22 травня 1879 року народився Симон Петлюра – український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР. Голова Директорії УНР
Симон Петлюра народився 22 (10) травня 1879 р. у Полтаві. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1901 р. його виключили зі старшого 6-го класу семінарії за запрошення Петлюрою до семінарії, без дозволу дирекції, відомого композитора і громадського діяча Миколи Лисенка. З 1902 р. – розпочав журналістську діяльність.
У Службі зовнішньої розвідки України розсекретили документи про вбивство Петлюри
Рятуючись від арешту за революційну агітацію, у 1902 р. Петлюра виїхав на Кубань, де спочатку давав приватні уроки в Катеринодарі, а потім працював асистентом-дослідником в експедиції члена-кореспондента Російської Академії Наук Ф.А. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. У своєму помешканні Петлюра налагодив таємну друкарню, що випускала різні антиурядові листівки. Ця діяльність спричинилася до першого арешту його у грудні 1903 р. Повернувшись до Києва, включається у конспіративну роботу РУП, стає чільним діячем її національно-визвольної течії. Восени 1904 р. Петлюра змушений емігрувати до Львова, де працював співредактором рупівських часописів "Селянин" і "Праця".
Амністія 1905 р. дозволила Петлюрі повернутися до Києва, де він брав участь у ІІ з'їзді РУП. З розколом РУП на цьому з'їзді і створенням Української Соціал-Демократичної Робітничої партії (УСДРП) С. Петлюра став членом її Центрального Комітету. У січні 1906 р. за направленням ЦК УСДРП він виїхав до Петербурга, де редагував місячник УСДРП "Вільна Україна". У липні того ж року повертається до Києва, де працював секретарем редакції газети "Рада", згодом – у часописі "Україна", а з 1907 р. – у легальному часописі УСДРП "Слово".
4
У різних виданнях ним надруковано понад 125 статей, заміток, рецензій з обговоренням та аналізом важливих подій і явищ у житті тогочасної України.
У 1911 р. С. Петлюра переїхав до Москви. Там він з 1 січня 1912 р. до 1914 р. на громадських засадах редагував журнал "Украинская жизнь", що був єдиним українським (російськомовним) громадсько-політичним часописом у дореволюційній Росії. Під час Першої світової війни, на початку 1916 р., С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, що в числі інших товариств, де домінували українці, мав завдання допомагати постачанню армії. У квітні 1917 р. він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду Західного фронту. З'їзд створив Українську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру. Він був делегований для участі в роботі Національного Конгресу, що скликався Центральною Радою і проходив у Києві 6-8 квітня 1917 р.
Чекісти проводили антипетлюрівську кампанію у Європі
У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання у м. Київ. У листопаді 1918 р. обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. – головний отаман армії Української народної республіки. У лютому 1919 р. став головою Директорії УНР. У 1919 р. в уряді С. Петлюри було створено Міністерство європейських справ, яке очолив Абрам Ревутський. Міністерство займалося так званою єврейською автономією у межах України. З його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом – до Угорщини, Швейцарії. Через рік переїхав до Франції.
Опинився голова Директорії УНР в у столиці Франції 1924 року. Внаслідок поразок армії УНР у війні з червоноармійцями 1920-1921 рр. українські військовики були змушені перейти на територію Польщі, де потрапили до таборів для інтернованих. Після звільнення з таборів їм надавалося право на проживання у Польщі та сусідніх країнах. Головний отаман УНР С. Петлюра спочатку жив у Тарнові та Варшаві, згодом – у Франції. У Парижі С. Петлюра брав активну участь у громадсько-політичному житті України. Зокрема, займався консолідацією так званого Українського центру. Під його керівництвом виходив тижневик «Тризуб».
25 травня 1926 року на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель у Парижі Самуїл Шварцбард пострілами з револьвера вбив Головного отамана військ УНР, голову Директорії УНР Симона Петлюру. Шварцбард мотивував свій вчинок прагненням відімстити за нібито причетність С. Петлюри до вбивства його родини та антисемітську політику під час національно-визвольних змагань в Україні 1917-1922 рр.
Українці зібрали докази вбивства Петлюри чекістами
Убивство С. Петлюри пов’язують також з побоюванням більшовиків щодо відновлення українсько-польського союзу у боротьбі проти них.
4
Під час слідства у справі вбивства С. Петлюри, яке тривало понад рік, захисники С. Шварцбарда не висунули прямих доказів особистої причетності С. Петлюри до погромів євреїв. Українські еміґранти об’єдналися навколо вбивства провідника задля захисту честі С. Петлюри та українського народу в цілому. Кількість свідків у справі С. Петлюри сягала понад 30 осіб.
Убивцю Петлюри виправдали завдяки радянським спецслужбам
На суді було представлено понад 200 документів про намагання уряду Петлюри зупинити погроми єврейського населення. Проте суд присяжних департаменту Сена завдяки сприянню так званих Комітетів оборони та політичним обставинам виправдав вбивцю та присудив сплатити штраф у розмірі одного франка за забруднену бруківку.
