Путін намагається зрозуміти, чи є можливість тягнути час далі і що може змінитися після проведення "місцевих виборів" на окупованих територіях.
Головним змістом телефонної розмови "нормандської четвірки" - принаймні, з російського боку - стала наполеглива вимога Володимира Путіна вступити в "прямий діалог" з його маріонетками в Донецьку та Луганську. Путін виступає з цією вимогою вже не вперше, більше того - вона для російського президента і є головним сенсом у поточному конфлікті. Путіну потрібен не якийсь там особливий порядок самоврядування в окремих районах Донбасу. Він хоче, щоб Порошенко визнав Захарченка та Плотницького рівними партнерами по переговорах. І при цьому обґрунтовує своє бажання не будь-чим, а мінськими угодами.
Але в тексті мінських угод контакти з представниками "окремих районів" повинні стосуватися якраз проведення місцевих виборів і узгоджуватися в рамках контактної групи - що, власне, зараз і відбувається, хоча і без особливого успіху. Про жоден прямий діалог з представниками "ДНР" і "ЛНР" в мінських угодах немає жодного слова - як немає жодного слова про "народні республіки". У білоруській столиці Путін ніби з цим погодився - щоб вже через кілька днів після досягнення домовленостей знову почати крутити ручку своїй донбаської шарманки.
Втім, навряд чи розмова лідерів стосувався тільки путінських побажань - інакше за її результатами російський президент не збирав би так поспіхом свій радбез і не обговорював би результати діалогу. Очевидно, що Путіну знову доведеться визначатися, як і після перших домовленостей в Мінську. Тоді "вибори" Захарченка та Плотницького керівниками "державних утворень", які існують тільки в путінській фантазії, звели нанівець весь процес мирного врегулювання в регіоні і призвели до нових військових дій - а отже, до посилення економічної та політичної ізоляції Росії.
Зараз можна з великою мірою впевненості стверджувати, що якщо Путін дозволить бойовикам провести свої "місцеві вибори", фактично дезавуює мінські угоди - вибори не за українськими законами, вибори без українського Центрвиборчкому, вибори без міжнародних спостерігачів - то це знову означатиме підрив мирного процесу. До того ж, підрив демонстративний і свідомий. І нічим не обґрунтований – оскільки Україна виконує свої міжнародні зобов'язання навіть тоді, коли це загрожує її керівництву загостренням внутрішньополітичної ситуації і скандалами в парламенті. А Росія - не виконує, хоча Путіну нічого не загрожує - у нього немає ні парламенту, ні уряду, ні політичних партій, ні суспільства - нічого! Він може завтра повернути Україні Донбас, Крим та ще й Кубань з Ростовською областю на додачу - і всі будуть тільки аплодувати! Тоді чому ж він не хоче платити за рахунками?
Тому, що у нього - інший розрахунок. Якщо Захід хотів змусити Путіна погодитися з мирним планом Мінська і зрозуміти, що альтернативою цьому буде продовження ізоляції Росії, то для Путіна Мінськ - це лише затягування ситуації. Він розраховував, що зможе, прикриваючись мінським процесом, продовжити дестабілізацію України, змінити владу в Києві, привести на Банкову тих, хто буде ще біль слухняним, ніж Янукович. Простіше кажучи - Захід сподівається, що Путін отямиться і зупиниться, а Путін розраховує, що це західні лідери отямляться і віддадуть йому Україну, вона ж його! Український народ Путін не враховує. Якщо росіяни для нього - це безсловесний пил під колесами президентського кортежу, то чому він повинен думати про якихось українців?
Тому Путін думає не про мир. Путін думає про обман. Він намагається зрозуміти, чи є зараз можливість тягнути час далі, зберігаючи контроль над Донбасом - і що може змінитися для нього після проведення російськими найманцями "місцевих виборів" на окупованих територіях. І його рішення залежить виключно від того, як він оцінить рівень небезпеки для себе особисто і для свого режиму - а зовсім не від зацікавленості в припинення бойових дій. Мир в Україні для Путіна - це особиста поразка.
Віталій Портніков, журналіст
