Щоразу глядачі театру Заньковецької бачать святково вбрану сцену, охайний зал, смарагдові крісла, фойє з мармуровою крихтою… Та чи спадало вам на думку, що це не весь театр, а тільки його парадна одежина? Журналістка Гал-інфо продовжує розкривати таємниці залаштунків. Нещодавно, блукаючи поверхами будівлі, вона знайшла загублену кімнату без дзеркал.
Десь між другим та четвертим поверхами, не доходячи до виходу на дах, зачаїлася покинута кімната – хореографічний зал. Там більше не чутно настанов балетмейстера: «Тримайте осанку! Носочок! Носочок тягнемо». Там більше не говорять про виворотне положення ніг, балон, форс, апломб, елевацію, пріпорасьон тощо.
Сьогодні там тільки оголені стіни, що соромлячись свого вигляду, тихо та невтомно чекають кращих часів. Щоразу вони відбивають промінці, які немов би хочуть залоскотати їх. Насправді це сонце проситься у танок, шукаючи на тих стінах дорослі люстерка. Та їх вже там давним-давно нема. Адже це загублена кімната без дзеркал.
«Я в театрі вже майже 12 років. Але проводити репетицію на третьому поверсі мені довелось тільки раз – це була моя перша вистава в театрі», – спершу лише два речення вдалось згадати балетмейстерові театру Заньковецької Олені Балаян про хореографічну залу. Та, зібравшись з думками, вона продовжила.
«Унікально якисний клас. На мою думку, він не гірший, аніж в Оперному театрі. У тій кімнаті є станки, на яких можна професійно займатися хореографією. Я там колись планувала проводити тренажі для акторів.
На жаль, в силу об’єктивних обставин ми не маємо сьогодні окремого приміщення для репетицій. Справа у тому, що не вистачає коштів на ремонт даху, адже він в аварійному стані. Тому директор правильно робить, що не пускає заньківчан там займатись. Він просто не хоче ризикувати життям творчої трупи, бо у будь-який момент все може обвалитись.
Шкода, що нема спеціальної кімнати, та ми не полишаємо своє справи та наполегливо працюємо для нашим глядачів. Збираємось з артистами будь-де. Наприклад, у нас є маленький тренувальний плац, проте мусимо його ділити з іншими, зокрема з оркестром. Тож та мініатюрна кімнатка у нас на вагу золота.
Переважно в драматичних і народних театрах є професійний балет. Такий, наприклад, мають франківчани. Або ж академічний хор. А в нас такого немає, тому наші актори, я вважаю, універсали і професіонали у всьому. Інколи перевтома дається взнаки, бо беруть на себе одразу три великі тягарі: акторський, танцювальний і ще співають.
Зараз ми готуємося до «Капусника», а після нього знову продовжуватиму проводити тренажі в кімнаті №67 – це в нас на другому поверсі. Дякувати Богу, зараз її обробили трішки, там є невеликі дзеркала і станочки, якось вміщуємось. Безумовно наша праця з акторами надцінна, бо ставимо масові номера в таких умовах. Це дуже складно.
Деколи буває, що ми працюємо в фойє, адже воно більш просторе та ще й з дзеркалом. Це вже ми так давно пристосувалися. Та як відомо, до поганого важко звикати».
Із щирою усмішкою Олена Балаян уявляє собі той час, коли зможе нарешті займатись з акторами у справжній хореографічній залі.
«Ніяк не дочекаюсь, коли вже буде танцювальний клас у нашому театрі. Це буде насправді велике свято. Обов’язково повішу довкола різнокольорові кульки, скличу усіх заньківчан на оглядини. А потім ми як затанцюємо! Це просто мрія".
