Молодість має одну характерну рису. Вона відносно скоро минає. А по тому настає час золотої осені для літніх людей. І ще ніхто не зміг цього оминути. Проте якщо в цивілізованих країнах 65 років переважно є часом, коли люди лише починають насолоджуватись життям, подорожувати, отримувати задоволення від пізнання світу та нових вражень, то в Україні, очевидно, треба вмирати молодим.
По-перше, тому, що пенсійна реформа не дасть вам шанси побачити результати вашої праці, і, по-друге, тому, що так-сяк накопичивши якусь дещицю грошей і прагнучи почати подорожувати після 70 років, ви зіткнетесь із ситуацією, коли більшість страхових компаній не хочуть продати вам страхівку. А без неї Ви банально не отримаєте візу. А отже навіть у випадку, коли ваші діти захочуть подарувати вам тур на відзначення річниці золотого весілля, ви будите приречені залишитись у межах власного гетто. Бо за логікою українських «страховиків» – ви ніхто. Відпрацьований шлак. Непотрібний ризик. Цинізм цих структур повністю спирається на математичну логіку та статистику. Нічого особистого. Просто бізнес.
Зрозуміло, що страховики не хочуть втрачати грошей через вищу ймовірність літньої людини потрапити в якусь пригоду за кордоном. Проте таке ставлення до людей мені більше нагадує пряму дискримінацію за віковою ознакою. Ну приблизно як в нацистських таборах. Хворі, старі та немічні – в пічку, ті, хто ще здатний працювати, – на роботу. Нічого особистого. Просто статистика та робота. Щоправда, слід відзначити, що в Україні таки є компанії, котрі дають страхівки і літнім людям, але за потрійну оплату. Дякуємо і за це .
А тим часом підприємливим ділкам-страховикам варто пам’ятати, що діти формують своє ставлення до батьків на підставі спостереження за стосунками між їх батьками та дідусем і бабусею. І хоча топ-менеджмент страхових компаній і зможе забезпечити собі комфортне життя за рахунок зароблених таким чином грошей, всім нам, зокрема і рядовим працівникам страхових компаній, варто замислитись, чи є життя після 70 років?
