Коли просто згадуєш у розмові Голодомор, відчуваєш, як гусне атмосфера. Коли ми говоримо про Голод, ми не говоримо пишними офіційними фразами, навпаки – згадуємо його короткими, часом сухими, уривчастими словами. І в горлі застрягають чергові питання. Це та межа, куди не можна…
…Якось зауважила, що один мій приятель з Хмельницької області ніколи не їсть цукру. Запитала його про це. Очікувала почути пояснення на зразок «діабет» чи щось подібне. А виявилося, що у 1933 році його сім'я вижила завдяки відходам з цукрового заводу неподалік. Як результат – у всіх нині живих членів родини – набута і успадкована алергія на цукор.
Інший мій приятель, цього разу з Лівобережної України, скільки його знаю, мучиться незрозумілою нікому тугою, «нудить світом». Міняє міста, країни, оточення, наче щось його жене з місця на місце. Не спить ночами. Свого часу його сім'я втекла від голоду не те що в сусіднє село – майже з-під сучасного кордону з Росією аж на Київщину.
Коли просто згадуєш у розмові Голодомор, відчуваєш, як гусне атмосфера. Коли ми говоримо про Голод, ми не говоримо пишними офіційними фразами, навпаки– згадуємо його короткими, часом сухими, уривчастими словами. І в горлі застрягають чергові питання. Це та межа, куди не можна…
За цією межею – Трагедія, яку колись пережила Україна. Повільну смерть мільйонів жінок, дітей, чоловіків. Смерть на вихололих печах, на порогах власних хат, на полях у марних пошуках хоч якоїсь забутої зернинки чи стеблинки, на тротуарах міст, де шукали рятунку. Смерть на самоті. Невідомо за що. Невідомо навіщо. Геноцид…
Багатьох свідків зірвала з місця Друга Світова війна. Багато хто приїхав з інших місць і країн. Змінилися місця, переїхали очевидці. Заросли травою поля. Завалилися або перебудувалися хати.
Багато народилося. Жінки, які їх народили, виросли з дівчаток, що збирали забуті стеблинки і зернини. Народили від чоловіків, які виросли з хлопчиків, що годинами чатували на таких само облізлих котів і собак. Від дітей, які виповзали з домівок, де помирала мама… Які розучилися сміятися раніше, ніж навчилися читати…
Їхні діти не знали і не бачили своїх дідусів та бабусь. Не чули прадавніх колисанок, пісень, переказів, примовлянок. Бо вмерли ті, хто мав навчити їхніх батьків, а дитяча пам'ять, вимучена голодом, не мала снаги запам’ятовувати ту мудрість…
І ці діти навіть не знали, чому і як так сталося. Бо людська пам'ять має властивість утікати від пережитого жаху. Людина може багато знести, і тільки тому половина нації не збожеволіла від пережитого. Але пам'ять залишилася всередині кожного, хто вижив. Стерти її неможливо, від неї лише можна спробувати втекти.
А куди втечеш, коли все кругом нагадує про минуле? Коли живеш у хаті, звідки витягали, може, ще живих батьків і сестер з братами? Коли засіваєш город, де повзав напівспухлий разом з такими самими братами-сестрами? Коли дивишся в сад, де між дерев видніють горбочки могил? Коли поруч єдиного шляху – засипана яма з померлими?
Втечеш в інше місце, в іншу країну? Втечеш у себе самого, блимаючи вовком на кожного чужака? Боятимешся згадати і назвати по імені. Бо – занадто страшне…
І передасиш цей затиснутий у глибини душі страх дітям. Передаси їм недовіру, боязнь, бажання вижити за всяку ціну. Але не передаш пам'яті… Про те, чому лежиш серед ночі з відкритими очима… І чому ніколи не розповідаєш про своїх батьків своїм дітям… І чому так боїшся усього… І чому так бережеш найменший окраєць хліба…
Коли зараз ми говоримо про безпам’ятство, інертність, згадуємо усі «соціальні лиха» України,забуваємо про головне – такого у таких розмірах не буває просто так. Не може бути. Лише – після винятково страшних пережиттів. Дуже багато хто з тих, яким довелося бачити війни, масові знищення людей, сцени знущань, міняються. Життя продовжується, але ці люди стають мовчазними, відчуженими і не розповідають про бачене. А будь-яка загроза повторення злочинів, навіть підозра,повністю ламає волю і упокорює.
Силкуються втекти – переїжджають з місця на місце, забуваються, чим можуть і шукають відповіді на питання — чому?
Бояться згадувати. Але ніколи не забудуть.
Прагнуть збагнути. Але ніколи не збагнуть.
Ті, хто пережив 1932-33 рік, понесли з собою далі цю страшну надломленість. І передали її дітям, плекаючи страх перед системою, лицемірство, філософією «вовка-самітника», єдина ціль якого – вижити.
І якщо є щось, чого не можна прощати, то саме цього. Бо можна загоїти рани, можна відбудувати церкви і народити дітей. Але ніколи і нікому не вдасться оновити скалічену жахом душу. Душу половини нації. І нікому не вдасться забрати з душ моїх друзів оте невловиме штивне «щось», перед яким німіє всяке слово...
«У меня нет слов и полномочий описывать эту трагедию… За шесть лет до начала Второй Мировой войны коммунисты развязали её против моего народа». Ці слова написані Віктором Суворовим, який відомий світові як радянський розвідник-утікач і відкривач таємниць Другої Світової війни. Справжнє його прізвище – Різун. І родом він з Кубані, у 1932 році ще української… Ще з живими батьками і дітьми середохайно побілених українських хат…
П.с. Цієї суботи, в День пам`яті жертв Голодомору, я прийду до Національного меморіалу Голодомору і запалю свічку пам'яті. Збираємося о 14:00 у Києві біля метро Арсенальна http://holodomor33.org.ua/, і серед мільйонів вбитих, спробуємо згадати героїв тієї страшної доби – тих, хто простягав руку допомоги своїм співвітчизникам.
