Літо – час подорожей! Чи поділяли люди Середньовіччя нашу пристрасть до пошуку нових горизонтів? Що змушувало їх полишати затишні домівки та ризикувати життям на небезпечних дорогах середньовічної Європи?
Про це йдеться у статті мистецтвознавиці, викладачки Львівської національної академії мистецтв Богдани Гринди опублікованій на сторінці Центр середньовічних та ранньомодерних студій. Symbolon на Facebook.
Один із часто повторюваних і доволі вкорінених стереотипів – це уявлення про середньовічних людей як про виключно осілих. Воно лише почасти відповідає дійсності. Є й інше уявлення – середньовічна людина, яка вирушала в далеку дорогу, мала переважно релігійні прагнення. Насправді ж мотиви податися в мандри були різними.
Тогочасні дороги (дуже часто римські, які в Середні віки залишалися чи не найважливішими транспортними артеріями) були заповнені мандрівниками. Переважно – паломниками. У дорозі перебували також християнські місіонери, посланці. Пересувались європейськими і заморськими шляхами купці, подорожували менестрелі, ваганти, збирачі податків, повії, жебраки.
Часто дорогами рухалися цілі армії, окремі військові загони, котрі переміщались між володіннями сюзерена. Відомо, що сеньйоріальна знать рідко залишалась тривалий час в одному замку чи місті. Феодали жили в одній з резиденцій, доки не вичерпувались ресурси провіанту, а тоді мандрували до інших своїх володінь. Зокрема, англійські історики навіть називають максимальний термін, упродовж якого король з почтом перебував в одному з маєтків, – три тижні.
Мандрувати самому не було заведено, передусім з міркувань безпеки. Представники аристократії подорожували в супроводі почту, з великим багажем. До прикладу, коли оголошували збори парламенту, то з усієї Англії в дорогу пускалися делеговані до нього люди, і в містечках на їхньому шляху заледве могли розмістити усіх подорожніх.
Подорож тривала від сходу до заходу сонця – за світлового дня. Пішки мандрівники долали приблизно 25 км за день, мандруючи верхи можна було здолати 60 – 100 км (перетнути Францію вважалось можливим за два-три тижні, якщо сприяла погода). Популярним був спосіб пересування човнами по річках, тут швидкість залежала від того пливли за течією чи проти неї. Здебільшого річкові шляхи експлуатували з комерційною метою. Торговці, які мали намір у такий спосіб пересуватися, сплачували певні фіксовані збори.
Подорожували також морем, здебільшого Середземним. Кораблі не відпливали далеко, а тримались ближче до узбережжя. Мапи, компаси, інші специфічні інструменти стали використовувати аж у пізньому Середньовіччі. Більшість технічних морських новацій запропонували ісламські мореплавці – трикутне вітрило у ХІІ ст., компас, кермове стерно, докладні морські карти у ХІІІ ст., а астролябія і квадрант з’явились аж у XV ст.
У торгівельному мореплавстві проклали перевірені шляхи. Наприклад, венеційські та генуезькі купці, які провадили торгівлю з далекосхідними країнами, рідко прямували туди безпосередньо, натомість у них були посередники у Малій Азії, які виконували функцію такого собі мосту між кораблями та караванами на Великому Шовковому шляху.
Про те, що подорожі становили важливу частину життя середньовічної людини, свідчить факт появи окремого літературного жанру, що починає формуватися вже у ІV ст., – розповіді про мандри від першої особи. Вони залишалися популярними протягом усього середньовічного тисячоліття. У межах цього жанру відомі численні тексти, які описують найрізноманітніші подорожі – паломницькі, місіонерські, торгівельні. Вони цікаві тим, що кожний автор подає опис під різним кутом, по-різному розгортає оповідь, а також часто вводить фольклорний матеріал.
Один з перших паломницьких текстів, «Паломництво до Святої Землі», укладений ще в IV ст., належить жінці – паломниці Егерії. У корпусі ранньосередньовічної літератури подорожей і текст Пілігрима Аноніма з П’яченци «Мандри єпископа Аркулфа» VII ст., який записав абат Адамнан. Також відомі пізніші праці VIII і ІХ ст., наприклад, «Подорож Бернара Мудрого».
З Першим хрестовим походом пов’язана поява двох важливих розлогих текстів – «Gesta Francorum et Aliorum hierosolimantorum» («Подвиги франків та інших у Єрусалимі») і хроніка Фулчера. Тим самим періодом датовані «Подорожі Зевульфа» (1102 – 1103).
Окрему тематичну нішу займають твори про подорожі Центральною і Східною Азією, датовані ХІІІ – XV ст., – «Історія монголів» Джованні Плано Карпіні (1245), «Подорож Віллема Рубрука» (1253), «Опис світу» Марко Поло, укладений і записаний Рустічелло, «Опис Святої Землі» Людольфа фон Зухема (1350), «Паломництво Святою Землею» Бернарда фон Брейденбаха та Фелікса Фабра (1484).
