У Львівському Прес-клубі відбулась презентація чергового випуску культурологічного часопису «Ї», присвяченого завданням України після Революції Гідності. Участь у презентації взяли головний редактор видання Тарас Возняк, політик Тарас Стецьків та незалежний експерт Тарас Плахтій.
Вісімдесяте число часопису дістало назви «Україна 2015: завдання нової країни». З точки зору львівських інтелектуалів, після (й значною мірою завдяки) Революції Гідності Україна підійшла до виконання двох засадничих завдань доби: формування української політичної нації та утворення модерних державних інститутів. І хоча значна частина із цих останніх іще потребує суттєвого вдосконалення (та й, зрештою, реформування), на часі є обговорення сакраментального запитання: «Що далі?».
«Для нас важливіше акцентувати увагу не на всіляких «ізмах» (лібералізм, консерватизм, націоналізм, комунізм тощо), а на центральній ідеї, яка в кожен історичний період є іншою. Зараз перед Україною постає завдання формулювання нової глобальної ідеї, якою, на нашу думку, є потреба модернізації країни й модернізації нації. Ми повинні будувати країну широкого (відкритого) доступу», – наголосив Тарас Стецьків, маючи, вочевидь, на увазі відкрите суспільство, яке свого часу обґрунтував Карл Поппер.
На думку львівських мислителів, виконання цього завдання має лягти на плечі партій нового типу. Тарас Возняк нагадав, що кожна політична партія представляє та захищає інтереси певної групи людей. На жаль, в Україні за кожною партією стоїть не мільйон і навіть не сто тисяч людей.
«Україна – найкраща країна для кільканадцяти сімейств. Навіть Петро Симоненко, що очолює так звану Комуністичну партію, представляє інтерес олігарха, що її фінансує. Безумовно, ми нічого не зробимо з нашими олігархами, які так чи інакше робитимуть свої телевізійні фейкові політичні проекти, прикриваючись різного роду псевдоідеологіями. Але наше завдання – сприяти появі ідеологічних партій», – наголосив Тарас Возняк.
На його думку, соціальною базою державницької ідеології може виступати лише середній клас, який водночас становить й основу модерної політичної нації.
«Державну ідеологію можна звести до простої речі – це те, що записано в конституції й те, що реалізує наше суспільство. До здобутків останнього року можна віднести те, що ми почали наповнювати дуже багато позицій конституції реальним змістом», – сказав він.
Втім, очевидно, що основний масив робіт у цьому напрямку ще попереду. Про це, зрештою, свідчить і назва однієї з статей Тараса Возняка, що увійшла до часопису: «Чому в Україні вже рік буксують реформи?» .
Війна як виклик
Одним із пояснень чи виправдань буксування реформ – можливо, аж надто часто – виступає війна. Але слів із пісні не викинеш.
Хоча справді варто щосили змагати до того, щоб напрямок розвитку України виходив лише із її іманентних потреб (а не забаганок Росії), об’єктивна реальність невблаганно примушує озиратися на агресивного сусіда й зважати на порядок денний, який він всякчас намагається нав’язати (так, війною не знехтуєш, як би того не хотілося, тож потрібно відповідати на виклики). Під цим кутом огляду показово, що єдиний у збірці есей, котрий містить слово «модернізація», називається саме «Модернізація війною» (Василь Расевич). Вочевидь, згадуючи концепцію Арнольда Тойнбі (виклик – відповідь), автор пропонує використати імпульси, які надає українському суспільству війна, й перетворити її з негативного на позитивний чинник. Почасти цій темі присвячено й есей Тараса Возняка «Парадоксальні результати розгрому Путіним Донбасу».
Загалом збірка містить 30 есеїв, що, беручи найзагальніше, обертаються довкола трьох тем: української революції, російської агресії на Донбасі та стратегічних завдань України в контексті цих подій.
Вже самі назви дописів виразно промовляють про їхній зміст. Ось деякі з них: «Сутність революції і завдання Нової Країни» (Валерій Пекар); «Три завдання, що стоять перед Україною в контексті війни з Росією» (Тарас Возняк); «Сім рівнів війни: стратегічна рамка для України» (Валерій Пекар) та інші. Окремої уваги заслуговує колективна стаття Несторівської групи «Договір гідності заради старого розвитку» та міркування про конфлікт ідентичностей на Донбасі дружківського культуролога Дмитра Білька.
Донбас
Окрему дискусію під час презентації «Ї» спричинило питання «Гал-інфо» щодо участі (чи неучасті) мешканців окупованих територій Донбасу та Криму в процесі творення української політичної нації. Автор даних рядків нагадав, що модерне націотворення є значною мірою процесом уявлювання (Андерсон) чи винаходження (Гобсбаум), відтак, подобається нам це чи ні, на Донбасі теоретично можуть постати окремі нації (чи квазі-нації), чиї учасники згодом не схочуть ввіходити до складу політичної нації українців.
Тарас Возняк погодився, що можливі всілякі сценарії, адже природі (ані історії) не відомі довершені політичні нації. Політичні нації є плинними й змінними, а процес націотворення – нескінченним, нагадав експерт, навівши в якості ілюстрації свого твердження імпульс, який надали французькому націотворенню 7 мільйонів арабів з Алжиру й Марокко.
«Французька політична нація постала приблизно в середині ХІХ сторіччя, але ще в 1830 році тільки 30-35% теперішніх французів взагалі розуміли теперішню французьку мову. Всі решта розмовляли бретонською, ельзаською або південними діалектами баської. Тільки завівши французьку мову в початковій освіті, вони почали творити єдину націю. Однак, і це був іще не кінець. Коли у Францію тепер приїхали 7 мільйонів арабів з Алжиру й Марокко, це знов спричинило процес творення політичної нації. 4 мільйони турків, які приїхали в Німеччину, так само запустили цей процес знову», – сказав Тарас Возняк.
На його думку, ситуація на Донбасі не є унікальною. Зокрема, на аналогію напрошуються французькі Ельзас і Лотарингія. Різниця у тому, що ці регіони свого часу обрали свободу, тоді як Донбас – наразі – обирає її відсутність.
«Творення політичної нації – це нескінченний проект. Інше питання, що інколи він має кризові моменти, як у випадку Донбасу. Але той самий процес був у Франції – згадаймо Ельзас і Лотарингію, які ходили то туди, то сюди, але в кінцевому підсумку вирішили жити там, де більше свободи. Зараз у ФРН свободи не менше, аніж у Франції, але в ХІХ століття Франція відзначалася більшою свободою, ніж Німеччина», – сказав він.
З точки зору мислителя, мешканці Донбасу теж значною мірою зробили свій вибір, емігрувавши в Україну або в Росію.
«На окупованому Донбасі мешкало 5 мільйонів мешканців. 1,5 мільйони виїхало на континентальну Україну, отже, вибрали Україну. Офіційно 300 тисяч, припустімо, що півмільйона, поїхало у Росію. Отже, вони теж зробили свій вибір. Відтак, ідеться вже не про 5, а про 2-3 мільйони. Який вибір зроблять ці люди, значною мірою буде залежати від успішності України», – резюмував мислитель, вкотре наголосивши на потребі негайних реформ.
Значно радикальніше висловився Тарас Стецьків. На його думку, питання Донбасу може бути вирішене значно швидше за допомогою плебісциту.
«Треба запитати Донбас, включаючи внутрішніх переселенців, чи хочуть вони бути із Україною чи із Росією. Я розумію, що для того, аби таке опитування було репрезентативним, потрібно виконати низку умов. Але якщо ми говоримо про політичну націю, яка є результатом свідомого вибору кожного громадянина, то треба питати. Мені здається, що політичне розуміння нації дає ідеологічну основу для такого розв’язання», – сказав політик.
Він зауважив, що це дозволить припинити нескінченний шантаж України «апріорною проросійськістю» Донбасу.
«Моє припущення полягає в тому, що в разі чесного опитування Донбас проголосує за те, щоб лишитися в Україні. Але якщо вони не хочуть жити з нами, то хай живуть з іншими. В кожному разі це дасть змогу раз і назавжди зняти підстави для шантажу України Донбасом, його проросійськістю. Цей Гордіїв вузол пора розрубати. Ми не можемо мати цю гангрену цілий час на своїй шиї. З таким станом справ, який зараз є на Сході, Україна ніколи не прийде в Європу. Нас Путін завжди тягнутиме назад цим Донбасом і цією війною. Тому потрібні нестандартні розв’язки», – зазначив політик.
Сергій Стуканов.
