Журналіст Віталій Портников вітає заяву Ради директорів міжнародного мовлення США, яка засудила спроби дискредитувати його ім’я в Україні. На його думку, ця заява свідчить про ще один крок до санкцій Заходу проти деяких українських можновладців. Минулого тижня група осіб пікетувала київську квартиру Портникова, звинувативши його в «аморальній поведінці». Ця кампанія «нагадує найгірші, варті засудження практики часів СРСР», – заявив президент і керівник Радіо Вільна Європа – Радіо Свобода Кевін Клоуз.
Віталій Портников є постійним автором Української редакції Радіо Свобода з 1991 року, міжнародним журналістом, який співпрацює з десятками видань в Україні, Росії, ЄС і на Близькому Сході.
– Кого Ви вважаєте організатором кампанії з дискредитації Вашого імені в Україні?
– Мені здається очевидним, що таку широкомасштабну кампанію може організувати тільки влада. Ми не можемо назвати конкретно людей, які є авторами і замовниками цієї дискредитаційної кампанії і тим більше авторами і замовниками псевдопікету, який пройшов під вікнами мого помешкання, але ми з Вами прекрасно розуміємо, що це не якісь окремі люди і не якісь окремі організації. Якщо ми з Вами подивимося на розвиток подій в Україні після початку масових протестів, то побачимо, що всі фактично акції спрямовані проти громадських діячів, проти незалежної журналістики, проти тих, хто не подобається чинному керівництву України, організовує саме влада. А доказом цього є той факт, що так званий пікет, який пройшов біля мого помешкання, висвітлив лише один канал – канал «112», який ЗМІ, як правило, пов’язують з міністром внутрішніх справ Віталієм Захарченком. Поки що сам міністр не спростовував своєї причетності до цього каналу, але, в будь-якому разі, сам факт присутності однієї телевізійної камери є яскравим свідченням замовного характеру цієї акції і дозволяє говорити про те, що це частина тієї кампанії, яку українська влада веде проти української журналістики.
– У ці дні активісти Євромайдану пікетують приватні помешкання українських міністрів, президента України, і дехто запитує, якщо інші активісти прийшли додому до когось із журналістів, то чому на це така гостра реакція? Чи Ви погоджується, що тут можуть бути подвійні стандарти у ставленні до приватного життя журналістів та, з іншого боку, українських посадовців?
– Мені б хотілося нагадати, що українські журналісти не є державними службовцями. До того ж, є різниця між Майданом і «антимайданом». Тобто, є різниця між тим, що люди роблять добровільно і тим, що люди роблять проплачено. Різниця між цими пікетами в тому, що пікети біля будинків українських можновладців, про які Ви говорите, вони анонсуються попередньо, це не є якимось секретом, як будь-які походи на Межигіря, вони висвітлюються різними українськими засобами масової інформації. Це не є пікети, які організовують утаємничено, і які показує одне-єдине джерело.
– Віталію, Ви понад два десятиліття працюєте в журналістиці, в міжнародній журналістиці і водночас зараз Ви входите до Ради Всеукраїнського об’єднання «Майдан». Ким Ви себе сьогодні вважаєте, журналістом, чи громадським активістом? І може ця кампанія проти Вас якраз пов’язана з Вашою новою громадською активністю?
– Я вважаю себе журналістом. Журналістика закінчується, коли людина починає зраджувати своїм поглядам. А я своїх поглядів на європейський вектор розвитку України, необхідність позбавлення авторитарних тенденцій ніколи не приховував, як і не приховував того, що потрібне не порівняння реальної і вигаданої точок зору, а порівняння реальних позицій, які існують у суспільстві. Як журналіст, я у своїх коментарях і публічних виступах постійно закликаю до громадського і політичного діалогу. Якщо влада цього не бажає чути і замість діалогу відбувається ескалація ситуації, і я перетворююся на громадського активіста, це не моя провина. Це провина насамперед влади. Якщо б влада прислухалася до тверезих оцінок того, що відбувається, ми б не мали цієї ескалації, яка, як на мене, буде в найближчі тижні, місяці нарощуватися і може вести до справді силових дій, які вже не зупинить жодна влада і жодна опозиція. І в цій ситуації, на жаль, може взагалі не залишитися місця журналістиці, тільки фронтовій журналістиці. Небажання української влади зрозуміти, що відсутність громадянського діалогу – це пряма дорога до громадянської війни, до початку реальних, вже чисельних жертв в Україні і до мартирологу замість політичного аналізу.
– Наскільки важливою для Вас була заява Ради директорів міжнародного мовлення США на Ваш захист?
– Я вважаю, що це важливо для нашої країни, тому що ця заява, яка вийшла на мій захист, на захист мого колеги з «Голосу Америки» – це ще один крок до запровадження санкцій проти українських можновладців. Я впевнений, що адресні санкції, які запровадять США, ЄС, інші країни цивілізованого світу проти конкретних українських можновладців, які винні у репресіях проти українського населення, конче необхідні нашій країні.
Я завжди виступав за запровадження безвізового режиму між ЄС і Україною, і також непогано, якби це було колись зроблено між Сполученими Штатами і Україною, але разом із тим необхідний конкретний перелік осіб, які ніколи не будуть мати доступу на територію Європейського союзу і США, активи яких у цих країнах будуть заморожені і які зможуть пересуватися лише світом, в якому діють їхні ціннісні стандарти. Я вважаю, що на теренах цивілізованого світу цим людям не може бути місця і кожна така заява сприймається мною як те, що це покарання цивілізованим світом, яке вони мають відчути, воно вже починається і з цієї точки зору громадянам буде набагато легше спершу говорити з цими людьми, а потім позбутися їх як чинників політичного процесу. Це конче необхідно для оздоровлення майбутньої ситуації в нашій країні.
