Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн
Культура  |  Волинь

Галицьке весілля: як одружувалися наші прабабусі і прадідусі

А що ж скажуть люди?

Це не лише особиста справа наречених — так здавна сприймали весілля в Галичині. Тому молодятам доводилося створювати нову родину під пильним наглядом не лише батьків та родичів, а й цілої громади. Потрібно було не лише ретельно підбирати пару, а й робити це вчасно, бо пізній шлюб міг викликати неабиякий осуд та зневагу від односельців. Під час запросин, які нарізно робили молодий і молода, благословення на шлюб просили у всіх мешканців села. А сам процес весільного святкування був настільки важливим, що шлюб із церковним вінчанням, але без дотримання обрядовості вважався недійсним!

Весілля Дмитра Гаврищука та Анастасії Павлюк, смт. Печеніжин Коломийського р-ну Станіславської обл., 1950-ті рр. Зліва направо сидять: Євдокія Павлюк, молодята, Марія Сметанюк. Стоять у другому ряді: Євдокія Гриньків, Марія Сметанюк, Гаврищук (дружба, ім’я невідоме), Олена Пнівчук, Юрій Козьменко, Марія Василишин. Фото - Локальна Історія.

Хліб — весіллю голова

Одним із головних атрибутів традиційного весілля було обрядове печиво — коровай, приготування і прикрашання якого перетворювалося на грандіозну церемонію. Випікати весільний хліб запрошували коровайниць — одружених жінок, які були щасливими у сімейному житті. Щоб молоді прожили свій вік дружно у парі, господинь зазвичай мала бути парна кількість: їх зв’язували рушником — і усю роботу вони повинні були виконувати разом. Розпочинали ж вчиняти тісто після дозволу старости та благословення матері. А весільне печиво у формі калачів, шишок та гусок було потрібне не лише для частування, а й для обміну між родинами — так воно ставало символом поріднення двох родів.

Весілля в с. Вербіж Коломийського р-ну Станіславської обл., 1950-ті рр. Фото - Локальна Історія.

Яйце крізь пазуху

Напередодні шлюбу молодій розплітали косу — це означало перехід її у статус одруженої жінки. Для цього ритуалу, приміром, на Львівщині стелили на долівці біле полотно, ставили на нього хлібну діжу, зверху клали подушку, на яку сідала молода. А тоді брат чи хрещений батько розплітав їй косу під супровід тужливих пісень. Після цього нареченій одягали вінок та тричі її благословляли.

Весілля в с. Попівці Бродівського п-ту Львівського в-ва, 1939 р. Наречені Терентій Ксьондзик, Надія Ксьондзик. Фото - Локальна Історія.

У Галичині мати, виряджаючи і благословляючи дочку до шлюбу, “просилювала” їй крізь пазуху куряче яйце, “щоб легко діти родила”. Нареченій за пазуху клали окраєць хліба із цукром: молоді, виходячи з церкви, мали його з’їсти, “аби їм було солодко і не вбого”. До речі, шлюбну церемонію зазвичай проводили лише в неділю, і тільки з кінця ХІХ століття почали практикувати вінчання і в інші дні.

Особливої уваги у весільних дійствах надавали барвистому одягу молодих. А чим більше було разків намиста, тим заможнішою вважалася наречена.

Переступаючи через стіл

У деяких місцевостях Галичини теща зустрічала зятя біля входу в хату у вивернутому кожусі, чоловічій шапці, з хлібом-сіллю, а подекуди і з дерев’яною ложкою (“варехою”), якою намагалася вдарити парубка по чолі, аби у майбутньому дружина ним керувала. Молодий, уникаючи удару, вихоплював ложку й перекидав її через хату. І це лише один зі способів розпочати чи не найголовніший обряд на весіллі, який називався “посад” — спільне сидіння молодих.

Весілля у с. Розвадів Жидачівського п-ту Станіславівського в-ва, 1920-ті рр. Фото - Локальна Історія.

На Бойківщині наречена, щоб “обманути” злих духів йшла до столу по білому полотну, а потім переступала через стіл і сідала на “посад”. Щоб примоститися біля нареченої, молодий (а частіше його боярин і дружко) відвойовував місце біля неї в її брата, який “захищав” її, розмахуючи палицею. Після частування ділили коровай та пов’язували наречену хусткою.

Ніч у “коморі”

Виряджали наречену “продаючи” молодому подушки та збираючи скриню-посаг. Пізно ввечері молоду проводили до дому чоловіка, де після вручення подарунків, молодих відводили на шлюбну постіль. Новоспеченому подружжю стелили переважно у коморі на необмолочених снопах жита або пшениці.

Весілля Степана і Стефанії Борняк, с. Репехів, дистрикт Галичина, 1942-1943 рр. Фото - Локальна Історія.

До речі про сам звичай під назвою “комора” (привселюдна перевірка нареченої на цноту з огляданням її сорочки або постелі з “доказом”), який був притаманний центральним регіонам України, в Західній Україні майже не траплявся.

Наступного дня сім’ї нареченої дякували за дочку, а подекуди відбувалося і обрядове вмивання молодих. Для зміцнення спілкування між новими родичами проводили ще низку післявесільних обрядів: пропій, калачини, покалачини, розхідний борщ чи свашини.

Без алкоголю

За спогадами старожилів галицьке весілля могло обходитися однією пляшкою горілки на всіх гостей. Але так було не завжди. Доволі частим явищем у галицьких селах були “горівчані забави” та “криваві весілля”, які не раз закінчувалися судом або в’язницею.

Лише у листопаді 1928-го українська преса писала про три такі випадки: у Медведові на Дрогобиччині парубок Сосяк на власному весіллі “пострілив у сварці двох своїх товаришів”, в Угринові коло Станиславова смертельно поранили ножем М. Дичаковського, а у Стрільчому на Городенківщині побили до смерті 21-літнього Петра Гудиму. Такі оказії, вчинені під дією алкоголю, неабияк турбували громадськість Галичини, тож невдовзі українська еліта краю почала агітувати за практику безалкогольних весіль.

Весілля в м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр. Фото - Локальна Історія.

Результати не забарилися, так на сторінках часо-пису  “Діло” у червні 1931-го читаємо: “…недавно поділилися ми радісною вісткою про те, що в громаді Білка Кремянецького повіту на Волині відбулося у Якова Глущука весілля без алькоголю. З тої нагоди візвали ми і волиняків і галичан до наслідування. На цей зазив перша відгукнулася Гуцульщина. В цій справі ми одержали таке письмо: “На днях відбулося весілля без алькоголю в Івана Онучака в громаді Микуличин Надвірнянського повіту. Досі у нас таке нечуване і ніхто не вірив, чи весілля без алькоголю вдасться. Одначе показалося, що добре і гарне діло приймається й у нас скоро. Гості забавлялися дуже весело і тверезо тільки з “лімонядою”, а до того зложили і вислали 11 зол. 45 сот. на потреби “Рідної Школи” у Львові. Сподіваємося, що за Микуличином підуть інші українські громади і громадяни та що з часом весь український нарід не буде при ніякій нагоді затроювати себе алькогольними напитками”.

Джерело: Локальна Історія

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ