7 липня виповнюється два роки, як не стало Левка Лук’яненка – відомого дисидента і правозахисника, співзасновника Української Гельсінської групи, народного депутата України багатьох скликань, співавтора Акту проголошення незалежності України, Героя України, лауреата Шевченківської премії, багаторічного голови Асоціації дослідників голодоморів.
Про це інформує УІНП у Facebook.
Усі ці звання та регалії можна було б замінити двома словами – Великий Українець. Бо саме Україною переймався Левко Григорович усе своє довге і непросте життя, за неї відсидів 27 років, в її майбутнє вірив.
Його доля могла скластися зовсім інакше. Пройшов війну (його 15-річним мобілізували наприкінці 1944-го), закінчив вечірню офіцерську школу, а тоді вступив на юридичний факультет престижного Московського університету. Радянська система таких любила. Але, переживши Голодомор, Левко Лук’яненко дуже тонко відчував брехливість цієї системи, де людське життя не важило нічого. І кинув їй виклик, створивши спочатку з однодумцями підпільну Українську робітничо-селянську спілку, а потім – увійшовши до Української Гельсінської групи. Наслідок – камера смертників, яка була замінена багаторічними таборами.
Тому була певна історична справедливість, що 24 серпня 1991 року саме в його руках опинився шкільний зошит, на сторінках якого були написані слова історичного «Акту проголошення незалежності України». Це був для нього найкращий подарунок на День народження.
Він став одним із творців української Незалежності і до останніх днів брав активну участь у її житті. Від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до бійців, готував мотиваційні матеріали. А частину своєї Шевченківської премії 2016 року він виділив на будівництво храму святителя Миколая Чудотворця у селі Хотів на Київщині.
«Ні в якому разі не зупиняйтеся! Не дозволяйте собі ніякого розчарування! Маєте розуміти, що наш шлях тільки розпочався», – таким було його життєве кредо. І досі для багатьох він лишається моральним орієнтиром.
