Таке загадкове і печальне слово Страдч. Так називається село в Яворівському районі на Львівщині. Важко сказати, що це слово означає. Кажуть, то від страждання і страти. Майже тисячу літ тому тут вперше прозвучала молитва, коли на тутешній горі в печері поселились монахи з Києва. Потім була дика навала ординців і смерть ченців та селян в підземеллях... Нині це одне з найбільш шанованих українцями відпустових місць в Україні.
Добиратись до села зручно - маршрутками, що їдуть в напрямку Янова, просити водія зупинитись “в Страдчі біля церкви”. Через 20 хвилин поїздки він зупиниться, але до церкви ще добрий шмат дороги. Вона спинається на гору, зарослу шумливим сосновим лісом. Йти легко, бо запашне і смачне повітря бадьорить і додає наснаги. Високі сосни, наче нервюри у височенному ґотичному храмі, тримають блакитний купол неба.
В якийсь момент поміж дерев вчуваються високі голоси церковного хору, молитовний шепіт, до запахів снігу й хвої додається тонкий аромат ладану. Останній відрізок шляху найкрутіший і найважчий. Особливо для старших людей, але вони вперто йдуть, тереблячи у ґудзуватих пальцях намистинки вервиць і творячи молитву. На щиті гори враз стає широко і ясно.
За церковною брамою, посеред старовинного цвинтаря постала мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована у 1795-му році. Колись на її місці була дерев’яна. Як відомо, у страдецькій церкві служили отець Микола Конрад і дяк Володимир Прийма. Їх у 1941-му році закатували совіти - папа Іван Павло ІІ визнав страдецьких мучеників блаженними УГКЦ. Схоже, слово Страдч походить таки від слова страждання...
Попри те, на горі почуваєшся надзвичайно піднесено і урочо. Душа співає разом із церковним хором і таке відчуття, наче янголи її обіймають крильми. У церкві ніде яблуку впасти, було чимало українських вояків - бережи їх Боже і нам Україну храни.
Трохи нижче починається Хресна дорога, означена високими скульптурами, що свідчать мученицьких шлях Спасителя на Голгофу. Фіґури і хрести ховаються поміж високими соснами і здається, що вся страдецька гора є величезним храмом просто неба.
Незважаючи на болото і мокрий сніг під ногами, на Хресній дорозі молились чимало вірян. Гурти прочан снували від пам’ятника до пам’ятника, зупиняючись на молитву і каяття.
Трохи нижче, у затінку крутої гори ховався вхід у печерний храм, звідси починалась історія скельного монастиря в Страдчі. Мені пощастило - тут на диво нікого і справді можна було почути слова молитви, яка творилась в цій яскині сотні і сотні літ тому. І твориться досі. Намолене місце.
Сосновий гай на схилах гори великий і розлогий. Благословенне Розточчя. Тут кожному знайдеться місце. У сосновому лісі було зовсім по-весняному - поміж стрункими деревами спацерувало сонце, по гілках стрибали білки, сніг стрімко топився і збігав ґрунтовкою брудним потоком. Під ногами пружинило зелене моховиння. Захтілось сісти під високу сосну, опертись спиною об жилавий стовбур і незрушно слухати, як вітер бавиться колючими гілками. Так і зробив. Добре, що мав в наплічнику шмат каріматини - земля зимна і волога. Набувся світлом і киснем, надихався соковитим сосновим повітрям. Отак, сидячи відчував, як проростають крізь мою душу довколишні смарагдові мохи і буйні трави, чорноокі чорниці і лискучі маслюки, що так гарно збирати на схилах страдчанської гори. І була це мить тихого єднання із теплом світу, природою і Богом, який сотворив це диво для людей...
Ні, Страдч - не страждання, а любов до світу і Творця. Щоб це відчути, треба тут побувати.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
