За показниками якості держуправління Україна приблизно настільки ж слабкіше "відсталих" країн ЄС, таких, як Болгарія і Греція, наскільки вони, в свою чергу, слабкіше країн Північно-Західної Європи — тих же Німеччині чи Великобританії. Без "варягів"- іноземних управлінців – в органах державної влади України поки що не обійтися, пише старший економіст CASE Україна, член Несторивської групи Володимир Дубровський у своїй статті"Варяги" і "греки": як підлагодити костюмчик" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".
Експерт вважає, що у "слабкості" українського держуправління "є об'єктивні причини: і брак традицій власної держави; і свідоме знищення української еліти більшовиками, особливо на тлі прекрасних номенклатурно-кар'єрних можливостей у центрі; і загальнокультурні особливості... Але, як би там не було, факт очевидний: у нас немає скільки-небудь згуртованої і компетентної, що вміє керувати національної еліти, здатної у відведені історією короткі терміни побудувати ефективні державні інститути. Тим більше еліти модерної (зокрема що мислить категоріями невід'ємних прав, свобод і раціонального управління), що згідна поставити ці інститути на службу суспільству".
На думку автора статті, "наша нинішня "еліта" в цілому не хоче і не може провести вкрай необхідні реформи; тим більше з тією якістю, яка відповідала б історичним викликам, з яким зіткнулася країна. Люди, що виросли всередині системи, але далекі їй, "з дулею в кишені", рідкісні, до того ж їм дуже важко довести свою до неї непричетність і чистоту намірів, тому у них проблеми з довірою з боку громадянського суспільства та міжнародних кредиторів".
Що стосується новачків, то експерт вважає: "вони не мають ні достатнього політичного капіталу, ні досвіду, ні уміння боротися з системою: все це вкрай проблематично напрацювати, не забруднившись. Загалом всі ми хотіли б отримати відомих і досвідчених політиків і чиновників, жодним чином не причетних до скомпрометованої еліти, але таких просто не може бути в природі. Нарешті Україні органічно властива інклюзивна, тобто низькоконфліктна, політична культура — і не властиво сильне лідерство. Так, наші політики можуть і люблять лаятися, це їхня професія. Але при цьому мало хто з них наважується переступити через "табу", що зачіпають не просто чиїсь особисті інтереси, а самі "правила гри". І взагалі, не в наших традиціях "ламати об коліно" — а справжні реформи цього деколи вимагають, якщо не у відносно широких мас, то по відношенню до окремих колег по тусовці".
В політиці все взаємопов'язано, "адже не секрет, що багато хто з "ворогів", які напоказ рвуть одне одного глотки на публіці, у звичайному житті дружать, ведуть спільний бізнес і навіть, за чутками, зав'язують романи. Втім, не поспішайте засуджувати: як це не огидно, але саме така інклюзивність, мабуть, врятувала нашу країну від повномасштабної громадянської війни, хоча, можливо, і заважає проводити реформи, які зробили б її неможливою".
Тому надії на справді глибокі, системні, дієві, рішучі, але продумані реформи зовсім не випадково пов'язують з "варягами": якщо країні бракує своєї дієздатної та модерної еліти, а історія не залишає часу на її формування, то реформаторів можна і потрібно "імпортувати".
Навіть якщо комусь це здається принизливим — насправді, куди принизливіше бути світовим посміховиськом, не кажучи вже про те, щоб опинитися під владою цих окупантів. Адже якщо дивитися правді в очі, то альтернатива саме така. Тим більше, що на відміну від історичного прикладу з варягами, мова йде тільки про радників і менеджерів, яких ми самі запрошуємо — ні, не "володіти нами", а тільки виконувати деякі корисні нам функції. Це — хід не слабкого, а сильного: запрошувати професіоналів, коли це виправдано.
