Для багатьох областей України питання декомунізації питання не поставало так гостро, як після початку російсько-української війни та особливо після повномасштабного вторгнення. Натомість мешканці Львівщини начебто давно пережили і процес декомунізації, і прощання з радянським минулим. Утім, це не зовсім так.
В одній з колонок керівника проєктів громадянської мережі "Опора" Тараса Радя, написаній для порталу “Бомок", йдеться про те, що у Львівській області до сьогодні знаходиться ще близько півтори сотні пам’ятників та меморіалів, які встановленні у совєцький час для вшанування учасників так званої Великої вітчизняної війни.
“У цьому моменті варто зробити наголос на тому, що йдеться не про Другу світову війну, а лише ту її частину (котра в усьому світі має назву німецько-совєцька війна), яка видумана совєцькою пропагандою для виправдання своєї непричетності до її початку, а також формування міфу про саможертву та особливу роль Совєцького Союзу [читати росіян] у перемозі над нацизмом”, – зазначає Тарас Радь.
Для українців надзвичайно важливо усвідомити суть цієї ідеологеми та міфологізації, аби завершити етап декомунізації, що є частиною масштабного процесу деколонізації – уявлення про себе, свою країну, народ, культуру, мову як частини чогось більшого, а саме чужої держави, влади, ідеї, які визначають те, як ви живете та мислите.
Для того, аби провести декомунізацію громадяни мають здійснити внутрішню деконструкцію та зовнішній демонтаж. На думку автора, варто передусім почати з деконструкції ідеї – переосмислення ролі та значення символів та смислів, які ми успадкували від окупаційного тоталітарного режиму. Це роботу, яку потрібно проробити на рівні власної свідомості та мислення мешканців громади.
“Йдеться про те, щоб зрозуміти час, мету та значення появи пам’ятників та інших місць вшанування совєцької доби. Якщо пояснити наочніше, то вони є не просто об’єктами міського ландшафту, естетики та краси (хоч і анахронічними), а їхня поява зумовлена виключно ідеологічною метою просування комуністичною владою уявлень про єдиний совєцький народ, який завдяки спільним зусиллям здобув так звану “велику перемогу”.
Така сакралізація "культу смерті" мала на меті консолідувати строкату структуру совєцьких громадян довкола влади. Разом з тим було винайдено нову традицію покладання квітів, вінків, проведення мітингів та парадів біля цих місць пам’яті з нагоди червоних дат календаря.
Цей спадок продовжує зберігатись не тому, що має велику кількість прихильників у громаді, а тому, що у мешканців не має достатніх аргументів для самих себе на користь їхнього демонтажу, переконаний колумніст.
"Через цю невизначеність пам’ятники та меморіали совєцьким солдатам десятиліттями перебувають у законсервованому вигляді у центрі містечок та сіл Львівської області як сірі примари минулої епохи. Десь вони через занедбаність занепадають самі по собі, проте у багатьох випадках отримують "нове життя" у результаті намагання їх "українізувати" або "сакралізувати".
Йдеться про випадки, коли на місці відбитої червоної зірки з’являється тризуб, синьо-жовті стрічки або інша національна символіка, колись пурпуровий червоний пам’ятник перемальовують у синьо-жовтий, монумент, бордюри та дерева навколо щороку малюють білою фарбою або вапном, а біля пам’ятника час від часу запалюють свічки та лампадки у ритуальних цілях.
Усвідомлення мешканцями громад колоніальної суті совєцьких пам’ятників та меморіалів відкриває шлях до завершального етапу декомунізації – їхнього демонтажу. Після того, як вони звільняться з полону совєцького міфу про сакральність місць пам’яті Другої світової війни та перестануть дивитись на демонтаж як на варварство, зникнуть будь-які світоглядні, моральні та політичні застереження для декомунізації публічного простору.
"Наявність інвентаризації об’єктів, які підлягають декомунізації зробить цей процес ефективнішим. Розуміння кількості, змісту та історії пам’ятників, які підлягають демонтажу дозволяє зробити це юридично правильно. При цьому робити це потрібно системно, а не половинчасто, коли процес завершується на основному та найбільш резонансному об’єкті, тоді як в громаді водночас ще залишаються інші менш приглядні об’єкти, які на думку когось в громаді "вони нікому не заважають", – додає Тарас Радь.
У випадку, якщо совєцький пам’ятник, меморіал чи інший об’єкт має художню цінність, то його варто зберегти як "свідка епохи" совєцької окупації в місцевому краєзнавчому або державному історичному музеї. А ще краще передати у спеціальну музейну установу історії тоталітарних режимів, до прикладу, на базі Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія терору" або шляхом створення абсолютно нового музею просто неба десь у Львівській області, про приватну ініціативу чого йдуть розмови у мистецькому середовищі.
Натомість ті совєцькі пам’ятники, які не мають жодної цінності, а таких переважна більшість, можна утилізувати на смітник історії без жодних докорів сумління.
Найбільшою проблемою процесу декомунізації, за словами Радя, є іменні й безіменні поховання і братські могили солдатів совєцької армії на місцях встановлення пам’ятників та меморіалів. Згідно українського законодавства вони потребують проведення процесу ексгумація та перепоховання на місцевому цвинтарі. Дуже часто там поховані не солдати Червоної армії, а працівники совєцьких каральних органів, які загинули у боротьбі з українським підпіллям і вчиняли злочини проти цивільного населення. З однієї сторони, це потребує часто значних для малих територіальних громад фінансових витрат для проведення процесу перепоховання, а з іншої, ускладнюється запереченням їхніх родичів, які продовжують проживати у цій громаді.
Шлях від деконструкції совєцького міфу до демонтажу пам’ятника це світоглядний шлях від колоніального минулого до самостійного майбутнього України. Чим швидше вдасться завершити процес декомунізації у своїх громадах та головах, тим швидше громадські простори наших міст, містечок та сіл отримають можливість для розвитку – економічного, культурного, просторового. Не самі по собі, а завдяки новим можливостям нового мислення.
