Українці з різних куточків країни безперервно прибувають у безпечніші міста, зокрема й до Львова, шукаючи прихистку для своїх дітей. Одним з таких місць став Львівський центр соціальної підтримки дітей та сімей «Рідні». Тут приймають сім’ї та допомагають усім, чим можуть: їжею, ночівлею, пошуком роботи, відновленням документів тощо, інформує пресслужба ЛМР.
Як розповіла Янишин Марина, заступниця директора та психологиня відділу служби підтримки сімей у центрі, від початку повномасштабної війни росії проти України, працівники центру прийняли більше ста людей, хоча відділення зовсім не передбачає такої кількості.
«Фактично кожен наш кабінет, навчальні класи, садочок були задіяні й облаштовані під те, щоб люди мали можливість переночувати, були забезпечені харчуванням, місцем, тобто звичайним побутом. Але така оселя переважно не була для них тривалою – це українці, які евакуйовувалися і мали подальший план дій, їм треба було тимчасово зупинитися, вирішити якісь свої справи і вирушати далі.
Влаштовуючи людей, ми дбали не лише, щоб територіально їх розмістити. Так, можна було б порозкладати спальні місця штабелями, щільно, тоді б помістилося більше приїжджих. Але ми піклувалися і про те, щоб їм було достатньо комфортно, наскільки це можливо. Тобто, якщо це була сім’я, дитячий будинок сімейного типу, де мама, тато і в них від семи до десяти діток – щоб вони мали один простір. Ми подбали про те, щоб у нас були в достатній кількості речі, з яких ми робили ці ліжкомісця: каремати, ковдри, подушки, постіль, рушники. Наверху є пральниця, тут, внизу, кухня, є засоби особистої гігієни, тобто все, що у нашому житті ми використовуємо, максимально надавали цим людям, аби вони відчували себе в умовах, наближених до звичайної комфортної для усіх нас буденності. Крім того, що ми надаємо їм побутову підтримку, у нас працюють психологи.
У перших хвилях до нас приїжджали різні сім’ї: дитячі будинки сімейного типу, батьки-усиновителі, мами зі своїми дітками. У нас був директор центру зі своїми вихованцями, схожий на наш, з Київщини, – близько тридцяти людей. Люди приїжджають багато звідки – Одеська область, Миколаївська, Київська… Зараз у нас проживає тато з двома дітками – вони з Маріуполя, з самого драмтеатру евакуювалися. Перебувають в нашому центрі довше, ніж інші, бо ми допомагаємо їм відновити документи. Кожна ситуація є індивідуальною, і, відповідно, зі своїм особливим підходом. Загального переліку правил нема», - ділиться пані Марина.
На сьогоднішній день центр старається відновити свою активну роботу, яка була до 24 лютого: знову запрошувати людей, які приходили на консультацію, відновити групову роботу. Працівники пробують повертатися до звичного життя і здобувати нові навики в теперішніх умовах, щоб адаптуватися самим і бути максимально корисними для тих, хто цього потребує.
Також пані Марина розповіла, як варто розмовляти з людьми, які приїжджають з гарячих точок і не тільки. Нагадує, що, за потреби, варто вислухати співрозмовника, просто побути поруч і не давати чимало порад, навіть якщо вони здаються нам дуже слушними та цінними.
«На сьогоднішній день у соцмережах є величезна кількість рекомендацій, як себе поводити, чим допомогти. Не менш важливим є вміти піклуватися про себе першочергово, бо коли ми комусь допомагаємо, то так само втрачаємо дуже багато ресурсу. Надзвичайно важливо пам’ятати про те, що якщо щось не зламалося – не потрібно насильно його ремонтувати. Тобто, якщо людина не звертається до вас за допомогою, то не потрібно переконувати її, що це необхідно і силоміць намагатися допомогти їй. Не думати, що ви точно знаєте краще. В жодному разі не знецінювати. Не можна ставити на противагу різні ситуації, якщо хтось, наприклад, втікав від обстрілів і вижив, а хтось втратив рідних. А хтось втратив дуже багато майна. В кожного своя втрата, і ми не можемо казати, що в когось вона більша чи менша».
Окрім цього, психологиня нагадала про мовне питання, яке часто, особливо зараз, може бути причиною суперечок та сутичок між людьми.
«Також зараз дуже гостро стоїть питання мови, так як люди, які приїжджають, є здебільшого російськомовними. Цей момент є надзвичайно важливим на сьогоднішній день, але до всього треба йти маленькими кроками, і в жодному разі не намагатися втиснути людині прагнення перейти на українську насилу.
Кожна історія кожної людини, з якою ми зустрілися, лишила свій відбиток в серці, у свідомості, якимось чином. Неможливо той біль взяти і передати. Є люди, які хочуть і готові про це говорити. Ми повинні розуміти, що перед нами є така сама людина, як ми, думати про те, чого би ви хотіли, які у вас є потреби, бажання, мрії. Повірте, в тієї людини такі самі потреби. Маєте можливість допомагати – допомагайте, якщо не маєте – перескеровуйте до того, хто зміг би допомогти», - підсумувала пані Марина.
