Тайшет – це ще одне місце заслання, яке неодноразово називають наші респонденти. Це місто стало своєрідною «табірною столицею» Приангар’я, в різний час тут розміщувалися різні виправні табори та табірні відділення, через які пройшла значна кількість ув’язнених.
На відміну від Воркути чи Норильська, де табори практично створювалися внаслідок потреби робочих рук ув’язнених, історія створення Тайшетського виправного табору дещо інша. На початку 1930-х років на території Тайшетського району були створені т. зв. «спецпоселення» для висланих сюди розкуркулених селян. Для них будувались трудові поселення, управління якими здійснювала комендатура. Станом на 1 липня 1933 р. у всій Іркутській області нараховувалося 42 трудових поселення та 32 211 трудових поселенців. Серед них 13 трудових поселень знаходилися в Тайшетському районі. Умови життя на спецпоселенні були жахливими, нормального житла не вистачало, люди мучилися від хвороб, вошей та голоду.
«Сусідня родина жидів приносили нам по кістці цукру… Траву ми там їли, таку колбу. Колба то так, як в конвалії листя. То нам люди підказали місцеві… Часом їли здохлу рибу» - розповідає про життя на спецпоселенні Марта Балтро, дочка священика та учасника «Процесу 59-ти» Романа Береста, яку ще дитиною разом з матір’ю та сестрою відправили на чужину.
У жовтні 1932 Політбюро ЦК ВКПб затвердив постанову «Про будівництво Байкало-Амурської магістралі». Для будівництва залізниці були необхідні робочі руки і в район почали надсилати будівельників — в'язнів таборів ГУЛАГу. А з 1937 р. Тайшет почав перетворюватися на один з численних островів «архіпелагу ГУЛАГ», адже саме в цьому році було створено Тайшетський виправно-трудовий табір, що в основному базувався на лісозаготівлі. Проте окрім цього силами в’язнів тут прокладалася залізна дорога, будувалися бараки, будинки, в’язні займалися сільським господарством та виробітком різноманітної продукції.
У 1939 р. будівництво залізниці в цьому районі призупинили, а виправний табір приєднали до підрозділу, що знаходився в Іркутську. У 1941 р. роботи було відновлено, а сюди з Бурят-Монгольської АРСР було передислоковано в’язнів «Южлагу» (Південного ВТТ). Проте все ж таки роботи по будівництву залізниці на цій ділянці пішли на спад, у результаті чого в’язнів все більше використовували для лісозаготівлі, у сільському господарстві, обслуговуванні транспортних шляхів тощо. Сюди щораз більше завозили хворих людей та інвалідів. В часі війни зростали норми виробітку, а умови життя навпаки ставали гіршими, це вело до значної смертності серед в’язнів. І зрештою у 1943 р. «Южлаг» було закрито, а на його базі заново створено Тайшетський ВТТ.
У 1945 р., недовгий час тут утримували людей, що годилися для виконання тільки легкої фізичної праці та інвалідів. Але з закінченням війни знову повернулися до будівництва залізниці. Сюди для роботи було привезено японських військовополонених. «Тайшетлаг» було реформовано, в’язнів переведено до інших таборів, а частина з них, що були хворими, як не «нетранспортабельних» залишено. Незважаючи на зменшення кількості арештантів Тайшетський ВТТ продовжував існувати – «І завезли нас в Іркутську область, Тайшетські лагеря. Там я попала на валянки, валянки робила. Звідтам, цех згорів, звідтам нас перевели», пригадує членкиня ОУН Ольга Годяк, етапована до Тайшету у 1945 р.
У 1946 р. поблизу «Тайшетлагу» почав своє існування Братський ВТТ в якому нараховувалося 50 482 людини. Серед них крім в’язнів були військовополонені, спецпереселенці та вільнонаймані робітники.
У 1948 р. було повністю ліквідовано Тайшетський ВТТ, а на його базі створено особливий табір №7 «Озерний», для утримання в основному політв’язнів.
«Ті що по 25 років, в одній бригаді молодій, ті що менший термін, то трошка в іншій бригаді. Ті, що по 25, то найважчі роботи їм призначали. Лісоповальна бригада, я попала в лісоповальну бригаду. Дівчата переважно наші були, галичани, там було кілька дівчат… Всюди в таборах було найбільше наших з Галичини, з Західної України, які суджені за участь у національно-визвольному русі. А на другому місці були прибалтійці, латиші, естонці, там одиничні були росіяни, але бригадир в нас була росіянка… Росіяни дальше були вірні радянській владі, урядові, вони вважали, що якось помилково попали, що їх судили такі, що добре не розібралися в їхніх справах і вони незаконно ніби сидять. Але їх давали бригадирами, щоб вони добре керували тою роботою…» пригадує Дарія Корчак, членкиня молодіжної організації ОУН «Сонце», що відбувала покарання в Тайшеті.
Табір був розбитий табірні відділення (відомо по 26 окремих зон, з яких 4 жіночі) та табірні пункти, що розташовувалися між Тайшетом і Братськом. У Озерлазі одночасно містилися до 40 000 ув'язнених, зайнятих на будівництві дільниці БАМу Братськ — Тайшет і далі до Усть-Кута, а також на лісозаготівлях, деревопереробці, виробництві та постачанні пиломатеріалів, шпал і збірних дерев'яних будинків.
«Ну дівчата такі львів’яни були, то відразу попередили мене – «Ти не можеш відразу братися за пилу», бо то пила ручна. «Бо як ти візьмишся за пилу, ти за два дні вже впадеш, ти не зможеш взагалі вийти на роботу. Ти, каже, краще бери сокиру». Я сокири навіть в руці не тримала. Каже: «Краще бери сокиру і трошка там ті сучки відрубуй». Бо то як спустили сосну, треба ще гіллячки ті відрубувати. Каже: «То тобі легше буде, поки ти привикнеш». Ну так знаєте одна за другою переживали і одна другу берегли, бо бачили, що я така ще тендітна. І так поволи я привикала до роботи… Бо зараз наглядач бачить, як хтось не працює – «Ану работать, чево не работаєш, чево стоїш». І так поволи привикала, а потім вже і за пилу бралася. Правда був такий випадок, що ногу дівчині відрізало. Як сосна падала, що вона без ноги лишилася. А були такі, що й на смерть, були такі випадки в других таборах, дівчата розказували, що й на смерть...», пригадує Дарія Корчак.
Також у «Озерлазі» утримували відомих людей, серед яких поетеса Ірина Сеник, командир Військової Округи УПА «Тютюнник» Федір Воробець та архієпископ УГКЦ Йосиф Сліпий – «Мені прийшли дві посилки і священика жінка зі Львова Наталя Львовна мені каже: «пані Стефа, щось уділіть, у нас дуже є дорогий чоловік», а не каже, що кардинал, що Сліпий Йосиф. Ну а я кажу: « Пані Наталя Львовна беріть, що хочете, я й так хотіла розділити на всю бригаду». Дівчата зладили торта, передали йому надзирательом. Він кличе її з забора – «Наталя Львовна звідки ви взяли такий дорогий подарок мені?», а вона йому каже: «До нас прийшла зі штрафної колонії, з нуль двадцять сьомої дівчинка…». А він їй каже: «Визвіт її к заборові». І Наталя Львовна каже: «Ходи дитинко!». Я лише виділа йому пів лиця і він мене благословив. А потому коли ся освобождав він, то накликав всю нашу бригаду, навколінки, перед вахтов і к нам бігли «битовики», котрі бігли вставати навколінки на благословіння» - пригадує зв’язкова УПА Стефанія Годзінець.
Загалом протягом 1948-1953 рр. на просторах СРСР було створено 12 особливих таборів з тюремними умовами утримання. Бараки замикали, зона була обведена колючим дротом, кожному в’язню було присвоєно номер за яким його ідентифікували, двічі на добу проводилися обшуки, листи дозволялося відправляти раз в пів року і то їх обов’язково перечитувала табірна адміністрація, а на роботу відправляли в супроводі конвою, який за найменшу провину міг розстріляти на місці. Всі ці однакові для «спецлагів» умови викликали у в’язнів хвилю спротиву.
Після завершення війни у декількох виправних таборах, а серед них і Тайшетському вже підпільно діяли структури Української Визвольної Організації (УВО) під керівництвом сотника УПА Михайла Луцика. А згодом українські структури опору виникли і в «Озерлагу». Спротив табірній адміністрації привів до трьох масштабних повстань у Норильську, Воркуті і Кенгірі, після яких умови життя в особливих таборах трохи покращилися. У 1954 р. особливий табір №7 «Озерний» було перейменовано в Озерний ВТТ, а проіснував він до 1960 р.
Джерело: Локальна історія.
