Олена, Віра, Олександра, Надія, Олеся приїхали до Львова після повномасштабного вторгнення. Ще одна Надія уже кілька років мешкала у Львові. Усі вони після 24-го лютого вирішили стати українськомовними.
З квітня жінки відвідують мовний клуб, що приймає учнів в URBAN бібліотеці за адресою вул. Устияновича, 4. Метою клубу є допомога в адаптації серед українськомовного населення, реалізація себе і своїх прав. Як розповідає керівниця клубу Феодосія Колесник, передумови вивчати українську у всіх схожі, але різна мета. Згідно з опитуванням, яке провела ГО “Освітньо-європейський центр Феодосії Колесник”, після переїзду на західні території російськомовним почали робити зауваження в громадських місцях, їм важче знайти роботу і адаптуватися в новому середовищі.
Журналістка Гал-інфо побувала на занятті мовного клубу та поспілкувалося з жінками про їхнє рішення перейти на українську та про передумови до цього.
“Мені для себе неприємно те, що я розмовляю тут російською”
Віра у підлітковому віці з батьками переїхала в Мелітополь. У той час батьки написали заяву з відмовою вивчати українську мову як факультатив у школі. Багато місцевих українців, які там жили, також писали такі заяви, зазначає жінка.
Бажання вивчати українську у Віри з’явилось ще в 2014 році після агресії з боку рф. Але за буденними справами вона не змогла знайти репетитора, який би навчив української граматики й мовлення. Про це шкодує, але сьогодні відвідує курси у Львові.
“Чоловік українськомовний, бо все своє дитинство проводив на заході у бабусі з дідусем. Удома з чоловіком ми спілкувалися російською, і він хотів, щоб я сама перейшла (на українську - ред.)”, – розповідає жінка.
Чоловіка пані Віри забрали на фронт, а вона ще півтора місяця прожила в окупації. З кожним днем ставало дедалі страшніше. Жінка застала дні, коли на вулицях масово стояли російські солдати – рускі, буряти, чеченці.
З перших днів, коли прийшла окупаційна влада, з'явилось бажання більше говорити українською, до прикладу, на роботі.
Діти пані Віри з Харкова виїхали до Львова, і жінка разом з похилою мамою теж вирішила евакуюватися.
“Коли приїхала, побачила на львівському вокзалі купу людей, зовсім не туристів. Тоді зрозуміла, що я не просто свідок, а й учасник”, – ділиться Віра.
Жінка не відчуває негативу від людей через те, що вона спілкується російською. Але сама намагається розмовляти українською за власним рішенням.
“Мені для себе неприємно те, що я розмовляю російською тут. Я намагаюсь перейти, але дуже складно. У побуті переходжу знову на російську, бо соромно вимовити неправильно”.
“Ми просто всі жили, ми всі були совєцкими й це був наш вибір”
Я почала читати українською в 2014 році, і всі ці вісім років я читала все лише українською. Проте спілкуватися мені не було з ким, хіба що з парафіянкою з нашої церкви, яка переїхала до нас з Волині, – розповідає свою історію переходу на українську харків’янка Олена.
Жінка весь час працювала в приватній компанії, тому не було необхідності вести документацію українською на відміну від сестри, яка працювала в держструктурі.
Війна застала Олену зі сім’єю в Харкові. У четвер і в п'ятницю було чутно постріли, вибухи і потрібно було думати куди бігти. Підвалу ніякого не було.
“Я до цього читала «Доцю» Тамари Горіха Зерня, і знала на що вони здатні. Тепер соромно, але на початку з’являлася думка, що місто могли здати”, – ділиться жінка.
Зять Олени якраз був у відрядженні тут, у Львові, зателефонував тещі, що забирає свою сім’ю і запропонував їй виїхати з міста.
Жінка якийсь час жила в будинку, де мешкають викладачі й професори із Львівської політехніки. Розповідає, що під час тривог, коли всі спускались у бомбосховище, Олена наважилась заговорити своєю “поганою мовою” з викладачкою української: “Мені пропонували висловлюватись російською, але я твердо заперечила”.
“Вдома спілкуємось російською, але коли хтось приходить з вулиці, то ще кілька хвилин спілкуємося українською і ділимося тим де були, що бачили”, – каже жінка.
Що стосується клубу, це місце для пані Олени важливе тим, що тут можна спілкуватися, опановувати українську культуру.
“Це не для побуту ми вивчаємо українську, це для життя. Кожен українець прийняв самостійне рішення”
Зі слів жінки, увесь її рідний Харків, який бомблять і вдень, і вночі, він не просто російськомовний, він ще не український: “Для того, щоб вивчати українську мову треба сказати: я — українка! А там (у Харкові – ред.) ми просто всі жили, ми всі були совєцкими й це був наш вибір”.
Пані Олена переконана, що настав час змінювати цінності, що вона і робить:
“Якщо я говорю, що більше не радянська, більше не російськомовна, усе це більше не моє, – тоді хто я? Я — українка, я вивчаю мову й історію, і це моя частинка фронту”.
“Крім вивчення мови, особисто займаюсь видобуванням лайна”
Якби не ці події, я навіть не знаю, що б могло запустити такий механізм. Там навіть не уявляють що вони зробили для нашої культури та українізації, – каже пані Надія, яка уже кілька місяців мешкає у Львові.
Коли жінка з Харкова їхала до Львова, то переймалася за людей, які її приймуть і за їхнє ставлення до неї та її мови. Натомість все перевернулося на 180° від її очікувань.
“У Харкові казали, що ми російськомовні українці. І важко ідентифікувати, коли рідні не були українцями, немає тієї історії національної. Мої діти також ходили в російськомовну школу, і застали розповіді про дівчинку, яка поїхала на захід, і її замордували міфічні бандерівці. Зараз я, крім вивчення мови, особисто займаюсь видобуванням лайна”, – каже Надія.
Харків’янка пояснює, що після всього, що українці пережили і переживають, йде потужний перегляд цінностей. Співрозмовниця підписалася на багато українськомовних каналів: Палає, Рагулівна зокрема.
“Ведуча Таня Микитенко (з каналу Рагулівна – ред.) каже: “Мені батько читав поезію Шевченка, вірші українських дитячих авторів”. Мені моя мама, щоб заспокоїти, читала “Дядю Стьопу”. Тобто два різних світи. І це дуже складно сприймати й розуміти, коли тобі 50+. Треба змінювати погляди”, – розповідає жінка.
Надія хоче вивчати письмову мову, оскільки та потрібна їй для роботи. Українська мова для жінки почалась зі Львова, а не в рідному місті.
“Що я можу сказати про Харків? Там потрібна велика програма, яка б могла надати людям з Харківської області можливість відвідувати Львівську. Тому, що для мене українська мова у Львові стала тією мовою, якою я захотіла розмовляти. У школі як дитина військових я вивчала лише українську літературу, і це був вчитель української у Криму”.
“Чомусь люди навішували стереотипи, що українське недосконале, не самодостатнє”
“Колись я чула історії з розряду: приїдеш у Львів – з'їдять бандерівці, там будуть цькувати. Так мій батько залякував мене, – каже Олександра і продовжує. – Я йому пропонувала поїхали на Волинь до наших родичів. Тоді мені було 15-16 років, а я не знала, хто ці люди. Та він мені казав типу: Саша, а ти українську знаєш, щоб туди їхати? Ти не доїдеш до тієї Волині. У тебе пересадка у Львові до Ковеля”.
Жінка ділиться, що це виглядало так ніби Галичина, Волинь й інші західні території – це інша держава, а українська, якою там спілкується більшість населення, має недосконалості. У такому світі меншовартісних ілюзій дівчина жила до моменту вступу в університет.
“Українська у мене в принципі непогана. Я її вивчала у школі, в обох університетах. Читала подекуди українськомовні книги, новини, але чомусь люди навішували стереотипи, що українське недосконале, не самодостатнє”, – розповідає Саша.
Останні пів року Олександра зі сім’єю мешкала в Ірпені, до того в Києві. У Київ жінка переїхала з півдня країни.
“Південь для мене рідний, бо там я прожила до 25 років. Для мене Херсонщина, Одещина, Миколаївщина — це рідний край, де я зростала, проводила своє дитинство й канікули. Усі мої друзі, близькі, які там, – з усіма ними я спілкуюсь російською. Ніхто з них не перейшов на українську. Навіть у листуваннях у менеджерах”, – зауважує дівчина.
У мовному клубі жінка через цікавість. Їй подобається формат без оцінок, навчання побудоване на інтересі та без заборон. Олександра розповідає, що її син спілкується українською, відвідує арттабір, майстеркласи і має українськомовного кумира серед тренерів.
“У мене діти – українці, і я до них відношу і себе”
Надія родом з Ташкенту, але вже багато років живе у Львові. Тут вона вийшла заміж та народила дітей. Але наважитись перейти на українську мову змогла лише нещодавно.
“Я відвідую ще одні курси, і бабуся там каже, що українською не може, а російською не хоче. У мене приблизно так само”, – додає жінка.
За словами Надії, мову вона вчить за покликом душі, а також з допомогою своїх дочок, які спілкуються українською.
“У мене діти українськомовні, тому мені взагалі легше. Я не соромлюсь, і вони мене виправляють. Я стала читати, і мені допомагає те, що я почала думати українською”.
Українськомовні подруги були здивовані чути від Надії українську мову, але підтримали її рішення.
“У мене діти українці, і я до них відношу і себе. Коли я перейшла на українську, у мене з’явився ще один зі сенсів життя”, – пояснює Надія.
“Розмовляти можна як завгодно, але якщо я знаходжусь тут, то треба знати мову”
Алеся, білоруска з Харкова, яка з березня мешкає у Львові. За фахом жінка психологиня й психотерапевтка, тому її допомога стала дуже доречною для дітей та дорослих з-поміж ВПО у Львові.
Жінка родом зі Севастополя, де ніколи не вивчала української. Пізніше у Харкові українська мова була потрібна лише для заповнення бухгалтерської документації, а зустрічі фахівчиня здійснювала російською. Співрозмовниця ідентифікує себе як білоруска, що належить до білоруської діаспори у Харкові, де на початку з однодумцями знімали звернення до співвітчизників “не йти війною на своїх”.
Алеся відвідує розмовний клуб з метою вивчити мову та працювати за фахом: “Звісно, є люди, які негативно ставляться до того, що спілкуєшся російською, є - нейтральні. Розмовляти можна як завгодно, але якщо я знаходжусь тут, то треба знати мову”.
Це перший клуб, на який білоруска хоче приходити: “Нема бар'єрів осуду чи внутрішніх бар'єрів. Ти можеш говорити українською так, як вдається”.
Українізація нині й після перемоги
На думку жінок, які розповіли свої історії, в українців зараз і надалі процес переходу на українську відбуватиметься швидше і з розумінням важливості. Вони також вважають себе популяризаторками української мови, культури, якою зможуть ділитися з іншими.
Викладачка курсу Феодосія Колесник наголошує, що питання мови на часі, українцям потрібно з цим працювати: допомагати людям переходити на українську, але не як іноземцям, які лише опановують мову, а як тим, хто відчуває себе українцями.
“Мовна підтримка на сьогодні – це абсолютна підтримка. Ми всі, українці, відчули любов до мови”, – додає філологиня.
У вересні розпочнуться курси з розмовної мови, організаторами яких є освітньо-європейський центр Феодосії Колесник. До слова, про роботу мовного клубу Гал-інфо писало раніше.
