23 жовтня 1864 року царським указом ліквідовано Азовське козацьке військо, козаків переведено до селянського стану. 1866-го канцелярія війська припинила існування, а регалії та зброю передано Кубанському козацькому війську.
Після ліквідації Запорізької Січі 1775-го, частина козаків на човнах Дніпром та Чорним морем відправились за Дунай. Отримали дозвіл турецького уряду на поселення. І створили Задунайську Січ, присягнувши османському султанові. За легендою, коли козаки складали присягу, то насипали у чоботи землю, привезену з собою з України і вимовляли: «На чиїй землі стоїмо, тій і будемо служити». Зберегли устрій Запорізької Січі.
На початку ХІХ ст. Задунайська Січ стала вагомою політичною та військовою потугою, відтак російський уряд намагався перетягти козаків на свій бік. 1828-го почалась російсько-турецька війна. Всупереч наказу султана Махмеда ІІ останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а почав переговори з російським командуванням. Колишнім запорожцям пообіцяли повернути їхні права та вольності. У травні 1828-го Кіш, а також ті козаки, які жили по селах, разом із жінками та дітьми, вирушили з насиджених місць. Під Ізмаїлом понад 1000 задунайських козаків на чолі з Йосипом Гладким перейшли разом зі своїми човнами на бік російських військ.
Для вихідців із Задунайської Січі було виділено землі на узбережжі Азовського моря від Маріуполя до Бердянська. Названо їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначено наказним отаманом.
Обіцяних давніх вольностей їм не повернули. Тому азовські козаки почали втікати знову за Дунай та на Кубань. Нарікаючи, що їх «на мужиків та москалів перетворили», змушуючи брати участь у військових походах російської армії. «Занапастив козацтво, одурив нас! – казали вони Гладкому, якому вже не довіряли», – писав дослідник козаччини Ф. Кондратович у книзі «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам», що вийшла 1883-го.
Підготувала Наталя Слобожаніна, УІНП.
