У 1943 році з ініціативи губернатора дистрикту Галичина Отто Вехтера та при допомозі Українського Центрального Комітету (УЦК) розпочалось формування дивізії «Галичина».
Галичани, та і не тільки вони, добре знали чого очікувати у разі повернення радянської влади. Тому від самого початку акції добровольцями зголосилось близько 80 тисяч галичан. Для духовної опіки над вояками дивізії були призначені капелани – священики Греко-католицької церкви на чолі з отцем Василем Лабою, колишнім головним капеланом УГА.
Література про формування, вишкіл та бойовий шлях дивізійників є чималою. Чого варті лише спогади начальника штабу дивізії майора Гайке, котрий на відміну від комдива генерала Фрайтага, був прихильним до українців. Однак чи не єдиним спогадом про духовну опіку є книга одного з капеланів дивізії о. Ісидора Нагаєвського - «Спогади польового духовника».
Доля священиків – капеланів дивізії «Галичина» склалась по різному. В архіві Управління СБ України у Львівській області зберігається архівна кримінальна справа засудженого священика Василя Лещишина, котрий у 1943-1944 роках служив капеланом в дивізії «Галичина».
Василь-Степан (мав два імені) Лещишин народився у 1912 році в селі Мушкатівка (тепер Борщівського району Тернопільської області) в селянській сім’ї. У чотирирічному віці залишився без батька. У 1932 році закінчив навчання в гімназії міста Борщів й наступного року переїхав до Львова. Тут вступив до монастиря студійського уставу під іменем Всеволод й водночас навчався у духовній академії, котру закінчив у 1938 році й був висвячений на священика. Служив при лікарнях та шпиталях головно у Львові, а також і в селах на парохіях, де тимчасово не було священика.
Під час німецької окупації деякий час служив парохом в селі Печенія (тепер Золочівський район Львівської області), потім у Львові на Личакові, а з 1942 року у таборі військовополонених та лікарнях. Влітку 1943 року вступив до дивізії «Галичина» й служив капеланом до середини 1944 року, тобто до т.зв. Бродівського «котла», де внаслідок пориву Червоної армії, полягло більшість вояків дивізії. Капелан В. Лещишин був серед тих, кому пощастило вибратись звідти живими, однак з оточення вийти не вдалось й він залишився на вже зайнятій радянською владою частині Львівської області (довший час, як це видно із відповідної літератури, зокрема спогадів виданих на еміграції, вважалося що під час боїв він пропав безвісті). Відтак з часом був скерований на парохію села Закомар’я (тепер Буський район Львівської області), де й служив до моменту арешту у 1948 році. Тут, очевидно, підписав перехід до московської патріархії. Якихось прямих даних із цього приводу в справі немає – слідством це питання не піднімалось, згадується лише в показах одного з свідків.
Про вступ до дивізії «Галичина» він показує на слідстві так:
«За розпорядженням митрополита Шептицького я виїхав до містечка Дембіца в Польщі, де формувалась дивізія. Моїм завданням було відправляти богослужіння серед осіб, котрі прибували до пунктів формування дивізії. Пробувши у таборі 2-3 доби я повернувся до Львова. У серпні 1943 року в Музеї народного мистецтва з ініціативи німців було організовано зібрання священиків, котрі служили в дивізії. Прибув туди і я. Загалом присутніми були 10 священиків Греко-католицької церкви, німецьке командування, представники УЦК, а також командування дивізії СС «Галичина». На цьому зібранні виступали старший священик Лаба, полковник Бізанц та інші, котрі говорили, що ми відправимось до Німеччини, де будемо навчатись, а опісля служити при дивізії. Через кілька днів після цього ми виїхали до Німеччини у місто Зеннгайм. Там на курсах я навчався близько півтора місяця. Нас було 10 військових капеланів. Викладачами були німецькі офіцери та цивільні німці. На цих курсах ми вивчали програму націонал-соціалістів, економіку Німеччини, крім цього були і військові заняття із вивчення правил користування зброєю, стройова та тактична підготовка.
Після закінчення курсів декотрі священики поїхали в Німеччину, де були формувальні пункти дивізії СС «Галичина», а я, Кладочний, Супрун, Левенець та Нагаєвський поїхали в Дембіцу, де ми відправляли Службу Божу серед новобранців дивізії. Наприкінці 1943 року я отримав відпустку й приїхав до Львова.
Після повернення з відпустки усі підрозділи дивізії, що формувались, були переведені до Нойгаммера, де відбувались тактичні заняття та маневри.
У травні 1944 року розпочалась поступова відправка ешелонами на фронт. У червні я з останнім ешелоном прибув на фронт в район міста Броди Львівської області. Тут мені не довелося проводити молебні, сповідати чи говорити проповіді, оскільки я прибув в момент боїв. Перебувши кілька днів в одному із лісів й скориставшись заміщанням серед німців на фронті я утік з дивізії й прибув до Львова. Після цього з’явився до митрополита Шептицького, котрому розповів про те, що відбулося. Митрополит доручив у моїй справі розібратись єпископові Никиті.
Після звільнення радянськими військами Львівської області я отримав призначення бути священиком у селі Закомар’я Олеського району Львівської області, де і був до моменту арешту».
(Переклад з російської мови слідства мій, - П. Г.).
У пред’явленому обвинуваченні за ст. 54-1 а (зрада Батьківщини) Лещишин визнав себе винним повністю.
Емгебісти не були б такими, якщо б не поставили питання, котре на той час було № 1. Отже: «Расскажите о своей связи с украинскими националистами?» Відповідь була зрозумілою: «Связи с украинскими националистами я не имел и вообще стралася сторонится украинских националистов».
Я кілька разів відвідував село Закомар’я й мав зустрічі із колишніми учасниками Збройного Підпілля ОУН. Станичним тут був Михайло Карпій-«Журавель», котрий загинув у 1947 році між селами Закомар’я та Гумниська. Крім цього уродженцями села були кущовий провідник Андрій Романюк-«Дубовий (загинув у грудні 1945 року в селі Петричі), Іван Назар-«Потічний» - референт пропаганди Краснянського районного проводу ОУН, загинув у 1946 році в селі Бортків, Іван Баландюк-«Нечай», командант боївки СБ Олеського районного проводу ОУН – загинув між селами Закомар’я та Петричі у 1945 році.
«Ми мали такий Кущ, - пригадував у розмові зі мною, колишній учасник ОУН із Закомар’я й політв’язень Михайло Туркало (псевдо Дуб), через котрий проходила залізниця й автотраса. Тому мусили пильнувати.
Загалом через рух ОУН та УПА перейшло більше три десятки мешканців Закомар’я. Одним з останніх підпільників тут був Смик Юрій, син Михайла, псевдо «Грім», котрий загинув під час погоні за ним з Ожидова – розірвався гранатою.
Серед ветеранів, членів Буського районного Братства ОУН-УПА, котрих мені пощастило застати були також і дві зв’язкові - Марія Зварич (псевдо Черемха) та Стефанія Романюк (псевдо Тирса) – сестра загиблого кущового провідника.
По справі допитувались кілька свідків - теж колишній капелан о. Й. Кладочний, монахи, колишній вояк дивізії та мешканці Закомар’я. Наприклад один з них про обвинуваченого свідчив так:
«Работая в с Закомарья священиком Лещишин вел себя скромно, правил Службу Божу, как это положено священнику. На политические темы никогда не выступал и споров никаких та эту тему ни с кем не вел. О связях Лещишина с бандитами ОУН-УПА мне ничего неизвестно».
В обвинувальному висновку ішлося: «Изменил Родине – в июле 1943 года добровольно поступил на службу в дивизию СС «Галичина», окончил полуторамесячные курсы военных капелланов, получил звание «лейтенант» немецкой армии и служил военным капелланом в 4 артполку 14 дивизии СС «Галичина» до момента полного ее разгрома советскими войсками в июле месяце 1944 г. в р-не г. Броды».
8 червня 1948 року ВТ прикордонних військ МВД Львівського округу у складі головуючого капітана юстиції Манцева, членів ст. лейтенанта Грачової та сержанта Шаригіної при секретарі лейтенантові Єремян засудив Лещишина Василя-Степана Григоровича «на основании ст. 55-1 «а» УК УССР, поддвергнуть заключению в ИТЛ сроком на Двадцать пять лет, с поражением прав, предусмотренных пунктами «а», «б», «в» ст. 29 УК УССР сроком на пять лет с конфискацией имущества».
Даний вирок можна було оскаржити, однак цього зроблено не було. Проте у справі є заява матері засудженого на ім’я Хрущова.
«Звертаюся до Вас як мати 71 літня з проханням і благанням о помилування і звільнення мойого сина, котрий находиться в лагері. Красноярський Край, посьолок Норильськ п/я 384/2, Лещишина Василя Григоровича, одного єдиного сина. Двох синів отдала на війну з німцями наїзниками котрі в 1944 році погинули. Обидва оставили оден 3 дітей сиріт, так а другий 2 дітей, а я стара немічна без куска хліба. Звертаюсь до Вас з проханням і мольбою помилуйте і звільніть мого сина, бо Він зовсім за дурно сидить в тюрмі. Він оден остався на світі, котрий може дати поміч до кінця мойого життя. Будьте такі ласкаві і невідмовте моїй заяві. 9.VII-54 р. Лещишин».
Рівно ж у цьому році звертався і сам засуджений Лещишин на ім’я Ворошилова із «Прошением о снятии судимости и снижении срока наказания».
Очевидно як реакція на ці два звернення у Заключенні помічника військового прокурора ПрикВО полковника юстиції Масалова від 5 січня 1955 року ішлося про те, що «виновность осужденного ЛЕЩИШИНА материалами дела и личными признаниями своей вины в суде доказана, однако мера наказания определенная судом является суровой, с учетом того, что ЛЕЩИШИН личного участия в боях с частями Советской Армии не принимал». Тому «исходя из изложенного» помічник прокурора «полагал бы» що «Приговор в отношении ЛЕЩИШИНА подлежит изменению на предмет снижения меры наказания до 10 лет ИТЛ». Заразом із тим «настоящее дело заключенного представить в комиссию по пересмотру дела спецподсудности по Львовской области».
Одначе, як видно з виписки із протоколу засідання Львівської Обласної комісії з перегляду кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини від 13 січня 1955 року -
«Материалами дела преступления совершенные ЛЕЩИШИНЫМ Василием-Степаном Григорьевичем доказаны полностью, оснований к опротестованию приговори суда не усматривается».
Разом з тим 5 лютого 1955 року у ВТ ПРикВО із протестом в порядку нагляду звернувся військовий прокурор ПрикВО генерал-майор юстиції Лабутєв із проханням змінити вирок від 8 червня 1948 року щодо Лещишина та знизити строк покарання до 10 років виправних таборів.
«Определением» ВТ ПрикВО від 22 березня 1955 року у складі полковника юстиції Мурашина та членів полковників юстиції Буцкого та Лу.[не чітко, - П.Г.].го вирок таки було змінено і строк покарання знижено до 10 років виправних таборів й ураження в правах до 3 років.
1 жовтня 1955 року В. Лещишин на підставі ст.ст. 1 та 6 Указу від 17.09.1955 року був звільнений із Норильлага. Таким чином в ув’язненні він перебував 7 років чотири місяці та два дні.
17 травня 1992 року реабілітований прокуратурою Львівської області. У даному документі зазначається, що «відомостей про репресованого та його родичів встановити не виявилось можливим».
[III.2020]
Петро Гнида
