Великдень – найбільше християнське свято Воскресіння Христового, яке з нетерпінням очікуємо кожного року і яке асоціюється з чимось світлим та радісним.
Проте в українців не завжди була можливість святкувати Великдень. Воєнні лихоліття, переслідування учасників руху Опору, репресії проти Церкви та інші фактори впливали на будні і свята людей.
Чи не найважче було українцям, яких радянська каральна система відправляла за тисячі кілометрів від дому на каторжні роботи до виправних таборів ГУЛАГу. Здавалося б, про які святкування могла йти мова, коли головним завданням було вижити. Крім того, в’язні постійно перебували під пильним наглядом і будь-яке необачне слово могло зашкодити. Проте і в тих надскладних умовах українці зберігали те, що становило їхню ідентичність, зокрема дотримувалися своїх релігійних свят. «Як ми тільки приїхали, нас в жовтню привезли, перше Різдво ми святкуємо. А було людей і зі Львова були такі культурні люди, ще звідкісь було, десь. Як виходили на роботу там була тундра, во такі корчики маленькі і виламлювалися ті гілляки, туда де з куфайки, де з чого поначіплювали того, вати і таку ялинку собі зробили. А посилки мали, то з посилок вже собі тримали пшеницю і мак, всьо мали, зробили кутю. Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як в причастию так йшла і щоби всім стало, так всі дівчєта в нас тоді, я не знаю чи то вже... Та певно тільки українці були, бо як були на роботі, то потім поляки святкували, а ми робили. В свєта Великодні знов, як то першого мая давали кубаси о такий кавальчик (показує як палець, - ред.), кубаси давали, то вже дівчєта то не їли, вже тримали щоби було на Великдень. То мали посилки якісь, то сі посилками ділили та й так і смо проживали», розповідає Євдокія Івахів, зв’язкова УПА, що відбувала покарання на Воркуті.
Крім того до своїх святкувань запрошували і в’язнів інших національностей. «Як наші свято, то всі хто був в бараці, всіх за стіл, всі національності, то в них нема… Чи Коляда, чи Великдень, всіх за стіл» - Андрій Лучка, член ОУН, в’язень Мордовських таборів.
З більшості розповідей колишніх в’язнів – їжа у виправних таборах була жахливою. Переважно це – кусень хліба, з якого текла вода, коли його стиснути, «баланда» з неприємним запахом, часто з гнилих овочів, солена риба, після якої дуже хотілося пити. Можна уявити чого коштувало для цих людей відкласти собі трошки кращих харчів на свято.
Не втратити надії в таких нестерпних, створених системою, умовах допомагали священики, яких також було чимало серед в’язнів виправних таборів. Вони проводили підпільні богослужіння і молебні, сповідали, розраджували і підбадьорювали в’язнів. Тим самим нерідко наражуючи себе на небезпеку: «Відправляв священик Букатель, православний один священик з Волині і ще один греко-католицький священик, відправляли службу Божу. То за то йому дали, тому священикові місяць в штрафному ізоляторі», пригадує Микола Кліщ ройовий сотні «Рубачі» та в’язень виправного табору в Джезказгані.
Покарати могли не тільки за службу Божу, а навіть за традиційне великоднє привітання. Зі спогадів Миколи Корольчука, члена ОУН, стрільця УПА та в’язня Кенгірського повстання: «Колона йшла, дівки робили в ночну, вони брали на уборку їх там, вони робили в цехах, робили уборки всякі, красили щось там, воздуховоди. А наші йшли в крайнє село, 500 чоловік ішло, а може й більше, колона. Дівки сказали «Христос Воскрес!», колона крикнула «Воістину Воскрес». А в той час Шмиряк, якийсь з бахурів тих во кагебістів, котрі вели, та й каже: «Молчать», а йому сказали – «Ти сопляк», чи як. А той тоже з ПП-шки та й в заднє крило (вистрілив,- ред) та й часть вбитих було, часть ранених». Після цих подій і відбулося відоме Кенгірське повстання 1954 року, під час якого на протестувальників було випущено важке озброєння та танки.
Табірне життя було не просто складним, а часто понад людські сили, але ув’язнені українці навіть там намагалися будь-що святкувати Великдень та інші свята. Справжні герої духу, які переживаючи тяжкі випробування, гуртувалися та ділилися всім чим мали. Попри заборони і покарання молилися і слухали проповіді засуджених священиків, з хліба робили вервиці, а риб’ячі кістки служили як голки для вишивання ікон.
Нам не можна забувати їхні історії.
