Кілька тисяч мешканців Врадіївки влучили у саму серце свавілля української міліції. Грандіозна прірва між правоохоронними органами (у даному випадку міліцією) і населенням чи не щодень виявляється у випусках новина чи роликах в мережі інтернет.
Знущання над підозрюваними, покривання «своїх» чи високопоставлених злочинців, звинувачення невинних, побої, грабунки, аморальна поведінка, хабарництво на дорогах – усі звикли до цього, звикли, що все минає безнаказано, а, найгірше, втомилися вірити у справедливість.
У Врадіївці було це все, і, навіть, більше. Збіг обставин (два нерозкритих вбивства за кілька останніх років, допит майже 2000 мешканців району, 11 явок з повинною і кілька самогубств невинних людей, і знову трагедія, яка, на щастя, не закінчилася смертю) каталізувала у Врадіївці усю мерзенність української правоохоронної системи і видала «селянський бунт».
Та він відгукнувся по всій країні не лише спонтанними пікетами солідарних із Врадіївчанами. Українці, хоча б поки на кілька днів (а може, багато хто відтепер назавжди), перестали боятися міліції (вони знають, що несправедливим діям дано і дається відпір), а міліція боїться людей, вірніше, боїться переступити межу, навіть, якщо і робить це з думкою «як би чого не вийшло».
Головний плід врадіївського бунту пожинатимемо під час виборів – міліцейська система не зможе стати значимою «частиною процесу» фальсифікацій, тиску чи покривання. Адже всім буде зрозуміло, що люди (завдяки Врадіївці) вже не боятимуться відкрито противитись будь-якій несправедливості, та й правоохоронці знаючи це, як мінімум, зі страху, а може, хтось із розуміння, скажемо так,«не виконуватиме злочинні накази». Зрештою, ситуацію у Врадіївці враховуватимуть, розігруючи «виборчі пасьянси», і залучати силові структури до виконання тих чи інших невластивих їм функцій, або захищати міліцейськими кордонами несправедливість, буде дуже небезпечно. Адже запалити “врадіївське” багаття спротиву перед виборами чи під час них, зрозуміло, буде не лише надзвичайно просто (ну, хіба лише такий бунт має стати частиною гри), але і ризиковано. Тож тепер політичні сили завдяки врадіївчанам можуть залишитися без колосального виборчого технологічного ресурсу.
По-друге, влада загнала себе у пастку. Зрозуміло, що врадіївчани перейшли межу (визначену законом), але їхні дії означені правом на життя та безпеку для себе і своїх дітей, яке нехтувалося державними органами. Тож покарати когось (а лише це може залякати інших)– означає роздмухувати полум’я. Не покарати, пробачити, зрозуміти – значить дозволити переходити цю межу кожен раз, коли міліцейське свавілля (навіть побори ДАІ на дорогах) дошкулятиме якійсь спільноті чи території. Ба, навіть, тепер і мирних акцій проти міліції побільшає.
Злочин у Врадіївці і процес його розслідування вже виявляє «гниль» системи. І ніхто в цій країні не повірить, що така міліція лише у Врадіївці. Звісно, міліціонерів - розбишак покарають за усією строгістю закону, місцевий райвідділ змінять. Однак що робити з українською міліцією, яка у Врадіївці конкретно «попалила себе». Що відповісти українцям, які через два роки стануть електоратом і вирішуватимуть долю цієї країни. Ресурсу на реформи – немає, ким реформувати – немає, плану реформ – немає. А робити щось таки треба.
То ж третім успіхом врадіївського бунту може стати суспільний запит до майбутніх кандидатів не на реформаторські гасла, а хоча б на якість реальні проекти змін хоча б у міліції. Нині спротив міліцейському свавіллю об’єднав Схід і Захід, але це і означає, що людей об’єднує бажання жити у цій країні безпечно. А забезпечити це якраз і повинні «обранці», томувідповіддю на загальнодержавну «врадіївку» вже не стануть лише обіцянки, а конкретні плани, терміни та етапи дій.
А згодом, уся країна ще може і спитати, чи виконано наобіцяне. І хтозна, чи після якоїсь резонансної події не спитають тоді у Києві так, як у Врадіївці. А може, народу сподобається саме так щораз розмовляти з корумпованою, егоїстичною та розбещеною владою?
