Не так давно, чи не у кожному місті Західної України, були вулиці «17 вересня». Щоправда, мало хто з перехожих усвідомлював, що саме ця дата означає у нашій історії.
Зустріч «союзників» поблизу Дрогобича, вересень 1939 р.
На «визволених» західно-українських землях було встановлено новий адміністративно-територіальний поділ: утворено Львівську, Волинську, Станіславську, Рівненську, Тернопільську та Дрогобицьку області.
Карта Дрогобицької (за тодішнім українсько-радянським правописом - Дрогобичської) області. Її територія – від Перемишля, Мостиська чи Бірча до Ходоріва, Жидачева чи Журавна; від Рудок, Комарна чи Миколаєва до Турки, Борині чи Славська – складала 1/8 від площі Західної України. Тут проживало 1,1 мільйона осіб.
Трагічними наслідками радянізації стала ліквідація всіх політичних партій, громадських, культурних організацій, церковних навчальних закладів, наукових товариств, часописів.
Утвердження тоталітарного режиму супроводжувалося масовими репресіями і проти мирного населення. За даними митрополита Андрея Шептицького, лише з Галичини радянська влада депортувала понад 400 тисяч осіб.
Проте, найкривавішою сторінкою першої радянської окупації Західної України став саме момент її завершення – з кінця червня до початку липня 1941 р. було страчено понад 24 тисячі ув’язнених у тюрмах НКВД.
У сучасному місті Дрогобич, де ще в жовтні 1990 р. розкопали та 14 липня 1991 р. з почестями поховали 486 людських рештків жертв тієї пори, 25 червня цього року було відкрито «Музей “Тюрма на Стрийській”». З нагоди серпневих національних свят там відбувся Тиждень відкритих дверей, аби детальніше розповісти дрогобичанам та гостям міста про 1 200 невинних смертей останнього тижня червня 1941 р.
Ініціативну групу створення Меморіального комплексу, що на вул. Стрийській, 3, формували Мирослав Маринович, Микола Походжай, Володимир Кулина, брати Олесь і Володимир Пограничні та Марія Головкевич. До ініціаторів долучився о.Тарас Гарасимчук.
Напередодні цієї сумнозвісної річниці ми поспілкувалися з єдиною жінкою цієї групи, яка вже не одне десятиліття досліджує та сподвижує вшанування жертв НКВД Дрогобиччини.
- Пані Маріє, яка є історія цієї дивовожної за архітектурними формами будівлі?
(Із стендів музею.) Стрийська, 3 на обкладинці австрійської листівки.
- Цей будинок після його спорудження австро-угорською владою у 1903 р. став чи не найбільшою та найкрасивішою режимною спорудою усієї імперії. Але для дрогобичан він був впродовж десятиліть символом репресій чотирьох окупаційних режимів. Тут містився цісарсько-королівський окружний суд, його канцелярія та тюрма тимчасового утримання. За поляків він став також і міським судом, яким продовжив бути і під час німецької окупації. Та найкривавіший слід свого перебування залишив тут “найгуманніший у світі радянський суд”...
- Хіба місцеві жителі не вітали тоді цих радянських «визволителів»?
- Так, це правда. Коли 17 вересня 1939 року Червона армія перейшла річку Збруч, то представники єврейської громади, польські соціалісти, а також українське населення краю, зокрема члени КПЗУ, зазнавши пацифікації від польської влади, підносили «братам-слов’янам» хліб-сіль. У Дрогобичі, власне, як і в усіх інших містах Західної України, визволителів дійсно вітали. 24 вересня 1939 року повз цю будівлю на Стрийській на танках та бронетранспортерах до міської ратуші в’їхали війська 12 армії генерала Тюлєнєва..., а нині у музеї ми показуємо результати “золотого вересня” 1939…
- Задня частина цієї будівлі явно контрастує з рештою, - це добудова часу першої радянської окупації?
Добудова до первинної австрійської будівлі, яка була формою букви П. Праворуч бачимо площадку, яку «совєти» облаштували для прогулянки в’язнів. У лівому нижньому кутку видно яму – до радянської окупації внутрішній дворик цісарсько-королівського суду прикрашав фонтанчик...
- Саме так. Якщо під час австро-угорської окупації за населення близько 18-20 тисяч вироки виносили 20 суддів, а під час польської, коли було мешканців до 34 тисячі, було задіяно три десятки суддів, то за радянської окупації за населеннні близько 37 тисяч (не враховуючи жителів навколишніх сіл) почергово працювало лише 4 судді... Проте місця їм виявилося замало. Із перших днів на окупованих землях за цілковитою аналогією з владними інституціями СРСР почали створюватися органи державного управління та адміністрації. Так, у цій будівлі з кінця вересня 1939 р. і до кінця червня 1941 р. розміщувалось Дрогобицьке обласне управління НКВД разом зі слідчою тюрмою, в якій приводилися у дію смертні вироки.
(Із стендів музею.) Так змінилась будівля за влади НКВД: обведена колючим дротом, добудовані вишки спостереження, забиті всі вікна перших поверхів.
- Кого арештовували на перший період окупації?
- Згідно з інструкцією Державного політичного управління, всі члени політичних партій, різних організацій, товариств, чиновники, сільські господарі, інтелігенція, священики відносилися до категорії «ворогів радянського народу». Так, до липня 1940 року було депортовано біля 38 тисяч сімей. У період з 1939 до 1941 року на Західній Україні розстріляно або виселено близько 900 тисяч осіб! Про ці масштаби говорить і те, що із 26 в’язниць НКВД, сформованих у Західній Україні, з них 4 – у Дрогобицькій області, Дрогобицька обласна тюрма функціонувала цілодобово – у 4 зміни!
- Кого ж тоді розстрілювали у перші дні війни?
- Перш за все, згідно з постановою наркома держбезбеки Меркулова від 23 червня, мова йде про в’язнів, що сиділи у тюрмах, - їх мали евакуювати із Західної України, для чого і було виділено 778 товарних вагонів. Та через стрімке розгортання воєнних дій розпорядженням наркома внутрішніх справ Берії від 26 червня кримінальних злочинців було відпущено, а решту продовжили «евакуювувати по першій категорії» (розстрілювати). Станом на 23 червня у Дрогобицькій обласній тюрмі перебував 81 ув’язнений. За тиждень, з 22 по 29 червня, було арештовано та закатовано у камерах та на подвір’ї тюрми 1 100-1 200 осіб, серед- яких малолітні діти, учні шкіл, гімназій, професори, адвокати, лікарі, митці, священники, хлібороби, - цвіт нації... Розстрілювали навіть родичів затриманих, які приносили передачі.
- Якою ж була реакція німців, що увійшли в місто?
(Із стендів музею.) Спогади очевидців про котел, у якому «кухарі» тюрми варили баланду з закатованих в‘знів та потім підносили арештантам запитуючи, чи «вкусно?».
- Вони ще застали жахливу картину - калюжі крові, десятки трупів прямо на землі... Комендант міста майор Бертам дозволив о. декану Григорію Канді 4 липня поховати жертви, зайдені рідними на території тюрми та на єврейському кладовищі, у спільній могилі на цвинтарі при церкві Спаса (нині – цвинтар на вул.Грушевського).
- Тобто, після цього поховання наступне відбулося аж через 50 літ?
Так, після війни радянська влада облаштувала у цьому будинку фізико-математичний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Франка. Навіть в перших роках його працівники у підвальних приміщеннях чули трупний запах, але про це не можна було говорити вголос. Лише урядова комісія, створена Радою Міністрів УРСР 16 жовтня 1990 року, коли розпочалися розкопки, зробила першу офіційну констатацію того факту. Втім, деякі підвальні приміщення цього будинку закриті досі...
- Сказавши, що ця експозиція є унікальною, слід розуміти певну конкуренцію з львіським музеєм «Тюрма на Лонцького»?
- В жодному разі! Львівський меморіал – унікальний. Це – потужна структура народної пам’яті, яка називається нині музей “Тюрма на Лонцького”, була відкрита зусиллями низки державних структур та десятків науковців. Для цієї цілі їм віддали практично усю будівлю, яка була тюрмою. Ми не можемо проводити аналогію з “Тюрмою на Лонцького”, бо ми є маленька групка ентузіастів, які започаткували таку ініціативу та втілили її не стільки завдяки чомусь, як всупереч.
-То ж у чому полягає ця «унікальність»?
-У небагатьох населених пунктах Західної України, в яких у 39-41 рр. були катівні НКДВ, нині відкрито музеї. Унікальність музею у Дрогобичі полягає в тому, що посеред експозиційної зали – колишньої тюремної кухні – знаходиться 30-метрова криниця, з якої брали воду для потреб тюрми. Саме ця криниця стала могилою для сотень безвинних жертв. Туди було скинуто (за словами очевидців) до 2 тисяч як закатованих, так і ще живих. Зверху тіла засипали вапном, заливали каустичною содою, щоб перетворити рештки на мильну субстанцію... Оця криниця-могила – наче зойк народної пам’яті, щоб кожен, дивлячись у неї, заглянув у глибину трагедії 1939-41 та й наступних років, а головне, щоб пам’ятав: якщо не буде єдності нації, продасться народна честь і совість, знівелюється національна гідність, то в кожному українському місті та селі можуть появитись такі криниці-могили…
А ще ми показуємо експонат, який використовували канібали ХХ ст. – казан, у якому в’язням із людських останків варили їжу…, показуємо і розказуємо, щоб не повторилось.
Старший науковий працівник музею «Дрогобиччина» Марія Миколаївна ГОЛОВКЕВИЧ проводить екскурсію для відвідувачів музею.
Детальніший план сумнозвісної криниці-могили
- За який кошт споруджено цей Меморіал?
- Ми видали інформаційний бюлетень, і під церквами, по установах, продавали його, за «хто скільки зможе». Фактично, за народний кошт, за допомогою Дрогобицької міської ради, створеного Оргкомітету це стало можливим. При спорудженні другої черги Меморіалу ситуація була аналогічною: Оргкомітет видав бофони номіналом від 5 до 1 000 грн., міська рада задіяла підвладні їй комунальні структури, жертводавці надали посильну фінансову допомогу.
Одна із двох вітрин експозиції зі знайденими у 1990 р. інструментами злочину, залишеними втікаючими катами.
- На відкритті цього музею у своїй промові Ви сказали декілька місяців тому, що «у 2014 році на Оргкомітет чекає спорудження третьої черги Меморіалу». Що це має бути?
Першим етапом створення Меморіалу була стіна – гранітні плити-мартиролог із викарбуваними 250 іменами жертв. За задумом, плити-сторінки Книги пам’яті із новими іменами будемо дописувати щороку. Першу чергу Меморіалу відкрито 12 липня 2012 року. Другу, власне музей “Тюрма на Стрийській” – 25 червня 2013 р. Третім етапом буде продовження “Дрогобицького Мартирологу”, до якого у 2014-2015 роках буде вписано ще декілька сотень імен...
Побувавши на цьому місці, душу переповнюють суперечливі почуття: з одного боку– пишаємосятими безкорисливими краянами, завдяки яким спорудження такого Меморіалу стало можливим, але, з іншого боку, сумуємо, що брак такої безкорисливості у деяких земляків не дозволив, щоб на цьому місці було щось більше, повніше, адже за словами Марії Головкевич, у приміщенні тюрми НКВД було аж 32 камери і 2 карцери, а під музей виділили лише 2.
Втім, не слід забувати, що на місці, де у 1939-1941 рр. страчених в’язнів закатували у бетон та асфальт, закопували та заривали у ями, на місці, де 72 роки потому будь-де ще можна наткнутися на людські останки,продовжують навчатися студенти. Так сталося, і y цьому немає їх провини.
Очевидно, існує два можливих рішення: віддати все забуттю та залишити, як є, або ж передати усе підвальне приміщення будинку «Фізмату» ДДПУ під опіку Меморіалу,аби раз і назавжди відокремити місце спочивання невинних жертв комуністичного тоталітарного режиму від місця, де нащадки жертв утверджують теорію життя.
(Із стендів музею.) Численість ростріляних по відомчих тюрмах Західної України з кінця червня до початку липня 1941 р.
У інформативних листівках, що розповсюджував Оргкомітет Меморіалу, є заклик - "ПРИЙДИ! ПОМОЛИСЬ! ПАМ"ЯТАЙ!" До цього від себе додам одне: ДОПОМОЖИ підтримати історичну пам"ять!
Андрій Якубув
Фото автора
