Слухай онлайн
Культура  |  Історія

18 січня - "Голодна кутя" або Другий Свят-вечір

Напередодні Водохреща - 18 січня за новим стилем - святкуємо «Голодну кутю» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря.
Фото Олена Ляхович, Гал-інфо

На вечерю подаються пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії і кутя та узвар.

По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і палицями б'ють знадвору в причільний кут, примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,
а узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
а ʺдідухʺ — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам'янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка: ʺБуло, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть. Як тілько попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожцівʺ.

Уже геть ввечері, як стемніє, виносять з хати ʺдідухаʺ, несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на ʺтеплий духʺ. Це — символічне палення зими, щоб ʺпокинути кожухʺ — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом'яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з ʺдідухаʺ і несуть на город — ʺщоб огірки родилиʺ.

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — ʺбезсмертникомʺ або сухими васильками — ʺщоб Бог милував від злої напастиʺ.

На західному Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях — ʺвід нечистої силиʺ.

Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: ʺДай Боже, і на той рік діждатисяʺ. Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий — в коморі, а третій — на дворі.
У місцевостях понад Дніпром — із лівого, і з правого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці — шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді — на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба — корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.

Що ж до пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з'їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з'їдає його, примовляючи: ʺДай, Боже, всього доброго нам і дітям нашимʺ.

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, ʺщоб хліб родивсяʺ. Чия ложка вночі ʺсама перевернетьсяʺ, той умре.

Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям — ʺщоб добре плодилисяʺ.
Вода, освячена в навечір'ї Богоявлення — ʺвечірня водаʺ — вважається святішою, ніж з Водохрещів, і вона ʺзглидлива на всяке лихоʺ.

Увечері, ще завидна, господиня світить лампу — ʺщоб кури неслисяʺ. В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: ʺТвої кури, мої яйцяʺ, кури не будуть нестися.

Традиція святкування Другого Свят-вечора на Галичині

В ряді західних регіонів України, зокрема, на Галичині ʺГолодна кутяʺ святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять ʺдідухаʺ на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:

ʺВіншую вас з щастям, здоров'ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ — поки нам Пан Бог назначив вік!ʺ

Перед вечерею батько ʺклячитьʺ — стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на Свят-Вечір.

Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — ʺде пес забреше, туди заміж піду!ʺ

В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижики тримала:
ʺА ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право — калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб'єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонитиʺ.

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку дивну і мало зрозумілу — ґазда виносив пригорщу вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим ʺна розплідʺ, а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від ʺусього злогоʺ.

Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків — приносити в жертву волів (ʺвиженемо рогача...ʺ).

У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?

Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
ʺПодай, Касуню,-білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
ʺРучки не даю, най си пливаюʺ.
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нев матенька, братенько, сестричка — і т. д.
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
ʺПодай, Касуню, білую ручку!ʺ
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила
З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано — ʺмусить ще на запічку кашу їстиʺ. А під вікном хлопці співають таку колядку:

Ой, на леді, на Йордані
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
 Рум'янеє личко мила,
До місяця говорила:
ʺОй, місяцю, місяченку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати — їдь, батеньку, біль збиратиʺ.
Батенько сі відмовляє:
 ʺЯ не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не кованіʺ.

Далі Орися звертається до матері, сестри, бра¬та — всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

Миленький сі не відмовляє:
ʺА я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йорданіʺ.

Окремі групи щедрівників ходять з ʺкозоюʺ. До ʺкозиʺ галичани приспівують:

ʺТанцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого...ʺ

Звичай ходити з ʺкозоюʺ тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

Розмова тварин

На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір, за старим народнім віруванням ʺтварини людською мовою говорятьʺ, але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.

В Галичині записано таке оповідання: ʺЧоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують — худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: ʺНам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтарʺ. А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той померʺ.

Подібне оповідання записане і на Київщині: ʺ... захотілось ото йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, — нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: ʺЧому не лежиш, навіщо ноги томиш?..ʺ А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: ʺЯк то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?...ʺ Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: ʺ...Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре.

В таких оповіданнях (їх є кілька) говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік. Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.

Томас Штернберґ у праці ʺДіялекти і фолкльорʺ подав таке оповідання про одну господиню з Бретанії: ʺМала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: ʺНу, надійшов час, коли ми маємо покинути свою господиню. Вона — стара скнара, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб'ють її, пограбувавшиʺ. — ʺЦе буде добрий вчинок!ʺ — відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбилиʺ.

В Англії є повір'я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому.

Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату ʺнавхрестʺ - хлібиною з хрестом зверху.

Взявши ʺпирігʺ,  господар підходить до стайні і говорить:
— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг!

Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині. Іноді, — як де ведеться, — господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: ʺВо Йордані крещающуся Тобі, Господиʺ.

В цей вечір виконуть усі ті обряди, що й на ʺбагату кутюʺ — кличуть морозу, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто як на Свят-Вечір.
Коли ʺкутю проженутьʺ, батько присмалює дітям чуби — ʺщоб вовка не боялися!ʺ Згадаймо приповідку: ʺНе бачив ти ще смаленого вовка!ʺ Ця приповідка стоїть у зв'язку з обрядом ʺсмалити чубиʺ в цей вечір. ʺТо так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятисяʺ. 

О. Воропай. "Звичаї нашого роду".

Джерело: Українські традиції

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ