Сталінська індустріалізація, запроваджена наприкінці 1920-х років, потребувала значних ресурсів, як матеріальних, так і людських, а також можливості впливу на ці ресурси. Щоб взяти під контроль міграцію до міст і підприємств, яка з розгортанням індустріалізації та колективізації значно зросла, 27 грудня 1932 року постановою ЦВК і РНК СРСР №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів» була введена єдина система паспортів на всій території СРСР. 31 грудня 1932 року аналогічну постанову було прийнято і в УРСР. Нові паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження).
До цього на території СРСР потреба в паспортах виникала лише у випадку виїзду за кордон. Роль внутрішнього паспорта могли виконувати запроваджені ще в червні 1919 року обов'язкові для працюючих трудові книжки, які були засобом прикріплення робітників до робочого місця й давали право на отримання продовольчих карток. Окрім прізвища, імені та по батькові, дати народження, у цих документах записувалися назва й адреса профспілки, до якої належав власник.
У 1923 році на зміну трудовим книжкам прийшли посвідчення особи, які видавалися терміном на три роки і не були обов'язковими. Вони містили такі відомості: прізвище, ім'я, по батькові власника; рік, місяць і число народження; місце постійного проживання; рід занять (основна професія); інформацію про військове зобов’язання і проходження військової служби; родинний стан, перелік неповнолітніх дітей на утриманні.
Отримати паспорт селянам було практично неможливо - таких могли бути одиниці на село
Запровадження єдиної паспортної системи стало черговим кроком тоталітарної системи в закріпаченні селянства, адже нові паспорти видавалися тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах. А от колгоспникам видача паспортів не передбачалася, що перетворювало їх на «радянських кріпаків». Відсутність паспортів у часи Голодомору прирекла на голодну смерть мільйони селян, не спроможних виїхати за межі населених пунктів.
Також нова паспортна система посилила репресії проти кобзарів та інших, на думку режиму, «непрацюючих антисуспільних елементів», а також обмежила свободу пересування самих робітників. Кожен, хто бажав виїхати на заробітки в іншу місцевість, мав подати заяву в міліцію, отримати паспорт і прописатися в домоуправлінні по місцю прибуття протягом 24 годин після приїзду. Якщо це не було здійснено вчасно, винуватцю загрожував штраф у розмірі 100 рублів. Повторне порушення встановлених правил загрожувало позбавленням волі на строк до 3-х років.
В радянських паспортах обов'язковою відміткою був соціальний стан власника
Паспортизація населення відбувалася в кілька етапів. Спочатку документи отримали робітники Харкова, Києва, Одеси, Сталіно (Донецька), Дніпропетровська (Дніпра) та прилеглих місцевостей. Навколо Харкова (а з 1934 року, коли столицю перенесли до Києва – навколо Києва) запроваджувалася 30-кілометрова зона, в межах якої заборонялося проживання «социально-опасных элементов» – політичних засланців, колишніх в’язнів тощо.
Від серпня 1936 року в паспорті стали робити відмітки щодо судимості власника та ін. обмежувальні записи. «Неблагонадійних» громадян «маркували» завдяки системі шифрів паспорта, який мав дволітерну серію та числовий номер. Цей шифр давав можливість дізнатися не лише про те, що власник документа перебував у таборі, а й причину його ув'язнення (політична, економічна чи кримінальна стаття). У 1937 році в паспорти почали вклеювати фото.
Такі паспорти проіснували до 1974 року
У такому вигляді з певними змінами та послабленнями (наприклад, голови сільрад отримали право видавати паспорти дітям колгоспників, які збиралися вступати до вишів, хоча робили це досить неохоче або за великий хабар) ця паспортна система проіснувала до 1974 року, коли було прийняте нове Положення про паспортну систему в СРСР. Лише тоді право мати паспорт поширилося на всіх без винятку колгоспників. Дія нового паспорта не обмежувалася жодним терміном. У документі скоротилася кількість граф, що містили відомості про особу громадянина за рахунок виключення даних про соціальний стан, прийом на роботу і звільнення.
Утім, реальна паспортизація населення розпочалася лише в січні 1976 року і завершилася в грудні 1981-го. Тоді ж колгоспникам почали виплачувати пенсію.
