Незборимим бажанням треба підкорятись. Днями з колегами мчав Яворівщиною. Було похмуро і зимно, вітер шарпав куртку і норовив залізти за комір. Зупинились загріти душу в придорожній крамниці. І тоді це сталося. До Яворова було якихось 4 кілометри. І я відчув непереборне бажання навідатись у це місто на пограниччі. Не вагаючись, попрощався з колегами і почимчикував гостинцем.
{{8,1,2,3,4,5,6,7,9}}
Обабіч дороги було чимало новозбудованих садиб, ще більше зводились. Характерна особливість - чим ближче до прикордонного переходу, тим заможніше виглядають тутешні поселення. Дають собі раду люди.
Дорогою мав час згадати, що знаю про Яворів і пов’язане з ним. Найперше - це яворівська забавка. Дерев’яна розмальована іграшка, що так подобається малюкам. Традиція виготовлення цих забавок сягає давніх давен. У ХІХ-му столітті в Яворові діяла навіть забавкарська школа! Виготовлялись іграшкові меблі і музичні інструменти. На щастя, яворівська забавка не зникла, секрети її виготовлення передаються майстрами новим поколінням.
А ще Яворів славний своїм... пирогом! Він так і називається - яворівський. Смак його добре знаю, бо моя бабця, яка родом із Надсяння, майже щонеділі пекла цей пиріг. Рецепт його дуже простий - тісто з начинкою (товчена картопля з гречкою і смажені шкварки з цибулькою) запікалось в братрурі (духовці). Пиріг виростав і рум’янився. Особливо смакував з мачанками - м’ясною, грибною чи звиклою (підсмажена цибулька тушкована у сметані). Згадуючи про цей цимес, нагнав собі апетиту і піддав ходи.
Яворів поглинув мене, як шмат пирога. Неподалік автостанції тлум людей, багато крамниць, жвава торгівля, галас і метушня. Але чим далі до середмістя, тим спокійнішим стає рух. Вузенькі вулиці звиваються і перехрещуються в несподіваних місцях.
Цікаво, що міська ратуша знаходиться не на Ринку, а неподалік. Тепер тут школа. Зате на Ринковій площі постав імпозантний Народний дім, зведений у 1908-му році. Будівля гармонійна і домінує над площею Ринок. До речі, Яворів завжди був дуже українським і патріотичним містом.
Посеред Ринку стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. У Яворові чимало пам’ятників, особливо зворушливий мистополиту Андрею Шептицькому, який свого часу народився у селі Прилбичі, що неподалік.
Колись Яворів славився великою кількістю ставків. Їх і зараз чимало. Тут любив бувати польський король Ян ІІІ Собєський, у своїй яворівській дерев’яній фортеці приймав послів, справляв свята і перемоги. У 1684-му році в замку відбувся бучний бенкет на честь вікторії короля Яна над турками під Віднем. Цікаво, що на забаву король запросив не лише шляхту та дипломатів, але й депутацію міщан і селян. Ця подія знана ще й тим, що Ян ІІІ на балю витанцьовував з ковалихою з Кінця. Видко файна була молодиця!
Яворів постав на перехресті шляхів та історії, часто піддавався нападам та руйнації. Місто нищили пожежі. Зате Яворів тішить якимсь особливим затишком і шармом. Тут багато чарівних закутків і затишних місцинок, де хочеться зупинитись, сісти на лавицю і любуватись вербами над ставком, лебедем на плесі чи далекими пагорбами Розточчя. В такі хвилі відчувається якесь тремтливе розчулення.
Щоб цілком пізнати душу міста, треба побувати на старому цвинтарі. Тут особлива атмосфера і можна натрапити на справжні витвори мистецтва. У Яворові побував на українському та польському цвинтарях. Давні поховання сусідять із новими, є цікаві меморіальні пам’ятники. А на польському мене подивував розсип опеньків на могилах.
Біля Ратуші зустрів пані, що несла в пакеті величенького коропа. Жива риба товклася в торбині, била хвостом, аж в панюсі рука підскакувала. Тоді жінка піднесла рибу на рівень очей і дала коропу кілька ляпасів. Той завстиджено затих.
Не знаю чому, але тут я згадав про яворівський пиріг... На Ринку навідався в популярну кнайпу, де мене почастували “класикою” - гречкоюа з підливою, капустяним салатом і котлетою. Чомусь згадалась школа і обіди на перерві. Зрештою, яворівський пиріг може зачекати, не така й дивовижа, не раз смакував. Але справжньою перлиною кнайпи виявився чудесний старовинний п’єц з білих кахлів, що досі справно нагрівав кімнату і завсідників. Люблю галицькі містечка - тут в найнесподіваніших місця можна надибати цудовні артефакти минувшини.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
