У Росії побутує поширене переконання, що США (чи, ширше, Західний Світ) прагне будь-що її знищити, зупинити, завадити її розвиткові й зруйнувати. Для переважної більшості росіян таке твердження не потребує доведення. Це аксіома, що визначає їхнє уявлення про довколишній світ та місце Росії у ньому. Правда, однак, полягає у тому, що все якраз з точністю до навпаки.
Навіть тепер, коли Росія відверто паплюжить всі норми міжнародного права, думка про те, що, можливо, доцільно почати свідому й цілеспрямовану працю на її розпад (тобто, подальшу дезінтеграцію її федеративної структури) є маргінальною у Європі та США.
Справді, опісля сумного досвіду Першої світової війни, коли Німеччину було безжально принижено і в такий спосіб непрямо, але таки спровоковано до реваншу, Західний світ дійшов думки, що з переможеною стороною слід поводитись лагідно. Потрібно допомагати їй економічно, психологічно та політично, щоб переможена сторона, зрештою, вже незабаром не почувалась такою, і вже незабаром переможець та переможений почувались однаково добре. Так, зокрема, було вчинено щодо Західної Німеччини після Другої світової; так само було вчинено після розпаду СРСР щодо Росії, яку не тільки не добивали, але авансом нагородили певними економічними преференціями та політичною реабілітацією.
На жаль, Росія не оцінила цього авансу.
Річ у тім, що, не подолавши імперського спадку, Росія не здатна була зрозуміти, що Захід бажав їй добра і не прагнув приниження та поразки. Бо вона вже почувалась такою. Із її точки зору, самий розпад СРСР був її розпадом. Її поразкою. Це її тіло було пошматоване.
Ясна річ, вона прагла реваншу та відновлення тіла. Та на Заході вчасно цього не зрозуміли.
А, може, й справді?
В статті «Володимир Путін, Росія і демократія», котра кілька днів тому вийшла німецькою мовою на сайті EurActiv.de, відомий київський філософ Олексій Панич чи не уперше в публічній європейській дискусії відкрито поставив питання про свідоме сприяння подальшій дезінтеграції Російської Федерації.
«Вийшла німецькою моя стаття про Путіна, Росію та демократію. Основна теза статті полягає у тому, що путінська Росія досі є імперією, і через це не може не бути агресивною до сусідів, бо лише так вона може спробувати вберегти себе від подальшого розпаду. Отож, світу доведеться обирати, який ризик більший: миритися з Росією, якою вона є, чи свідомо сприяти подальшій дезінтеграції РФ, щоб усунути перманентне джерело її агресивності. Мені здається, що європейським читачам важливо познайомитися з такою постановкою питання», – написав він на своїй сторінці в фейсбук.
«Гал-інфо» зв’язалося із мислителем, щоби дізнатися, який вибір, із його точки зору, може зробити Західний світ, якщо все ж таки усвідомить, що саме означена постановка питання є доречною тоді, коли сусідуєш з імперією, що не перехворіла своєю імперськістю.
Пане Олексію, ви написали, що європейським читачам важливо познайомитися з такою постановкою питання. Це означає, що у такий спосіб питання в Європі іще не ставилося?
Я б сказав, що в такому наборі взаємопов’язаних тез я поставив питання, напевне, вперше. Принаймні прецедентів я не знаю, інакше б не писав. Але окремі думки, співзвучні моїм, подеколи вже лунали. Зокрема, деякі вітчизняні автори зазначали те, що в Росії неможлива демократія, бо демократизація щоразу приводить до її розпаду; але мені невідомо, хто висловлював таку думку на Заході. З іншого боку, те, що Росія досі є імперією, і це визначає її суть як держави, нещодавно зазначали деякі американські дослідники; але вони констатують цей факт і утримуються від суджень щодо оптимальної стратегії протидії імперським зазіханням Росії (крім хіба очевидного заклику надати Україні летальну зброю). Отже, подібні настрої з’являються, поодинокі інтелектуали їх по-різному висловлюють, але це не є думкою більшості.
Думка про те, що, можливо, Росію справді варто свідомо дезінтегрувати, дійсно є оригінальною, бо ж відомо, що після приниження Німеччини після Першої світової війни Захід старається простягати руку переможеним.
Так, але Росії простягнули руку, не дочекавшись, поки вона покається за імперську політику минулого, не вживши запобіжних заходів, щоб вона таку політику не вела й надалі. Але ж Російська Федерація в нинішніх кордонах досі зберігає єство тієї самої імперії. Вона все ще завелика. Але цього не зрозуміли вчасно.
То який вибір може, на вашу думку, зробити Західний світ?
Це питання не має сьогодні однозначної відповіді. Крім того, про такі рішення практично ніколи не повідомляють офіційно. Гадаю, різні гравці на Заході можуть у той чи інший критичний момент перейти від політики визнання Росії в її нинішніх кордонах до політики активної підтримки її дезінтеграції, не повідомляючи про це відкрито і навіть не узгоджуючи свою стратегію з іншими гравцями. Чи набуде це характеру загального тренду – побачимо; шанси на це зростають мірою зростання російської агресії стосовно сусідів. Важливо лише зрозуміти, що ця стратегія не є окремою «помилкою Путіна», а відбиває саму суть Російської імперії, якою РФ не може не бути, допоки тримається за свої теперішні кордони. У цьому сенсі, можна сказати, що агресію проти України, в кінцевому рахунку, зумовила не хибна політика Путіна, а політична географія РФ, адекватним продовженням якої якраз і є нинішня путінська політика.
Якщо рішення все-таки буде прийняте й мова йтиме про дезінтеграцію, то до яких меж, до яких розмірів?
Я не думаю, що Захід буде це робити активно, буде силоміць змушувати Росію розпастися. Думаю, що може статися, що в Росії рано чи пізно, внаслідок теперішніх санкцій і зіткнень, центр заслабне і втратить довіру населення настільки, що російські регіональні еліти зрозуміють, що перебувати подалі від цього центру їм безпечніше, ніж триматись поблизу. Досі було навпаки. Якщо цей перелом станеться, то почнеться рух регіональних еліт, який в загальних рисах повторить «змову» Єльцина, Кравчука і Шушкевича в Біловезькій Пущі проти СРСР. І тоді нинішня форма державної структури буде перетворена в кращому разі на якусь конфедерацію. Нехай це називається Союз народів Росії чи якось іще. Але будуть переглянуті стосунки центру і периферії так, що периферії здобудуть більше автономії аж до фактично державної самостійності. Захід може долучитися до цих процесів, прямо і непрямо граючи на боці регіональних еліт, заохочуючи їхні наміри, підтримуючи ідею «перезавантаження» структури Російської Федерації тощо. Але це лише один із можливих сценаріїв майбутнього, хоча сьогодні мені здається, що він і є ймовірним, і також, можливо, був би найкращим – тобто, пов’язаним з найменшими втратами та руйнаціями порівняно з іншими ймовірними сценаріями.
Розмову вів Сергій Стуканов.
Фото з volynpost.com
