Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфаніятв п’яту неділю Великого посту.
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього недільного дня, коли лише два тижні відділяють нас від святкування Пасхи Христової, ми чуємо з євангельського читання, які настанови Господь дає Своїм ученикам. Дорогою до Єрусалима вони жахаються і бояться. Чи Спаситель заспокоює їх? Важко назвати слова Його заспокійливими. Бо в них звучать пророцтва про зраду, про несправедливе осудження, про знущання над Ним, про страту і смерть. Водночас Господь пророкує і про те, що після всього відбудеться Його воскресіння.
Отже, в цих словах ми не бачимо звичайного серед людей способу заспокоєння страхів, коли переконують, що все буде добре, що страх є безпідставним і неправдивим. Господь, у відповідь на страх апостолів, відкриває перед ними картину Своїх майбутніх страждань та смерті. А заспокоєння для них має виявитися не в оманливому применшенні небезпеки, але в тому, що після всіх страждань неодмінно буде перемога. І ця перемога є Його воскресіння з мертвих.
Для зовнішнього спостерігача, для людини невіруючої історія страстей Христових виглядає як вияв безсилля перед озлобленням ворогів. І начальники юдейські, і римський прокуратор мають владу, мають озброєних слуг та воїнів. На боці синедріону – натовп фанатиків, які вимагають смерті для Того, кого їхні вожді звинуватили у богохульстві та порушенні їхніх канонів. На боці Ісуса з Назарету – дванадцять учеників-апостолів, наляканих та спокушуваних думками про першість і владу. А ще – декілька відданих жінок, які служать Христу. Сили явно нерівні. Тому, на думку зовнішніх, і перемагають противники Ісусові.
Але євангельське читання, яке ми нині чуємо, дає нам протилежне розуміння тих подій. Зі слів Писання ми бачимо, що Христос абсолютно свідомо йде на страсті. Він добре та в деталях знає все, що має з Ним статися. І Він йде до Єрусалима, щоби прийняти все це, щоби виявити повноту смирення перед волею Отця, щоби принести Себе в жертву на хресті та віддати Своє життя заради життя всіх людей.
Для нас майбутнє завжди оповите мороком таємниці. Хоча притаманна людині інтуїція, здатність робити висновки з життєвого досвіду та попередньої історії, можуть певною мірою допомогти нам прогнозувати майбутнє, але воно завжди залишається прикритим завісою невідомості. Христос має пророче відання всього, що з Ним має статися. І тому він йде вперед не так, як ми, що рухаємося у майбутнє ніби людина у темряві на невідомій дорозі. Він йде з повним усвідомленням того, що на Нього очікує, і приймає Свої страждання добровільно.
Бо Він знає, що ці страждання – ціна викуплення людства. Заради цього Він прийшов у світ, заради цього воплотився і став людиною – щоби прийняти на Себе гріхи світу, очистити їх принесенням Себе в жертву, омити їх власною кров’ю.
Як апостоли відповідають на ці пророцтва про страждання і смерть? Нажаль, вони виявляють людську несвідомість, швидко переходячи від страху до мрій про славу та владу. Христос йде до Єрусалима, знаючи, що на Нього чекає вінець терновий і багряниця зневаги. Натомість апостоли думають, що Месія має стати земним царем, прийняти вінець влади та зодягнутися у велич правителя. І тому просять в час цієї уявленої ними слави не забути про них, а дати їм місця поруч.
Христос викриває їхню нерозумність та підкреслює, що слава і велич Його служіння мають цілком іншу природу, ніж земне володарювання. «Хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою – каже Він апостолам. – І хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом. Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10: 43-45).
Хоча всі ці пророцтва та події, про які чуємо нині з читання євангельського, історично вже здійснилися у минулому, однак їхнє духовне значення залишається назавжди актуальним. Бо кожна нова людина, яка приходить до Христа, кожне нове покоління християн проходять через подібні спокуси та випробування. Дві тисячі років не вщухають суперечки про першість, не згасає бажання панувати та підкорювати, а не служити та упокорюватися заради ближнього.
Для нас, як і для апостолів колись, майбутнє залишається так само прихованим пеленою тайни. І лише наша довіра до Бога, слідування за Ним, виконання Його волі та упокорення заради Нього – можуть провести нас через випробування та спокуси до духовної перемоги.
Ця перемога неодмінно настане, бо правда завжди перемагає. В час страстей Христових здавалося, що зло має силу, перемагає і торжествує, бо виявило здатність осудити та віддати на смерть Самого Сина Божого. Але у цій самовпевненості зла була його поразка. Його сила обернулася проти нього, бо смерть Христова, як добровільно прийнята, стала дверима до перемоги через воскресіння.
Так, дорогі брати і сестри, є і тепер та буде у майбутньому. Всякий раз, коли здається, що зло і неправда мають велику силу – ця сила обертається проти самого зла. Воно викриває і карає себе.
На наших очах ніби в муках народження відбувається відновлення Української Церкви та оновлення її великої святині – обителі преподобних отців, Лаври Печерської на честь Успіння Божої Матері. Господь сильних скидає з престолів та возносить смиренних. Господь визволяє закутих від страху, звільняє від омани, дає свободу.
Як і в часи страстей Христових, і нині не всі хочуть йти за правдою, не всі хочуть бути вільними. Пам’ятаєте слова первосвященників, сказані перед Пилатом: «Немає в нас царя, крім кесаря» (Ін. 19: 15)? Для них і народу кесар і римляни були ненависними окупантами, релігійними ворогами-язичниками. Але через ненависть до Христа, який виявився не таким Месією, якого вони чекали, Який не вписався у їхні канони – тогочасні архієреї готові були і язичницькому кесарю кланятися, відрікаючись від свого істинного Царя.
Так і тепер ми бачимо серед наших православних братів та сестер тих, хто готовий і далі шанувати первосвященника самозваного «третього риму», який благословляє тамтешнього кесаря вбивати наш народ – аби лише не визнати, що вони не праві. Вони не хочуть визнати, що Бог дав Україні Помісну Церкву не за тими правилами, які вони самі для себе вигадали. Що Бог руйнує мури між одновірцями, які вони так старанно десятиліттями будували. Що Богу не потрібні прикраси зовнішні, якщо сутність прикрашеного уподібнюється розмальованій гробниці, красивій ззовні, а всередині – наповненої мертвими кістками.
Дорогі брати і сестри! Зараз всі ми є не лише свідками, але і учасниками важливих події для Церкви і для нашого народу. В болях та стражданні народжується нова Україна, утверджується наша свобода. Також оновлюється і Помісна Церква. Православну Українську Церкву чужинці так довго тримали у ярмі рабства, що для багатьох здається неможливим уявити, як можна відкинути і «третій рим», і його кесарів та первосвященників.
Але ці події накладають відповідальність і на нас самих. Коли апостол Петро вихопив меч, щоби ним боротися проти Христових супротивників – Господь заборонив йому це і навіть зцілив пораненого з числа тих, хто прийшов арештувати Його.
Апостол Павло дає нам у цьому ж дусі настанову: «Нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо можливо i залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми. Не мстіться за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: «Мені відомщення, Я віддам», – говорить Господь. … Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12: 17-19, 21).
Тому користуючись цією нагодою я знову закликаю всіх наших вірних та всіх, хто бажає добра Українській Церкві, зберігати зваженість, бути мудрими, не вдаватися до злих дій навіть заради доброї мети. Вороги України хотіли би розпалити серед нашого народу релігійне протистояння – ми ж прагнемо досягти порозуміння та єдності церковної.
Саме тому, і це є наша свідома позиція та рішення, ми терпеливо працюємо задля мирного оновлення української Лаври. Супротивники дуже хотіли би подати події навколо Лаври як міжконфесійну боротьбу, видати себе за мучеників. Але ми робимо все, від нас залежне, щоби їхні плани не здійснилися.
Ми хочемо звільнити Лавру не від монахів чи студентів навчального закладу, а від омани «русского міра» та від служіння чужоземному кесарю, якого дотеперішні лаврські очільники бояться і шанують більше, ніж Бога. Ми закликаємо всіх, хто справді любить і шанує Лавру – звільнитися від кайданів «русского міра» та єднатися, разом з нами будувати єдину Помісну Церкву, як це визначене канонічним порядком і засвідчено в Томосі про автокефалію.
Також хочу звернутися до громадськості: осуджуючи «русскій мір» не слід зневажати святість самої Лаври – це наша духовна святиня, до якої слід ставитися з повагою. Відкидаючи фанатизм прихильників «русского міра» не слід вдаватися до зневаги над самою вірою. Танці в час посту під стінами Лаври чи інші подібні дії лише сприяють ворогам – не слід допускати такого.
Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми маємо духовну радість, адже серед нас співслужить отець Авраамій, який відгукнувся на заклик до єдності і якому доручено, як постриженику обителі Печерської, керувати її оновленням та бути на чолі братії української Лаври. Ми віримо, що з Божою допомогою братія нашої Печерської обителі збільшиться, а держава надасть умови для їхньої молитви та чернечого життя в стінах Лаври. Скоро ми оголосимо про те, коли і де у наступні тижні відбуватимуться служіння в Лаврі, тож прошу слідкувати за повідомленнями.
І нехай Господь благословить наш шлях успіхом, щоби і вся Церква наша, і наша святиня – обитель Печерська, добре виконували свою місію служіння заради спасіння душ людських.
Амінь.
