4 жовтня виповнилось 150 років із народження громадського діяча Кирило Студинський.
На межі ХІХ-ХХ століть Студинський був надзвичайно шанованим вченим не лише у Львові. Він спеціалізувався на українському мовознавстві.
З 1895-ого викладав українську мову в гімназіях Львова, наприкінці 1890-их - українську літературу в Ягеллонському університеті у Кракові, з 1900-ого був професором Львівського університету ім. Франца І, а у 1918-ому ненадовго став його ректором. Майже 10 років очолював НТШ (з 1923 до 1932). Наприкінці 1920-их працював у комісії з укладання українського правопису у Харкові.
Студинський був поліглотом: вивчав санскрит, арамейську, іврит, давньослов’янську, грецьку та латинську. Окрім того, вільно володів російською, польською, чеською, сербо-хорватською, болгарською, німецькою, англійською, французькою, італійською та литовською мовами.
Ще в гімназійні роки (кінець ХІХ ст., навчався у Тернопільській гімназії) Студинський опублікував першу наукову розвідку під назвою "Дідівська мова", із словничком лірників-жебраків, який охоплював 300 слів. Видав понад 500 праць з літературознавства та фольклористики.
«Коли з початком 1919 р. польські власті зажадали від него присяги на вірність Польщі, котрій не признано тоді галицької землі, — він відказався від зложення присяги, за що його двічі ув'язнено та інтерновано в Паранові і Домб'ю під Краковом, де просидів півроку, відобрано платню і счеркнено з професорських каталогів», - писав Михайло Грушевський про Студинського.
Згодом Студинський почав симпатизувати більшовикам, зокрема, повірив у їхню українізацію на Великій Україні. За свої радянофільські симпатії професор зазнавав критики аж до побиття вченого членами ОУН та ізоляції його від громадського життя Галичини.
Поряд із тим, у жовтні 1933-ого пробільшовицька Всеукраїнська академія наук вивела Студинського з числа своїх членів як "ворога трудящих мас" (разом із іншими галицькими науковцями Філаретом Колессою та Василем Щуратом), нібито за те, що"продалися польським поміщикам".
Втім це не завадило радянській владі у 1939-ому після окупації Галичини використовувати авторитет ученого для реалізації своїх планів. Його “запросили” відкривати Народні Збори, які “проголосили” приєднання краю до УРСР. Совіти влаштували Студинського деканом філологічного факультету, депутатом Верховної Ради.
Використовуючи своє становище, вчений намагався допомагати українцям, зокрема, на його прохання скасували смертну кару для дівчат, засуджених у "Процесі 59-х".
Однак доля Студинського закінчилась трагічно (подібно як у Петра Франка): його вивезли у червні 1941-ого як депутата та академіка зі Львова. За однією із версій Студинського застрелили конвоїри під час бомбардування потягу біля Тернополя.
У Львові на будинку, де мешкав Студинський (тепер вул. Глібова) є пам'ятна дошка. Між іншим, у цьому ж будинку у різний час мешкав композитор і перший голова “Просвіти” Анатоль Вахнянин та засновник Пласту Олександр Тисовський.
Проект Локальна Історія.
