Розкол парламенту, який стався 4 квітня, Україна вже спостерігала 2000 року: тоді все теж сталося через Президента, хоча конфлікт явно був інший.
Тоді парламент намагався проголосити недовіру чинному на той час Голові ВРУ Олександру Ткаченку, в Раді фактично сформувалася нова права більшість на основі Народного руху України, яка вимагала відставки лівих, що були у президії парламенту. Однак кожного разу, коли виносилося питання про недовіру голові ВРУ Ткаченкові, комуністи не реєструвалися і не було кворуму для розгляду цього питання. Тоді новостворена, але неформалізована більшість покинула приміщення на Грушевського,5 і перемістися в Український дім на Європейській площі. Меншість депутатів залишилась у приміщенні парламенту, але не могла працювати через відсутність кворуму. Тим часом більшість віддала крісло спікера Івану Плющу. Досі це був перший і єдиний демарш більшості.
Нині маємо другий такий випадок – знову більшість, щоправда не новоутворена, а ново доповнена, залишає залу засідань і проводить засідання в іншому приміщенні. Такі дії є порушенням Регламенту ВРУ, однак сама більшість ще не знає, як це подавати, зокрема у першому прес-релізі йдеться про те, що це збори депутатів. Паралельно дехто з депутатів від Партії регіонів називає це «виїзним засіданням». Ускладнює ситуацію те, що на цьому засіданні чи зборах все ж взялися розглядати законопроекти.
У 2000 році розв’язання кризи відбулося за мовчазної підтримки Леоніда Кучми, який був зацікавлений у зменшенні впливу комуністів на ситуацію в державі. Для країни це не мало серйозних наслідків, оскільки права більшість довго не існувала.
І тоді, і тепер ключовим гравцем залишається Президент (нічого дивного, Конституція та сама), а парламент, знову ж таки, і колись, і нині, – лише інструмент реалізації політичної волі середовища Президента. На жаль, наш парламент так і не став інститутом, що формулює державну колективну волю та національні інтереси.
Більше того, з огляду на втрати парламентаризму, що сьогодні ми спостерігаємо, (позбавлення мандатів судом, коли вже вийшли терміни оскарження такого роду порушень, контрольована діяльність регламентного комітету, боротьба за персональне голосування тощо)нинішній розкол ВРУ взагалі може означати смерть парламентаризму в Україні.
Власне, за централізованої влади, що зазнає впливів олігархів, не потрібні дискусії щодо законів, не потрібні політики, що озвучуватимуть стан справ.
Це добре розуміють і депутати від Партії регіонів, тому і спішать продемонструвати дієздатність свого виїзного засідання, щоб зберегти хоча б видимість парламентаризму.
Вихід зі ситуації залежить від Президента, який згідно з Конституцією є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. В цьому випадку ми бачимо прямі порушення законів і прав громадян.
Відновити ж довіру до влади можна через дострокові вибори і Президента, і Верховної Ради.
