7 липня 1933 року, після ранкового засідання політбюро ЦК КП(б)У, на якому від Миколи Скрипника вкотре вимагали «справжнього» покаяння за допущені «помилки» у здійсненні національної політики, він покінчив життя самогубством.
Про це інформує Цей день в історії.
Один із провідних більшовиків, який брав активну участь у Жовтневому перевороті, Микола Скрипник за наполяганням Володимира Леніна був відряджений до України після проголошення радянської УНР. Там він був призначений народним секретарем у справах праці, а вже з березня 1918 року — головою Народного секретаріату (уряду). Як на цій посаді, так і на інших, які він обіймав протягом наступних років (очолював наркомати держконтролю, внутрішніх справ, юстиції, освіти, обіймав посаду Генерального прокурора УСРР) Микола Скрипник стояв на сторожі українських інтересів і перетворився на символ лояльної до українців національної політики більшовиків. Найбільшого впливу йому вдалося досягти на посаді Наркома освіти, яку він займав з лютого 1927-го по лютий 1933 року.
Здійснювана під керівництвом Скрипника політика українізації мала значні успіхи. Навіть після початку репресій проти української інтелігенції, старт яким дала «справа СВУ», йому вдалося не лише не згорнути, а навіть посилити українізаційні процеси. «Скрипниківська українізація» певною мірою послабила спротив колективізації та іншим заходам більшовицької влади, однак ліквідувати його не могла — Україна й далі залишалась головним осередком спротиву розпочатому у 1929 році другому комуністичному штурму. Мало того, сама по собі така українізація виходила за відведені їй Кремлем межі, оскільки не стільки формувала лояльність українців до більшовицького уряду, скільки стверджувала окремішність українського народу.
Наприкінці лютого Скрипника було знято з посади Наркома освіти і з цього часу національно-культурне будівництво в Україні, яке раніше ставили у приклад іншим радянським республікам, стало об'єктом посиленого «очищення» та пошуку винних за катастрофу на селі.
Незважаючи на усі звинувачення, змусити Скрипника до визнання принципової неправильності здійснюваного ним курсу повною мірою не вдалося: хоча він й відзначав, що у його роботі було чимало недоліків, проте принципів своїх не зрадив. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа та всі документи, які Скрипник подавав на розгляд керівництва КП(б)У, не задовольняли Постишева, котрий потрібного «зізнання» отримати так і не зміг.
3 липня 1933 року, отримавши третього такого листа Скрипника та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У ухвалили рішення про проведення 7 липня широкого зібрання харківського активу, на якому мав виступити секретар (з лютого 1933) ЦК КП(б)У Микола Попов з доповіддю «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». Очікувався також виступ Скрипника з покаянням, лист-статтю якого збиралися опублікувати саме до цих зборів. Оскільки наступного дня виявилося, що нове «зізнання» не задовольняє Постишева, то 5 липня політбюро останній раз запропонувало Скрипнику усе-таки написати листа. При цьому у постанові зазначалося, що в основі такого зізнання «мають бути положення, висунуті тов. Постишевим». Водночас було наголошено, що зібрання харківського активу відбудеться у будь-якому разі.
6 липня «Вісті ВУЦВК» опублікували статтю Панаса Любченка, у якій відверто наголошувалося на тому, що саме Скрипник відповідальний за «куркульський український націоналістичний» саботаж у мовознавстві, літературі та історичній науці. Саме такого роду визнання колеги по політбюро ЦК КП(б)У, членом якого ще залишався Микола Скрипник, очікували від нього. Але після того, як вранці 7 липня 1933 року на засіданні політбюро його члени в черговий раз накинулися на Скрипника, вимагаючи покаяння, він зрозумів, що вже нічого змінити не можна і після засідання покінчив життя самогубством. За спогадами першого ректора відновленого Харківського університету Якова Блудова, помираючи на руках Косіора, він просив вибачення тільки за цю — справжню — свою помилку.
Цей акт ознаменував собою цілковитий крах проукраїнської національної політики більшовиків, символом якої і був Микола Скрипник на усіх своїх посадах в Україні з 1918 року. Самогубство Скрипника зірвало наміри Кремля влаштувати показове цькування колишнього наркома освіти на найближчому пленумі ЦК КП(б)У, що передбачало також визнання Скрипником власних помилок. Однак загалом воно не змінило впровадження нового курсу більшовицької національної політики, хоч і у певний спосіб загальмувало його.
