Україна продовжує прощатися з комуністичним та імперським минулим. 15 червня набрали чинності правки до закону “Про охорону культурної спадщини”.
Це дозволить позбавити державного захисту пам’ятки, пов’язані з комуністичним режимом і періодами поневолення України російською імперією. Центр спільних дій проаналізував проблему пам’яток тоталітарного минулого та зміни, які мають поліпшити ситуацію.
Декомунізація розпочалася одразу після проголошення незалежності України, коли Леонід Кравчук заборонив діяльність комуністичної партії в Україні. Наступною була ініціатива Віктора Ющенка, який видав указ про демонтаж всіх пам’яток та перейменування вулиць, пов’язаних з організаторами Голодомору. Вже під час Революції гідності почався “Ленінопад” — люди по всій країні почали скидати пам’ятники Леніну та іншим комуністам.
Системною декомунізація стала, коли Петро Порошенко підписав закон, за яким місцеві самоврядування мали демонтувати пам’ятники особам, які організовували чи були причетні до Голодомору, репресій, націонал-соціалістичного та комуністичного тоталітарного режиму. Названі на їхню честь вулиці мали перейменувати органи місцевого самоврядування. Змінити назви областей, районів та населених пунктів мала Верховна рада.
Із того моменту пройшло 8 років, але у Києві досі стоїть пам’ятник Миколі Щорсу. Він був одним з командирів більшовицької армії та боровся проти Української народної республіки. Одним із так званих подвигів Щорса стала окупація Києва, після чого його призначили комендантом міста. З 1930-х його образ почали використовувати для пропаганди подвигів червоної армії. Пам’ятник Щорсу у 1954 році встановили на честь "всенародного святкування" 300-річчя "возз'єднання" України з росією”.
Тож чому статую не прибрали? Пам'ятник Щорсу знаходиться в Державному реєстрі нерухомих пам'яток культури, а тому захищений державою. Раніше не існувало механізму, за яким можна було вилучити пам’ятник із реєстру і демонтувати. Якщо об’єкт потрапляв до реєстру, то ні органи місцевого самоврядування, ні місцеві державні адміністрації не могли з цим нічого зробити.
Ухвалений законопроєкт має розв’язати цю проблему. Він визначає, що пам’ятки, які є символами комуністичного режиму чи російської імперії, не можна вносити до реєстру. А вже зареєстровані об’єкти мають із нього вилучити.
Рішення про вилучення національної пам’ятки приймає Кабмін за пропозиціями Міністерства культури. Долю пам’ятки місцевого значення Мінкульт вирішує самостійно, без погодження з Кабміном. Інформацію про місцеву пам’ятку йому подають Органи охорони культурної спадщини, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури та Громадські організації. За їхнім поданням Міністерство культури виключає статую із відповідного реєстру та демонтує.
Також міністерство ухвалює рішення демонтувати об’єкт повністю, чи зняти з нього окремі символічні елементи або перемістити пам’ятку в інше місце. Якщо Мінкульт вважає, що вона має виняткову мистецьку цінність, то пам’ятці можуть змінити назву і залишити на місці.
Зміни до закону допоможуть позбавити громадський простір впливу комуністичного минулого. Втім, рішення має й недоліки. Керуючись ним, пам’ятники можуть почати бездумно знищувати, щоб звільнити земельну ділянку, демонтувати унікальну мозаїку під рекламні банери чи незаконно присвоїти її для приватної колекції.
Деякі пам’ятки одночасно мають комуністичну символіку й наукове, культурне, історичне або естетичне значення для України. Наприклад, у деокупованому Святогірську на Донеччині є унікальний монумент радянському діячу Артему. Це один із небагатьох памʼятників, створених у стилі кубізму. Щодо памʼятника Щорсу, то кінна скульптура з вершником — найскладніший для роботи вид скульптур і він авторові вдався. Постаті Артема та Щорса — сумнівні та непотрібні на вулицях України, але чи доцільно їх знищувати?
В законі не сказано, що саме робити з пам’ятками, повʼязаними із комуністичним минулим чи періодом російського панування: знищувати чи перевозити, а якщо перевозити — то куди. У Міністерства культури поки немає єдиного ухваленого підходу до майбутнього таких пам’яток. Тому слід напрацювати повноцінну політику щодо майбутнього пам’яток тоталітарного минулого і запропонувати чіткий механізм, як поводитись з подібними об’єктами. Міністерство не має залишати за собою право вирішувати долю пам’ятника самостійно в кожному окремому випадку.
Натомість держава має організувати процес: від рішення про демонтаж до утилізації чи перенесення об’єкта в конкретне місце. До прикладу, на Сумщині є “Парк радянського періоду”, куди завозяться статуї радянських діячів. У Львові є меморіальний музей тоталітарних режимів “Територія терору”. Подібні комплекси можна створити і в інших областях. Цим має займатись держава, а не лише місцеве самоврядування чи волонтери.
Особливо важливо прибрати згадки про ідеологію та символи росії з українських вулиць зараз, коли йде війна за нашу свободу. Але ми повинні добре памʼятати, якою була багаторічна окупація і як її намагались показати самі окупанти. Вони перейменовували наші вулиці і ставили памʼятники тим, хто знищував цвіт української нації та заперечував наше право на існування. І зараз ці памʼятники є нагадуванням, якими смертельними можуть бути братні обійми. Тож чи не доцільніше зберегти ці пам’ятки, як ілюстрацію того, що пропаганда теж може бути зброєю? Адже освіченість та критичне мислення — це найкращий запобіжник проти того, щоб стати жертвою пропаганди і культу особистості.
