Слухай онлайн
Культура

Львівський рейпер зачитав про ментальне здоров’я та соціалізацію психічно-хворих людей

Новий сингл Паліндрома підняв некомфортну тему для психічно здорових людей.

Як пише liniyavtechi.com 9 червня Паліндром презентував крайній сингл перед виходом другого альбому. Новий лонгплей Степана Бурбана буде у публічному доступі 3 липня 2020 року, його назва – “Стіни мають вуха”.  

Щодо синглу, який підводить нас до великого релізу: його супроводжує кліп-мультфільм. Твір зроблений у колаборації з художником Андрієм Данковичем. Він малює комікси в жанрі наукової фантастики та жахів, зокрема брав участь як автор у Comic Con International в місті Сан-Дієґо, США. 

Кліп та пісня Паліндрома “Забудь” піднімають теми про ментальне здоров’я та соціалізацію психічно-хворих людей, які є, зазвичай, табуйовані у нашому суспільстві. Особливо важкою ситуація із виживанням системи психічного здоров’я є у Львові, де народився та творить музику Степан Бурбан. 

Сингл своєю темою напряму сполучається із його піснею 1991. Степан написав власне трактування нового твору: 

“Це історія про наївне, безкорисливе кохання, історія про безумство та щирість. Вона могла б трапитись (чи трапилась?) в одній з абсолютно однакових і непомітних людям лікарень для психічно хворих (людей з психічними вадами? Не знаю як коректно). Проте, мало хто цікавиться, що відбувається за цими сірими стінами і з якими проблемами зіштовхуються пацієнти і працівники.”

Цікаве співпадіння: саме цього року у Львові, як у всій Україні, вводиться реформа, яка фактично залишає психічно хворих людей без належної опіки. Про те, що відбувається у цій закритій від публічності сфері, ми запиталися у однієї із керівників львівських психоневрологічних медичних закладів. Далі пряма мова пані Терези Торопової, головної лікарки Обласного психоневрологічного диспансеру:

“До психічно-хворих у нашому суспільстві ставляться по-різному. Та частина  суспільства, яка стикалася з такими проблемами в сім’ї або поруч, відноситься підтримуюче і толерантно, інші ж, які самі просто бояться захворіти психічно (а від цього ніхто гарантій не має), часто не мають толерантності. Ще в нашому соціумі підтримується образ лікаря-психіатра як недоумкуватого узурпатора. Тут багато робиться  для підтримання міфу про психіатрію як караючу, а не допомагаючу інституцію. Поки не буде поваги до роботи психіатрів – не буде і толерантності до пацієнтів. Тому з толерантністю в нас не просто.

В Львівській області три психіатричні установи: Львівська обласна психіатрична лікарня «Заклад» у Миколаївському районі, Обласна псих. лікарня на Кульпарківській і Обласний психоневрологічний диспансер на Коциловського. Якщо ви відкриєте мою стрічку новин дворічної давності, ви побачите хроніку боротьби диспансеру проти нашого знищення. 

Найбільш плачевна ситуація в Миколаєві і на Кульпарківській, там лежать хронічно хворі і ті, хто на примусовому лікуванні. По оновлених розцінках Національної служби здоров’я України, стаціонарно хворі можуть лікуватися у цих закладах до місяця, хоча, насправді, вони там лежать роками. Відповідно, грошей на лікування важкохворих пацієнтів ніхто не дає, їх просто треба випускати на вулицю. 

Багато хто з них втратив соціальні зв’язки. Тим мала б займатися соціальна служба, якої в нас нема. Спочатку вона мала б зробити умови для таких людей, а потім тільки можна закривати такі відділення. Наша установа саме займається соціалізацією і лікуванням хворих. В нас є поліклініка, в яку можна звертатися при перших негараздах. Там же отримують лікування люди, які вже хворіють, і безкоштовні ліки ті, які інвалідизувалися. В нас три стаціонари, в яких пацієнтів утримують не за зачиненими дверима. Всюди з пацієнтами працюють лікарі-психологи, психотерапевти, що дають можливість повернутися їм в соціум. 

Сучасні ліки дають можливість хворим залишатися в суспільстві, але ті гроші, які виділяють, не дають змоги їх купувати. В нас є всі можливості для надання якісної допомоги, але нема фінансування. 

Ще є загальна проблема для всіх психлікарень, які розташовані на гарних землях в графських маєтках або будинках у центрі міста: через великий попит на такі об’єкти, психіатричні заклади залишаються без даху над головою, бо нема кому їх захистити перед забудовниками та дотичними особами”.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ