Зустріч з провідним актором театру імені Марії Заньковецької, заслуженим артистом України Олександром Норчуком декілька разів переносилась в силу його зайнятості, адже він зараз задіяний в багатьох проектах, як на сцені у Львові так і на телезйомках в Києві. І лише завдяки вихідному нам вдалось зустрітись в затишній кав’ярні в центрі Львова.
– Олександре, під час підготовки до інтерв’ю ми шукали інформацію про вас, про ваше минуле і як виявилось її практично немає. Як таке могло статись, адже Ви один з провідних акторів найкращого театру Західної України ? Тож давайте спробуємо разом розібратись, хто такий Олександр Норчук.
– В нас якось так сталось, що мас-медіа не добираються до театру. Раніше про наших старших акторів і писали, і книги про них виходили, а зараз, може всі сподіваються, що вся інформація вже є, і тому ніхто не цікавиться акторами, не збирає нової інформації. А ще біда в тому, що ми дуже мало їздимо на гастролі. Колись театр Заньковецької не вилазив з гастролей - схід, центр, захід весь, ну на захід ми ще зараз на день-два їздимо, але колись ми місяцями були на гастролях, люди нас знали по всій країні, нас знали за межами України. Зараз з цим складніше. Хоча минулого року театр побував на великих гастролях в США і це було дуже успішно.
Я родом з Хмельниччини, там є таке прекрасне село Грузевиця, за мого дитинства там були величезні торфорозробки, село старе, йому вже більше 400 років, говорять, що його заснували за часів Богдана Хмельницького, коли він під час походу зупинявся і залишав поранених козаків в тих краях на лікування. От вони те село і заснували.
В мене є сестричка рідна, вона юрист, батьки теж не з мистецьких кіл. Тому свій шлях я вибирав сам, дуже довго вибирав, особливо в старших класах, я хотів і те і се. Батько хотів, щоб я був військовим, мама хотіла, щоб я був лікарем. А я вибрав те, що вибрав, і ще жодного разу не пошкодував про це. Я вибрав професію, яка фактично поєднує всі мої бажання та бажання батьків, адже доводиться і лікаря грати і військового, масу комедійних ролей, всілякого потрошки.
– Після того, як у 1999 році ви закінчили Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого то одразу потрапили до Львова ?
– Тут теж трапилось дивовижне везіння. Ми всі знаємо театр ім. Заньковецької, які тут люди працюють і працювали, тут в ті часи була своя студія, і мені педагоги ще в Карпенка казали, що ми можемо допомогти тобі з львівським ТЮГОМ, а от з Заньковецької навряд. Але так сталось, що в мене була викладачка Євгенія Олександрівна Гулякіна, яка викладала в нас сценічну мову, а її чоловік був ректором в Карпенка Карого. Якось він зустрівся з Федором Стригуном і каже, що там хлопчик випускається, дуже хоче саме в театр Заньковецької, а Стригун сказав, нехай приїжджає, подивимось. От так мене подивились і взяли, вже 20 років в театрі.
– За цей час ви зіграли багато ролей, чи є якась, яка стала найважливішою для вас ?
– Перша важлива для мене роль – це роль Тараса Шевченка в виставі «Державна зрада», я дуже шкодую, що цю виставу вже списали і не грають, вважаю, що в Україні досі не було такої потужної постановки про Кирило-Мефодіївське товариство. Історія написана, до речі, американцем українського походження Реєм Лапікою. Не знаю де автор знайшов матеріали і як він це зробив, але він зробив неперевершену історично-літературну композицію про те, як відбувався суд над Кирило-Мефодіївцями. Він показав як Тарас Шевченко мучився в казематі зі своїми Думами. Вистава так і була поставлена, що на сцені відображались всі його Думи, які ходили навколо нього і повторювали його тексти. Для мене це була знакова роль. Крім того, я зіграв її в 25 років, в березні тоді вийшла прем’єра, практично на мій день народження, це був мені такий подарунок долі.
До того в мене вже були ролі в театрі, було багато вводів на ролі акторів, які в силу обставин покинули театр на той час. Був період коли мене за один місяць ввели в 8 нових вистав, зранку до вечора репетиції, я не розумів що відбувається. Там такий персонаж, тут інший і це все треба було бігом зробити, бо вистави мусили йти, адже глядачу не поясниш що немає актора. Вистава мусить відбутись.
Далі було багато різних ролей: Сава Чалий, Невольник, Кропивницький в виставі «Марія Заньковецька». От зараз зіграв Назара Стодолю. Я раніше грав в цій виставі роль Гната, але, враховуючи ситуацію з Олесем Федорченком, довелось зіграти Назара. Я дуже переживав що я вже застарий, але режисер вирішив що я ще зможу, потягну. І на мою думку, ще стягнув. Не знаю як, але режисер сказав що все добре, та й відгуки від людей теж чув, що все добре, напевно вдалося. Хоча це дуже важко враховуючи ситуацію.
– Чи важко взяти роль до якої ти не готувався, скільки часу це займає ?
– Мене ввели в роль Назара Стодолі за три репетиції. Враховуючи що вистава ставилась майже півроку, то три репетиції - це нічого. Але я дуже дякую своїм партнерам і режисеру Федору Миколайовичу за те, що вони зробили все можливе, щоб ця вистава була.
– Чи всі ролі у вашій акторській кар’єрі вдавались вам? Чи можливо було таке що от не йде і все?
– В мене було декілька таких ролей, на сцені маю на увазі. Це був, до речі, як не дивно «Невольник», я не знаю чому, було кілька моментів в виставі, які я не міг, чи мені бракувало практики, скоріш за все, я ніяк не міг їх відчути. Це дуже важко коли ти вдаєш ситуацію, яку ти переживаєш. Це зараз - «Саша ти можеш це зробити», а тоді, враховуючи брак емоцій, було важко прожити такі ролі.
Тому актор, він як губка, він мусить вбирати в себе все що навколо. Нас цьому вчили ще в інституті: «Ви маєте багато спостерігати, дивитись що відбувається на вулиці, не пропускайте такі речі, це потім вилиється у ваші образи на сцені».
От чому люди приходять в зал і часто пізнають себе в тих чи інших ситуаціях. Бо це все акторські спостереження. Люди працюють, живуть, а ми спостерігаємо за цим і віддзеркалюємо на сцені.
І тому я кажу, були ролі, це будь-яка роль, це не прив’язуючи до кількох ролей, які вдались чи не вдались, це колосальна праця. Часом буває, що режисер щось ставить і таке враження, що він сам не знає що ставить, що з того вийде, і ти мусиш це грати. Грати те, що не знає ніхто, але актори і до цього пристосовуються на превелике диво.
– У Вас протягом одного тижня багато різних ролей на сцені, це різні образи, долі, люди. Наскільки це важко перелаштуватись з однієї ролі на іншу ? Щоб не бути схожим ?
– Я прагну, щоб я не був схожий в ролях з однієї вистави на другу. Можлива не завжди це виходить, тому що один тиждень можуть йти підряд різні вистави. Вони різні, ти реально не встигаєш переключитись. В мене бувають такі випадки, якщо ми граємо якусь драму, то я ще ніч після того погано сплю, і на другий день ще є відчуття, а в той же вечір наступного дня треба грати комедію. Можливо воно десь перегукується, це не без того. Бо що таке підготовка до вистави? Наприклад, той самий «Назар Стодоля», я тиждень готуюсь, прокручую діалоги, я вже себе налаштовую. То ми актори між собою сміємося, що ми як відеомагнітофон – касету поміняв і все, але насправді це ж не так, це треба цілий організм перебудувати на якийсь інший лад.
– Це ж важко постійно жити, переживати свою роль. Чи можливо відіграв роль і пішов додому, відключився?
– Є різні актори, є такі, що як прийшов на такому якомусь урагані, роль відіграв і побіг, а хтось це все ближче бере до серця, живе цим. І, звичайно, все залежить від ролі, бо коли ти відіграв епізод і до кінця вистави відійшов - це одне, а коли ти відіграв велику роль впродовж всієї вистави - це основа, на яку все населяється як на одну голку, між цим є велика різниця.
Я належу до таких акторів, які і до того і після того переживають. Але після, в мене відбувається своєрідна сатисфакція, я щось віддав глядачу, а взамін отримав позитивні емоції залу, які покривають ці всі затрати сил та енергії.
– До речі, по акторах дуже видно хто і як віддавався виконуючи свою роль, особливо в кінці вистави.
Є таке. І це багато від чого залежить. І від самих акторів, і від матеріалу, і від глядача. Якщо цікавий матеріал, то й глядач буде відповідно реагувати і актори краще викладатись. А часом доводиться грати таке, що і люди не розуміють що відбувається, от потім на поклонах і враження відповідні.
– А як вам львівський глядач ?
– Дуже різний. Дуже вибагливий. І це не дивно. Бо Львів – це мистецьке місто, тут багато театрів. Люди мають з чим порівнювати, люди ходять в різні театри, в філармонію, в нас багато всіляких гастролей відбувається, мають з чим порівняти. І тут не йдеться про те щоб вгодити, йдеться про те, щоб показати ще якусь сторону медалі. У Львові навіть на одну і ту саму виставу можуть по різному реагувати різні люди.
А загалом дуже тішить, що завжди ходять. Подобається не подобається, люди завжди ходять до нас в театр. Ми знаємось з іншими акторами, з інших обласних центрів, і там дуже тяжко з цим. Навіть в моєму рідному Хмельницьку дуже тяжко. Там, по-перше, дуже мало прем’єр, вони ставлять одну прем’єру в рік, а в нас 4-5. Ми приїхали до них на один день на гастролі, нам кажуть, - «так у вас повний зал, а ми вже забули, що таке повний зал». Так що, тут велике спасибі львівській публіці, вони завжди шанували, і шанують наш театр.
– Але ж є різний глядач. Одні сидять переживають, інші по телефонах говорять.
Скажімо так, мені здається це культура поведінки. В нас трошки публіка відвикла від цього всього. В нас відвикли вдягатись в театр, колись вдягались якнайвишуканіше, бо йшли в театр, а зараз можуть в спортивних костюмах приходити. А про телефони - це стара історія не один раз це відбувається. Там ж попередження перед виставою є, і як його можна не почути ? Ти коли в образі ти його минаєш, це все, але ти ж чуєш, ти ж людина в першу чергу, а ще коли на весь зал починають відповідати. І таке буває. Не цікаво вийди, для чого заважати? Але мені здається, що це більш дозволяють собі заїжджі, адже на вистави ходять і туристи.
Наприклад, один раз ми грали «Безодню» Ореста Огородника і, коли був момент в фіналі з хлібом, найболючіший і найсуперечливіший момент в виставі, коли Орест Павлович Гарда розламує хліб і каже до цього сепаратиста Саші, якого я граю: «Хліба хочеш?», то хтось з залу голосно сказав російською мовою: «Давно би так!». Ясно, що це люди не зі Львова, ну але ми для того зрештою і є, щоб нести культуру в маси, може і навчаться колись. Так що мобілки, це не найстрашніше явище.
А ще наші львівські школярі на виставах ведуть себе жахливо. Колись на моїй пам’яті була вистава «Для домашнього вогнища» по Франку, то мусили опускати завісу. Я тоді сидів в залі, дивився виставу. Це була денна вистава, сиділо дві школи, то вони вже так шуміли, що жах, актори один одного не чули на сцені. А потім, на одному важкому монолозі так почали шуміти, що це просто катастрофа, і пані Леся Бонковська закінчивши монолог вийшла на авансцену і сказала в зал: «Мені вас шкода» і опустили завісу. Виставу так і не дограли. Правда, це було трохи давно, але зараз мало що змінилося. До речі, з сіл культурніших дітей привозять на вистави, ніж наші міські. Чи то міські такі балувані, чи я не знаю. Але це така дивна тенденція.
– У Вас вже є величезний досвід, чи не планує спробувати себе в ролі сценариста чи режисера ?
– Я думаю, що це все ще попереду, ще чекає. Виставу не знаю, а от в кіно я можливо б себе і спробував.
Я давно хотів поступати на кінорежисуру, але все нема часу, це ж треба сесії їздити здавати, а в мене зараз багато проектів, репетиції, зйомки.
– Так, знаю, що ви почали зніматись в кіно. Розкажіть про свої враження від цієї сторони мистецтва.
– Український продукт кіновиробництва тільки зараз почали знімати, до того тут товклись здебільшого приїжджі з Росії весь час, те саме робилось і в Києві. Для наших акторів не було роботи. Зараз все змінилось, і нарешті є пропозиції для наших акторів. Також імпонує що з’являється україномовний продукт, це дуже добре. Мені в Києві приємно чути, коли кажуть: «а в цьому щось є». Вже якщо українською мовою не дублюється фільм, то щось бракує. Це тому, що люди почали повертатись до коріння. А те, що почали знімати кіно українською мовою, це взагалі прекрасно. Тому що ти ніяк інакше не достукаєшся до людей як через мас-медіа, кіно, телебачення, інтернет, щоб люди згадали свою мову, культуру, історію.
Я вважаю, що на даний момент треба знімати історичне українське кіно, щоб люди знали з чого починалось, щоб люди знали де їхній початок. Зараз, наприклад, знімають фільм «Король Данило», це прекрасно. Шкода правда, що держава це активно не фінансує. На якісь глобальні речі не знаходять кошти, а на якусь дурню дають.
Також дуже чекаю прем’єру фільму «Екс». Там знімались актори з нашого театру і я теж знімався. Це фільм Сергія Лисенка, оператор Сергій Михальчук - той, що знімав «Поводир». Фільм заснований на реальних фактах про Львів 30-х років, Львів під Польщею.
Театр і кіно дуже відрізняються одне від другого. Ніколи про це не думав, але зараз з цим стикнувся, це в рази менше емоцій, міміки, жестів. В театрі ти маєш репетиції, на все півроку, а в кіно нема, там прорепетирували сцену і за другим разом знімають. Мені дуже було важко перші знімальні дні. Мені режисер казав «менше, менше міміки, ти не на сцені, одного погляду твого вистачає, не треба ось цього всього». Це була катастрофа, але зараз, ніби навчився. Так якось потроху потиху звиклось. Вже чую що роблю якісь впевненіші кроки. Думаю, що в подальшому буду якийсь людяніший. Кіно - це зовсім інша наука.
Тому я бажаю всім нашим акторам пройти через цю школу, тому що зараз українське кіно почали знімати і думаю, що будуть проекти, будуть запрошувати, але вони мають бути готові до цього, це теж треба вміти робити.
