єднує
Ярослав Грицак. Мало хто зауважив, що за останні три роки сталося дуже значна зміна в українській історичній пам’яті – міф про голод. Ющенко зробив погано, що взяв основний акцент на історичній пам’яті. Це не те, чим би він мав займатися, але він має великий здобуток. Вся Україна без винятку повністю прийняла голод як такий, що був, як голод, що був штучний, але, найголовніше, що Схід і Південь тепер вірять, що був геноцид проти українців. Бандера роз’єднує, а голод об’єднує, бо Бандера – є прогерой, а голод – є прожертва. Треба більш відповідально ставитися до історії. Камю казав, що коли когось убивають, то будьте солідарними із тим, кого розстрілюють, а не з тим, хто розстрілює. Я думаю, це нормальний спосіб шукати примирення. Історична пам'ять є дуже мас-медіальною. Майте мужність думати самим, вами маніпулюють.
Василь Расевич. Люди, які пережили Голодомор, витіснили зі своєї пам’яті ці події, вони не хочуть до цього повертатись. На сході України історія з Голодомором інтерпретувалась як нав’язування бандерівців, націоналістів із заходу України, які вважають «нас неповносправними українцями і використовують нашу катастрофу для того, щоб ми зненавиділи увесь радянський період». Ці люди сприйняли це як технічну маніпуляцію з їхньою пам’яті. Тому я не впевнений, що історія про Голодомор нас об’єднує.
Нація і міфи
Ярослав Грицак. Нація не може існувати без міфів. Питання, чи історики мають собі це дозволяти. Міфи – це як гомеопатія, вживання отрути для певних цілей. Міф про перемогу є отруйним, бо він робить війну красивою. Це найбільш небезпечно. А війна не є винятком історії, війна є правилом. Ціна таких міфів як перемога притуплює нашу чутливість до загроз. Нам хочеться героїзму, бути героєм.
Сьогоднішня влада потребує ОУН-УПА, вона потребує Сталіна: ОУН-УПА працює на неї, Сталін проти неї. Їм важливо загнати Галичину в заповідник, взяти у резервацію. Вони намагаються представити частковість як певну норму.
Василь Расевич. Святкування перемоги для Росії – це спосіб мобілізувати російське, а також українське суспільство, яке дотримується сталінського канону Великої вітчизняної війни. Пам'ять або знання про Другу світову війну у нашому суспільстві є дуже віддаленою, ми бачимо як застосовують різні технології, щоб мобілізувати людей .
Мирослав Маринович. Міф про перемогу важливий для Росії, бо це єдиний період радянській історії, який є переважно славний. Все інше можна поставити під серйозний сумнів. Ми щоразу натикаємося на один парадокс – неможливість будувати лінійну версію історії. Варто поставитися до цього періоду з іншими критеріями. Яким чином підходити до злочинів комуністичної системи? Як правило, всі спроби робляться з позиції жертва – кат. Це перетворює усі частини Радянського Союзу у місиво, яке з одного боку тицяє одне в одного пальцем, з іншого боку, у цьому місиві нема винуватого. Якщо Німеччина взяла на себе вину, то тут нема кому визнати вину.
Важливий вимір, який актуалізували Церкви – там не лише докори і звинувачення, а покаяння. Жертва – єдина учасниця конфлікту, яка може простити. Злочини комунізму не лише вимагають нашого засудження, перед нами стоїть ще одне головне питання – питання прощення.
