Копайте глибше, братове! Бо претензії до Закону про мову – це ширма, - блогер.
Можна було б вітати прояв тих зусиль, яких зараз докладає керівництво РФ у справі захисту російської мови на чужих теренах. Навіть у такій формі, як ініційоване росіянами засідання 16 липня ц.р. Радбезу ООН з приводу закону України про мову. Вітати, якби не було добре відоме підґрунтя такого заходу: російське керівництво незадоволене тим, що Україна і її громадяни прагнуть мати державну мову і послуговуватися нею так, як це робиться у всьому цивілізованому світі. Та саме російська мова тут, як мовиться, остільки оскільки, себто не більш ніж черговий банальний привід поквитатися з нами, українцями, як «братами». І навряд чи можна це пояснити чимось іншим, особливо знаючи ставлення наших вічних сусідів до української мови, яку вони колись і зневажали, і не сприймали, і протягом багатьох століть забороняли царськими указами та таємними розпорядженнями.
Але так і не змогли її ані знищити, ані заборонити, ані дискредитувати. Бо те, що створювалося протягом десятків тисячоліть, довело своє право на існування. Доводило потягом тих же багатьох століть, що мовою можна послуговуватися, її можна вдосконалювати, збагачувати, але аж ніяк не можна стерти з людської пам’яті. Та річ тут не в бажанні наших сусідів принизити нашу мову, про що часом заявляють найбільш радикально налаштовані її захисники. Просто росіяни, свідомо чи підсвідомо, намагаються ще й… врятувати свій, як вони звикли говорити, «великий и могучий русский язык». Адже після розпаду СРСР він, цей «язык», втрачає колись нав’язану майже в примусовому порядку роль інструмента для спілкування, втрачає можливість для свого розвитку у звичних для себе просторових межах. А втративши таку можливість, російська мова навіть на просторах самої Росії стає, як мовиться, безперспективною. Зважмо, чимала частка росіян опинилася у середовищі інших націй чи народностей, що звикли спілкуватися і спілкуватимуться рідною мовою. Тобто росіяни, з огляду на історичні обставини, стали громадянами інших країн, і не лише тих, що утворилися на просторах радянщини, а й Східної чи Західної Європи, Америки чи Китаю, Африки чи Австралії. В тому числі і України, де практично майже така сама абетка, чимало однокорінних слів, через що і схожа мова, вже не кажучи про щось інше. А ставши такими громадянами (в тому числі і в Україні), і навіть отримавши місцеві паспорти, не бажають відмовлятися від своєї мови (на що мають право), прагнуть її нав’язати своїм новим співвітчизникам (що вже не вкладається в будь-які законні рамки і не відповідає здоровому глузду) і не поважають таким чином державну (чим у багатьох випадках порушують і законодавство, і ті ж міжнародні норми). В хід пішло все, що, на їх переконання, може довести їх правоту і допомогти їм завжди залишатися російськомовними, включно з тією ж неповагою до державної мови, зокрема і української.
Але озирнімося хоча б років на тридцять-сорок назад, коли ще існував СРСР, згадаймо, хто і для чого вивчав російську, якого розвитку вона досягла на побутовому рівні. У той не такий вже й далекий час у кожній школі з національною мовою викладання були уроки російської, учні вивчали крім своєї рідної російську літературу і російський правопис, вчителі такої мови отримували зарплатню, більшу, ніж їхні «національні» колеги. Для вступу до престижного столичного навчального закладу чи військового вишу абітурієнти змушені були складати іспити з російської, з чим не всі могли впоратись, через що зменшувалися шанси здібних представників інших національностей у досягненні успіхів у службі воєнній чи у науковій діяльності. Цією ж мовою проводилися наукові дослідження, готувалися наукові розробки чи реєструвалися винаходи тощо. А що вже казати про багатотиражні видання літератури, перш за все – російської… Чи переклади популярної літератури закордонних авторів – лауреатів багатьох престижних у світі премій! Мало хто з колишніх радянських республік міг похвалитися такими друкованими виданнями рідною мовою, та ще й тим, що населення має можливість погортати сторінки таких фоліантів.
І ось таке цікаве запитання: це розвивало саме російську мову, поширювало її на периферії? Того, хто відповідатиме ствердно, розчарую. Розвиток її відбувався своєрідно, хоча ця своєрідність – логічна. Основна маса населення послуговувалася у побуті «разговорником», в Україні йому дали назву суржик, що повільно, не відразу й помітно, але впевнено почав нагадувати нині горезвісну «феню» (мова, якою користувалися представники кримінальних структур). І ця, так би мовити, мова ставала звичною вже у художніх творах, на телебаченні. А у самій Росії почали розроблятися і видаватися тлумачні словники спочатку для спеціального, а згодом і для широкого вжитку. Перший такий словник на двадцять тисяч слів друкувався у Нижньому Новгороді. Не виключено, що така специфічна робота тривала і далі. Крім усього іншого, це віддзеркалює поточну ситуацію, що виникала з мовою у РФ, і напрям розвитку «великого и могучего» під керівництвом як тодішньої, так і теперішньої керівної російської еліти. То що ж вона прагне сьогодні довести, порушуючи тему мовного питання, і нам, і світовій спільноті? Що українці в Україні навмисно гальмують розвиток російської? Чи, не дай боже, відмовляються цей розвиток підтримувати у широких цивілізованих масштабах? Гадаю, українські громадяни не проти це робити, але не на шкоду своїй рідній мові. Чи не так?
Слушно було б запропонувати росіянам на засіданні Радбезу ООН у відповідь на їхні безпідставні претензії до України з мовного закону розповісти, як насправді російське суспільство ставиться до рідної мови, пояснити одночасно, чому визнані російські письменники та публіцисти намагаються виїхати з дому на Захід, як це колись зробив шановний Василь Биков – автор насправді патріотичних російських повістей про Велику Вітчизняну? Чи колись той же відомий автор «Архипелага ГУЛАГа», який після свого повернення з закордонного заслання взявся «бодатися з дійсністю», принижуючи своїх колишніх шанувальників з новостворених після розвалу СРСР країн? Впевнений, це «приземлило» б ініціаторів скликання засідання Радбезу ООН, чи, як вони полюбляють казати, «поумерило бы пыл».
Та чи й насправді їх так турбує законодавство України, як вони намагаються продемонструвати? Певно, що ні. Просто вони вишукують привід для звинувачень, що може якось їх виправдати в очах світового суспільства. І відсувають на другий план справжні свої проблеми, серед яких – демографічна катастрофа, вимирання росіян. Ще десять років тому в доповіді Програми розвитку ООН зазначалося, що до 2025 року Росія втратить 11 мільйонів свого населення. Як це компенсувати? Яким чином запобігти незворотнім демографічним процесам? Найпростіший спосіб – приєднати до РФ Білорусь і Україну, тобто 42 млн українців і 10 млн білорусів. Ось у якому напрямі працюють російські політики і науковці, ось для чого посилюється ідеологічна обробка свого і сусідніх країн населення, роздаються російські паспорти, полегшується прийняття російського громадянства, піднімається на щит законність запровадження в Україні державної мови.
Михайло Флешар
