Сьогодні – 1 вересня, День знань. І якщо, раптом, ваша дитина без особливого ентузіазму ставиться до шкільної освіти, оперує аргументами на кшталт «там нудно», «мені воно ніколи не знадобиться», «можна глянути в Google» і таке інше. Просто дайте їй почитати цей текст.
Бо напередодні кореспондент Арміяinform мав нагоду поспілкуватися із вояками, які зараз боронять країну від російських окупантів. Та, між іншим, поцікавитись, чи допомагає шкільна наука у серйозній та корисній справі демілітаризації агресивних російських «ваньок». І в якому саме сегменті військової справи набуті за шкільною партою знання та навички знадобилися.
DIY «Вася» та інші «ніштяки»
І першим нашим співбесідником став офіцер одного з підрозділів Морської піхоти України старший лейтенант Влад Якушев. У цивільному житті він письменник, публіцист, громадський активіст та затятий прихильник детекторного пошуку.
– У школі мене точно не можна було назвати кращим учнем у класі. Хоча, скажу відверто, я по складу розуму – технар. Навіть ВНЗ згодом закінчив по інженерії. Ну а уміння гарно і цікаво складати слова в речення, а речення в читабельні тексти – то вже корисно набута навичка. А щодо школи та її внеску в армійську практику. То найбільш корисним шкільним уроком для мене виявився не «Початкова військова підготовка», а… урок праці.
На ПВП нам розповідав про армію огрядний підполковник, танкіст. І ми з колегами по класу ще жартували, що він викладає у школі тому, що в танк через люк вже не влізається.
Це зараз в YouTube можна знайти безліч відеоінструкцій, як з підручного мотлоху зробити якусь корисну річ. Але коли був школярем я, то провідником у світ «прямих рук» і рівно забитих цвяхів ставав викладач уроків праці. І нам пощастило. Бо у нас її викладав сивий поляк із золотими руками. Антон Тадейович Младніцький вчив нас робити різні речі із всякого непотребу. Як люблять казати з «посліду та патиків». До прикладу, з викинутих на Новий рік ялинок ми майстрували указки. З іржавих кришок до смітника – совки. Вручну, попередньо розрахувавши кількість витків та січення дроту, перемотували електричні двигунчики. Сколочували собачі буди зі старих сувілеватих дощок так, що виходило навіть гарно.
І саме це уміння «бачити» у мотлосі можливість практичного застосування, а потім і уміння перетворити це «щось» на корисну річ, згодом неабияк знадобилося у окопах. Бо сам за таким принципом довелося облаштовувати свій побут спочатку у АТО, а згодом вже й під час масштабної російсько-української війни: душ з іржавої виварки, обшивку бліндажа з старих дощок. Зрештою, за допомогою голки і нитки та старих шмат змайструвати манекена «Васю» так, щоб він виглядав натурально і на нього щоразу «куплявся» ворожий снайпер.
Щодо інших дисциплін. То серед них насправді не має другорядних. Особливо для військового. Вчіть, юнацтво, фізику та хімію. От вчить вас викладач фізики малювати електричну мережу із розмиканням. Не ігноруйте, розберіться як це все працює. Знаючи це можна і світло в бліндажі провести. А можна за допомогою вибухівки, дротів та батарейок таку схемку скрутити, що стовідсотково вдало «відмінусується» ворожа техніка разом з їхньою піхотою. Хімія – так само. Пам’ятаючи, що вам розповідав вчитель про властивості певних хімічних сполук, можна «оживити» старе дизельне паливо, чи самостійно зробити хімічні світильники, які ми використовуємо під час бойової роботи. Або зробити хімічну грілку, яка не дасть замерзнути рукам чи ногам.
І таких прикладів насправді тисячі. Ба, навіть, звичайна грамотність при написанні рапортів, доповідей чи зведень – надзвичайно важлива. Адже ґрунтовне та коректне донесення військовим власної думки, інформації чи спостережень впливає на хід виконання подальших завдань та життя бойових побратимів.
Тому, хочу подякувати усім, хто колись вчив мене. Бо ці знання, насправді – безцінні!
Історія, як «головний калібр» в перевиховані «вати»
Капітан Юрій Лелявський (Учасник АТО, вояк окремої десантно-штурмової бригади, пресофіцер)
– В шкільні роки ти, як губка воду, втягуєш в себе знання. Без стійкого переконання: знадобляться вони тобі, чи ні. І якщо ти багато читаєш – будь впевнений, що колись засвоєні тобою знання однозначно стануть у пригоді. По роду своєї армійської професії дуже часто доводиться комунікувати з місцевим населенням району бойових дій. Навіть не так – це невід’ємна частина роботи. І такі імпровізовані дискусії часом стають справжнім «полем бою» проти засилля «руського міра» та цілого оберемку «ватних» наративів, що гніздяться в головах людей, які тривалий час перебували під дією ворожої пропаганди. І от тоді, в черговий раз подумки знімаєш капелюха перед зусиллями своїх викладачів з історії, основ психології. Коли методично, доступно і поступово кожен «ватний» аргумент типу «а от по телевізору казали», ти «рубаєш» науково підтвердженою інформацією. З джерелами, фактами, зафіксованими у наукових працях прикладами і датами. Звісно, не до кожного опонента доходить. Але, принаймні, спонукає замислитись. Бо на відміну від російських загарбників, чи, прости Господи, «воєнів» з квазіреспублік, кожен з українських солдатів може дохідливо пояснити за що і чому ми воюємо з ворогом. І чому, власне, росія – наш давній ворог. Тішить те, що після 24 лютого залізобетонно впертої «вати» поменшало в рази.
Ну а суто в практичній десантній площині тепер з вдячністю згадую свого …викладача фізичного виховання. Якщо в школі бігати кроси здавалось такою-собі задачею. То зараз, будучи десантником, усі сумніви в тому, що тіло треба гартувати з юності – повністю розвіялися. Судіть самі: на передовій треба на собі постійно носити бронежилет, шолом, боєкомплект, як мінімум дві ручних гранати, автомат. А якщо марш чи переміщення, то треба ще на собі, чи в руках перти ящики з патронами, міни і тому подібне. Нещодавно був вихід за лінію фронту. Відмахали майже десять км в складі саперної групи. Несли міни «довгоносики» і ТМки (танкові міни – прим. авт.). Ставили їх у ворожому тилу та на шляхах слідування ворожої техніки. Окрім захисного спорядження та штатного боєкомплекту, вага мого наплічника тоді була кілограмів 25-30. Думав здохну і не витримаю тієї «мандрівки»: йшли по лісі, по пересічній місцевості, потім в гору по схилах. Але все норм – від групи не відстав, рюкзак з мінами дотягнув, потім ще їх і вкопував у твердий ґрунт, який прийшлось рубати сокирою, настільки там була жорстка земля.
In English please!
Вчи англійську – в житті знадобиться!І з цією тезою, яку можна було почути від батьків – сперечатися важко. Ба більше зараз, коли інтенсивність військової допомоги від партнерів з НАТО є стабільно високою. Так от, наш побратим, що робить смерть ворогам за допомогою запальних американських «іграшок» розповідає:
Англійська у війську, особливо в середовищі мобілізованих – приблизно як у анекдоті про середню температуру по лікарняній палаті. Комусь, як мені, до прикладу, пощастило з шкільною вчителькою. Пані Євгенія не лише навчила нас впевнено вимовляти фрази типу «London is the capital of Great Britain», але й не встидатися наживо спілкуватися із носіями мови. А це важливо. А от в когось вимовити «Май нейм із Вася» виходить з потугами. Так ось, коли ми отримували іноземну бойову техніку, освоювали програмне забезпечення та мануали до неї. Не в усіх однаково добре було дружити з англійською. Хоча, як солдати і як технарі, усі хлопці були добірні. Тому, аби цю ситуацію полегшити і пришвидшити, пробіглися ми ще із парою хлопців, що в школі англійську непогано «тягнули», і кольоровими стікерами з перекладом українською пообклеювали все, що треба покрутити, натиснути, або потягнути. Звісно, вийшло строкато і не зовсім по військовому «паралельно-перпендикулярно». Однак, це працювало. І інструктори, що нас навчали, ноу-хау оцінили.
Ну а моїй викладачці англійської та решті вчителів, що сіяли в мені розумне, добре та вічне хочу сказати Thank you for all your efforts! Ми обов’язково переможемо!
Знання, що не дадуть пропасти!
Це розповів львів’янин Іван Гаврилко. Учасник АТО, громадський активіст та вихованець Пласту. А нині – вояк-морпіх.
– Вчитися учитися – напевно це є головною перевагою хорошої школи та мудрих викладачів. У мене були якраз такі, у львівській 62-й середній школі. В моєму армійському наплічнику досі обов’язково лежить пару книг. Бо література – це те вікно, через яке ти бачиш світ. І наша класна керівниця пані Людмила Гаврущенко зробила так, аби ми це «вікно» тримали завжди широко прочиненим. А ще… на війні читання книг рятує від стресу і не дає банально з’їхати з котушок. Прямо і не скажу, який предмет з шкільної програми більше чи менше важливий у тій справі, що я зараз роблю.
У війську кожен в обов’язковому порядку вивчає тактичну медицину. Але чи зміг би я опанувати цю науку, не маючи попередньо бази у вигляді базових знань з основ людської анатомії. І, отримавши поранення, врятувати собі життя, вчасно і вірно наклавши турнікет?
А наука в Пласті, яка дала мені розуміння про навички комунікації та виживання у дикій природі. Відтак, будучи в оточенні у березні цього року, ми змогли вийти, орієнтуючись по зірках, бо інших засобів навігації застосувати було неможливо.
Черпайте знання з того джерела, яке зветься школою. І щирий уклін всім вчителям!
«Штурм ТЦК», або Армія – теж трішки школа
Особливо, якщо за зброю беруться вчителі. Сергій Хараху – викладач географії та предмету «Захист України» у одній з львівських гімназій. Фанатично віддана вчительській праці людина, яка мала, водночас, бронь від мобілізації. Але добровільно відмовився від броні задля можливості захищати країну у лавах війська. Нині – солдат-піхотинець
– Не буду вдаватися в подробиці того, як саме «штурмував» місцевий ТЦК та СП вдень 24 лютого. Довжелезні черги з добровольців пред військкоматами якнайкраще ілюстрували те, що Україну росіянам не здобути ніколи. Скажу лише, що вже 28 лютого, обмундирований та зібраний отримав перше призначення до підрозділу, де переважна більшість мобілізованих – без досвіду військової служби. А це згрубша до сотні осіб, яких треба вчити і тренувати, як кажуть «з нуля». А це початки вогневої підготовки, тактична медицина, військова топографія тощо. А я, між іншим, викладач профільного предмету – пропоную командирові свої послуги. Отримую згоду. І на нашій базі відкриваємо філію шкільного кабінету «Захист України». Вигрібаю з школи два десятки навчальних масогабаритних макети стрілецької зброї АК, М-4, М-16, Форт-221, СГД тощо. Згодом, для занять по так меду дістаю вже манекен для тренувань, знову ж таки через вчительську громаду. Потім – заняття з військової топографії і таке інше. Десь за місяць часу до нашого вишколу підключилися вж спеціально та фахово підготовлені інструктори. Ну а потім, нас стали розподіляти по новосформованим піхотним підрозділам. На службу в один з яких потрапив і я.
Армія – теж трішки школа. Бо тут треба уміти вчитися новому в стислі терміни. За військовою спеціальністю я – стрілець. Але вже в бойовому підрозділі опанував фах гранатометника. Так що тепер умію користуватися британським NLAW.
А ще, є у мене приємний фідбек від власних випускників. В паузах між навчанням і полігонами у перший місяць я перестрів своїх колишніх гімназистів, які також опинилися у війську. І хлопці розповідають, що проходили вишкіл на одному з полігонів. І кажуть, що наші уроки в гімназії були помічними. Мовляв, інструктор показує турнікети. Переважна більшість бачила їх зблизька вперше. А ви, пане вчителю, знайомили нас із сучасними засобами зупинки масової кровотечі. Та ще й з різними модифікаціями. Відтак, лише двоє з усього підрозділу з першого разу впорались із завданням. Обидвоє – мої учні. А це значить, що я все правильно робив, як педагог.
Цей навчальний рік дійсно буде особливим, адже декому просто немає де сісти за парту – школа розбита ворожими снарядами. На тимчасово окупованих територіях у школах, що не стали відстійниками для озброєних «ваньок» хазяйнують колаборанти, і тому навряд чи хтось із притомних батьків поведе туди свою дитину. Дехто, хто встиг врятуватися разом із батьками від обійм «руського міра» уперше піде до школи за кордоном, або в регіонах, які не зачепила масштабна збройна агресія рф.
У День знань ми хочемо побажати школярам сил і наснаги, бо вона знадобиться і у освітніх клопотах, і у справі подальшого відновлення країни після нашої Перемоги. І подякувати вчителям, які у цей непростий час закладатимуть в юних українців життєво важливі та необхідні для успішного життя знання. Крилатий латинський вислів промовляє «Patriae decori civibus educandis» – освічені громадяни є окрасою батьківщини. І завдяки школі ця теза стає реальністю.
Володимир Скоростецький
