Дорогою зі Львова до Луцька подорожні не можуть проминути невеличке і затишне місто Кам’янка-Бузька (раніше Струмилова).
Гостинець звертає в місто, але минає середмістя. Мені не раз доводилось їхати цією дорогою і завше милувався обрисами мальовничого містечка на берегах Західного Бугу. Аж ось трапилась нагода побувати в ньому.
Погода наче не пасувала до мандрівки, бо туман стужавів над дорогою, втопив у густих оксамитових молоках притихлі безлисті ліси, зелені рушники озимини, сховав сільські хатки, що поснули по видолинках. Але саме цей стан розмитості, непевності і мрячливості додавав чару і таїни мандрівці.
Отож, висів з автобуса на скруті гостинця, і попрошкував у місто. Його не було видко туманного ранку, але раптом із імли почали проявлятись, як підчас друку старих фотографій, наче іграшкові будиночки, садки, вулички... Місто відкрилось легко і щиро.
Але так було не завжди. Кам’янка відома з 1411-го року. Заснована на поселенні Димошин, а вже за кілька десятиліть з’явилась назва Кам’янка-Струмилова - за прізвищем львівського підкоморія Юрія Струмила, що став власником міста. Під його орудою Кам’янка отримала маґдебурзьке право і стала вільним містом. Струмило розбудував поселення, оточив його високими валами та глибокими ровами з водою і звів замок. У 1448-му році король Казимир надав Кам’янці статус вільного міста.
Кам’янка стала міцним горішком для нападників. А їх не бракувало, бо місто стрімко розвивалось завдяки торгівлі та розвитку ремесел. Двічі на рік тут вирували великі ярмарки, а торги відбувались щотижня. У місті було 12 цехів ремісників.
Але розвитку міста заважали татарські напади. Після них місто було знищене, та зуміло відродитись. Дісталось Кам’янці і від козаків.
...Туман потроху розвіювався і тиха Кам’янка почала дивувати пам’ятками. Першою на очі потрапила елегантна ратуша, зведена ще до Першої світової війни. Вона трохи нагадала мені ратушу в Мукачевому. Дуже симпатична будівля. Ще й з діючими курантами. А за Ратушею заховалась справжня сецесійна перлина - Народний дім. Чомусь подумав, що саме так мав би виглядати місцевий театр. Зрештою, так і було - саме тут в 1914-му році актори українського театру “Бесіда” вперше зіграли драму Івана Франка “Украдене щастя”.
Хоч Кам’янка справді невеличка, але це цілком сформоване історичне галицьке місто - із регулярною забудовою, старовинними віллами та непересічними храмами. Неподалік побачив один з них - церкву Різдва Богородиці (1878-1882 рр.) Величний храм, побудований українцями на місці давньої дерев’яної церкви, що занепадала. Церква обнесена старовинним мурованим парканом. Тут власне відчуваєш той невловимий чар старих галицьких міст, що сповнені духом традицій і пам’яті.
Що приємно - тепер мало не в кожному галицькому містечку є своє корзо - пішохідна вулиця із крамничками і кафе. Саме такою вулицею вийшов на місцеву ринкову площу. Вона не дуже примітна, але відіграла свою роль в історії України. Саме на цій площі 29 серпня 1619-го року відбулась знаменна подія - львів’янин Якуб Гаватович, який тоді вчителював в Кам’янці, разом з учнями поставив драму “Трагедії, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого”. П’єса польською мовою, але після другого і третього актів були дві українські інтермедії: “Продав кота в мішку” та “Найкращий сон”. Вважається, що український театр бере свій початок з ринкової площі у Кам’янці.
Спацеруючи містечком та обсервуючи милі сецесійні будиночки, раптом крізь віхті туману побачив гострий шпиль костелу, що пронизував небо. Він був неподалік. Справді величний і височезний! Неоґотичний костел Успіння Богордиці побудований у 1911-1929 роках за проектом Теодора Тальовського. Того самого, що звів костел Ельжбети у Львові. Вражаюча будівля. І з нелегкою долею - за совітів тут було зерносховище, склад меблів, книжок і паливно-мастильних матеріялів. А в 1969-му році храм скалічів - пожежа понівечила частину вежі. Нині костел відновлено, тут знову правиться.
Обійшовши костел довкруж, почав гледіти перехожих, щоб розпитатись, як дістатись Миколаївської церкви. Один дідусь пояснив якою вулицею йти, але сказав що то дуже далеко - десь з кілометр. Простуючи вказаним керунком, побачив ще один храм, але в дуже печальному стані - костел Святого Духа (1908-10 рр.) Цілковите запустіння. Кажуть, що в ньому колись діяв ковбасний цех...
П’ять хвилин і я вже біля брами чудової дерев’яної церкви. Той кілометр виявився дуже коротким. Церква, збудована у 1667-му році, не раз реставрувалась, але зберегла пропорції і образ. Єдина пам’ятка національного значення в місті. Поруч стрімка дерев’яна дзвіниця. Чудово, що довкруж храму багато простору - церква наче кружляє в повітрі. А поруч, за низеньким парканчиком, старовинний цвинтар, на якому збереглись кілька вартісних надгробків.
Туман уже зовсім полишив межі міста і я побачив ще й оригінальні вежі новозбудованої церкви Преображення Господнього (1996-2005 рр.) Час рушати з Кам’янки Бузької, але в мене було таке відчуття, що я не все ще побачив у місті, залишилась якась недомовленість, таємниця. Так завше є, коли прощаюся із містом, яке уже стало близьким.
Богдан Волошин, Локальна історія.
